Полонянка - Сторінка 71

Але ця ніколи не висловлена думка могла б правити за ключ до її найдрібніших учинків. Вона не тільки намагалася ні на хвильку не залишатися вдома сама, аби я, раз я не вірю її словам, завжди бачив, що вона робить, – навіть коли вона телефонувала до Андре, до гаража, до манежа чи деінде, вона твердила, що це так нудно сидіти при телефоні, чекаючи без кінця на зв'язок, і дбала про те, щоб при ній сидів я або, як мене не було, Франсуаза, ніби вона боялася, що я можу уявити, буцімто вона дзвонить з якоюсь задньою думкою чи призначає таємні побачення.

Овва! Все це мене не заспокоювало. Еме прислав мені карточку Естер, але сказав, що це не та. Виходить, Альбертина мала ще й інших приятельок? Але кого ж? Я відіслав цю світлину Блокові. Мені хотілося побачти саме ту, яку Альбертина подарувала Естер. Яка вона на фото? Може, декольтована, може, вони знімалися разом? Але я не посмів нагадати про це ні Альбертині (а то мені б довелося вдавати, ніби я не бачив світлини), ні Блокові, – я не хотів, щоб він знав, що я цікавлюся Альбертиною. Кожному, хто знав про мої підозри і про Альбертинину неволю, таке життя здалося б жорстоким, зате Франсуаза, та вважала, що життя сповнене для нас незаслужених радощів, які так спритно уміє собі робити ця "оманниця", ця "шарлатанка", як казала Франсуаза, уживаючи з заздрощів до жінок значно частіше жіночий рід, ніж чоловічий. Навіть коли Франсуаза, нахапавшись від мене, збагатила свій лексикон новими виразами, вона повертала їх на свій кшталт. Вона казала про Альбертину, що зроду ще не бачила такої "хірхильниці", яка вміє "розбогарадити мою грошву" (Франсуаза так само легко брала окреме за загальне і загальне за окреме, і мала вельми розпливчасте уявлення про жанри драматичні, – тому казала: "Добре утнули пантоміму"). Може, в такому оманливому уявленні її про моє життя з Альбертиною був почасти винний я сам: у розмові з Франсуазою я дотепно вкидав якісь натяки, бажаючи її подрочити, або показати, що як я й не коханий, то бодай щасливий. А проте через мої ревнощі, через мою пильність (так я захопився киданням перла перед Франсуазою), Франсуаза швидко відгадала правду – так спірит, з зав'язаними очима, знаходить якийсь предмет – завдяки своєму чуттю того, що могло бути прикре для мене, завдяки інтуїції, що не давала збити її на манівці. Сприяла їй у ньому і та прозірлива ненависть, яка спонукувала Франсуазу не тільки вірити, що її ворогині щасливіші, спритніші, ніж були насправді, а й відкривати те, що може їх занапастити і прискорити їхнє падіння. Франсуаза, звичайно, ніколи не робила Альбертині сцен. Я запитував себе: а раптом Альбертина, відчувши, як її пасуть, піде на розрив, яким я похвалявся? Життя-бо мінливе, воно іноді доводить до скутку наші химерії. Щоразу, почувши рип дверей, я скидався, як скидалася під час конання моя бабуся, коли я дзвонив. Я не міг примиритися з думкою, що Альбертина піде не прощаючись, у мені озивалася якась нестяма – так здригалася, непритомною бувши, моя бабуся. Одного ранку мене посів неспокій: мені примарилося, що вона не вийшла, а пішла геть. Рипнули двері, а я подумав, що це рип її дверей. Я прокрався до її покою, ввійшов, пристав на порозі. В сутінках біліли, пузирячись півкружжям, простирадла: то Альбертина, скрутившись калачиком, спала ногами і головою до стіни. Тільки розкудовчене волосся на цій голові, густе й чорне, переконало мене, що це вона, що вона й не збиралася відчиняти двері, що вона навіть не ворухнулася, аж я відчув, що це нерухоме живе півкружжя, де зосередилося все моє життя і все найдорожче для мене в житті, що воно тут, віддане під мою руку.

Але я добре знав Франсуазине мистецтво лихослів'я, її вміння грати на чомусь важливому у свою сопілку, і не уявляв собі, щоб вона могла утриматися від спокуси щодня вказувати Альбертині, яку принизливу ролю відіграє та у нашому домі, дражнити її замашно роздутою картиною ув'язнення, на яке приречена моя подруга. Одного разу я побачив, як Франсуаза, начепивши окуляри з грубими скельцями, порпається у моїх паперах і всуває між ними аркушик, на якому я занотував розповідь про Сванна і про те, що він не міг обійтися без Одетти. Чи не затягла вона цей аркушик знічев'я до Альбертининого покою? Зрештою, над усіма Франсуазиними недомовками, які були лише тихенькою, шепотливою й облудною сурдиною, цілком міг підноситися гучніший, виразніший, наполегливіший, винувальний і наклепницький голос Вердюренів, роздратованих тим, що Альбертина тримає мене мимоволі, а я зумисне, здаля від "кланчика".

Щодо трачених на Альбертину грошей, то я ніяк не міг критися з цим перед Франсуазою, бо такі видатки годі було від неї приховати. Франсуаза мала небагато вад, але ці вади наділяли її, собі на послуги, справжніми талантами, яких часто бракувало їх поза сферою цих вад. Головною з них була цікавість до того, скільки ми витрачаємо на когось іншого. Коли я мав оплатити рахунок, дати чайові, то, хоч би як я від неї ховався, вона завжди знаходила привід, аби підійти, з тарілкою чи там серветкою. І хоч я з серцем негайно її випроваджував, ця жінка, яка вже недобачала, ледве уміла рахувати, підглядала нишком і як стій підраховувала, скільки я дав, керована тим самим чуттям, який допомагає кравцеві визначити, з якого краму твій костюм, та ще й не втриматися від лапання, або художникові оцінити кольорову гаму. Щоб вона не могла сказати Альбертині, що я на лихе зводжу шофера, я випереджав Франсуазу і, виправдуючись за чайові, казав: "Мені хотілося віддячитися шоферові, я дав йому десять франків". Безжальна Франсуаза, якій досить було одного погляду, погляду старого, майже сліпого орла, відповідала: "Ба ні, пан дав йому сорок три франки на чай. Шофер заправив сорок п'ять франків. Пан дав йому сто франків, а той вернув решту лише дванадцять". Вона встигала роздивитися й підрахувати, скільки було чайових, а я на це й не зважав.

Якщо Альбертина ставила собі за мету вернути мені спокій, то вона її майже досягла; мій розум вимагав єдино довести, що я помилявся щодо лихих Альбертининих намірів, як я, може, помилявся щодо її ледачих нахилів. Звісно, серед доказів, показуваних мені розумом, я брав у рахубу ті, що здавалися мені переконливими. Але, аби бути справедливим і мати перевагу – бачити правду, чи не треба було б мені сказати собі на науку, що як мій розум, намагаючись зцілитися, потурає моєму прагненню, зате в тому, що стосувалося мадемуазель Вентейль, Альбертининих збочень, її голоду іншого життя і її наміру розриву, який є наслідком її збочень, мій інстинкт, вганяючи мене в хворобу, може розпалити мої ревнощі і знов мене знепутити? Якщо тільки він узагалі пристане на те, що правду можна пізнати лише завдяки передчуттю, телепатії. Зрештою, Альбертина, виявляючи велику винахідливість, сама дбала про своє цілковите усамітнення, аби я не побивався і мало-помалу позбувся своїх підозр, і нині, коли ввечері знов оживали мої душевні муки, я міг віднайти в Альбертининій присутності спокій перших днів. Сидячи при ліжку, вона говорила зі мною про нову сукню або про якусь річ, дари, якими я все ще її обсипав, щоб веселити і скрашувати життя в в'язниці: адже я таки боявся, що вона може сказати, як пані де Ларошфуко, – та, на запитання, як їй живеться в такому гарному куточку, як Ліанкур, відповіла, що кращої в'язниці вона не знає.

Якось я розпитував пана де Шарлюса про старе французьке срібло – це було, коли ми збиралися купити яхту. Цей задум Альбертина визнавала за нездійсненний, та й я щоразу, як знову починав вірити в Альбертинину цноту, а мої втишені ревнощі уже не притлумлювала інших прагнень, у яких їй не знаходилося місця і заспокоєння яких вимагало теж грошей, – і ми звернулися на всяк випадок, – хоча Альбертина не вірила, щоб ми колись купили яхту, – до Ельстіра за порадою. Як у дамських строях, так і в опорядженні яхт смак маляра був рафінований і доскіпливий. Він визнавав єдино англійські меблі та старе срібло. Раніше Альбертина думала лише про строї та меблі. Тепер її цікавило срібло, і після повернення до Бальбека її потягло читати книжки про мистецтво ювелірів, про роботи старих різьбарів. Проте старе срібло, двічі перетоплене, раз під час Утрехської угоди, коли сам король, даючи приклад магнатам, віддав власний сервіз, а вдруге 1789 року, було великою рідкістю. З другого боку, хоча сучасні золотарі відтворили це срібло за малюнками Понт-о-Шу, Ельстір уважав ці нові антики за недостойні дому жінки зі смаком, навіть як цей дім був плавучий. Я знав, що Альбертина читала опис див, які Ротьє[101] зробив для пані дю Баррі. Альбертині вмерле хотілося – як щось із цього вціліло, – подивитися на це срібло, а мені вмерле хотілося подарувати його їй. Вона навіть заходилася збирати гарні колекції і розставляла їх із урочим смаком за вітриною, а я не міг дивитися на них без розчулення і без ляку, бо її мистецтво було витвором терплячости, вигадливосте, ностальгії, потреби забуття – характерних для в'язнів.

Щодо туалетів, то їй наразі особливо подобалися моделі Фортюні. Сукні Фортюні, з яких одну я бачив на дукині Германській, були саме ті, які заповідав нам Ельстір, говорячи про чудові строї сучасниць Карпаччо і Тиціана. Вони відродилися з попелу, в усій пишноті, бо все має вернутися, як це написано на склепінні Святого Марка і як ознаймують, п'ючи з мармурових і ясписових урн на візантійських капітелях, птахи – символ і смерти, і змертвихвстання. Тільки-но жінки почали носити сукні від Фортюні, Альбертина пригадала Ельстірову ворожбу і захотіла справити такий туалет. Ми пішли купувати. Отож ці сукні, не справжні старовинні, в яких нинішні виглядали б надто театрально і які ліпше було б зберегти для колекції (я шукав для Альбертини, зрештою, і такі), не відгонили холодним пастишем, фальшивим антиком. Вони радше нагадували декорації Серта, Бакста і Бенуа, які на той час відроджували в російських балетах найукоханіші епохи в історії мистецтва, за допомогою творів пройнятих їхнім духом, а проте відрубних, – ці сукні Фортюні, нібито щиро старосвітські, але й геть оригінальні, створювали якусь декорацію – навіть з більшою силою візії, ніж декорація, бо декорації залишають місце для уяви: завалену Сходом Венецію, де такі сукні ношено, Венецію, яку вони більше, ніж мощі у раці Святого Марка, під сліпучим сонцем і в оточенні тюрбанів, доповнювали таємничим і святковим майвом.