Половина життя - Сторінка 3

— Навіть тридцять років тому ми ще не виходили за межі системи.

— Знаю, — відказав Даг. — Але я ще перевірю. Якщо тільки у тебе немає галюцинацій.

Перевіряти було нічого. Тим більше що вони знали — корабель, знайдений ними, йшов не від Сонця. Принаймні, багато років він наближався до нього. А перед цим повинен був віддалятися. А сорок, п'ятдесят років тому люди лише освоювали Марс і висаджувалися на Плутоні. А там, за Плутоном, лежав невідомий, як заморські землі для древніх, космос. І ніхто в цьому космосі не умів говорити і писати по-російськи...

Павлиш перебрався на наступний рівень, спробував розплутатися в лабіринтах коридорів, ніш, камер. Через півгодини він сказав:

— Вони були лахмітниками.

— А як Надія?

— Поки ніяк.

Можливо, він просто не помічав слідів Надії, проходив мимо. Навіть на Землі, варто відійти від стандартного світу аеродромів і великих міст, втрачаєш можливість і право судити про дійсне значення зустрінутих речей і явищ. Тим більше незрозумілий був сенс предметів чужого корабля. І півкуль, що легко відкочувалися від ніг, і ніш, забитих речами і приладами, призначення яких було невідоме, переплетення дротів і труб, яскравих плям на стінах і ґрат на стелі, ділянок ховзької підлоги і луснутих напівпрозорих перетинок. Павлиш так і не міг втямити, якими ж були господарі корабля, — то раптом він потрапляв до приміщення, в якому мешкали гіганти, то раптом опинявся перед коміркою, розрахованою на гномів, потім виходив до замерзлого басейну, і ввижалися довгасті тіла, вмерзлі в каламутний лід. Потім він опинився в обширному залі, дальня стіна якого була машиною, усіяною сліпими екранами, і ряди кнопок на ній розміщувалися і біля самої підлоги, і під стелею, метрах у п'яти над головою.

Ця нелогічність, непослідовність навколишнього світу дратувала, тому що ніяк не давала побудувати хоча б приблизно робочу гіпотезу і нанизувати на неї факти — саме цього вимагав мозок, утомлений від блукання по лабіринтах.

За рідкими (можна пролізти між прутами) ґратами лежала чорна, висохла у вакуумі маса. Найпевніше, колись це була жива істота завбільшки зі слона. Можливо, один з космонавтів? Але ґрати відрізували його від коридору. Навряд чи була потреба ховатися за ґрати. На секунду виникла версія, не позбавлена барвистості: цього космонавта покарали. Посадили у в'язницю. Так, на кораблі була в'язниця. І коли терміново треба було покинути корабель, його забули. Або не захотіли узяти з собою.

Павлиш сказав про це Дагові, але той заперечив:

— Рятувальний катер був розрахований на значно менших істот. Ти ж бачив елінг.

Даг мав рацію.

На підлозі поряд з чорною масою валялася порожня посудина, кругла, сантиметрів п'ятнадцять у діаметрі.

А ще через півгодини, в наступному коридорі, за прикритим, але не замкнутим люком Павлиш відшукав каюту, в якій жила Надія.

Він не став заходити в каюту. Зупинився на порозі, дивлячись на акуратно застелену сірою матерією койку, на кинуту на підлозі косинку, запрану, стару, в дрібний рожевий горошок, на полицю, де стояла чашка з відбитою ручкою. Потім, повертаючись до цієї кімнати, він з кожним разом помічав усе більше речей, що належали Надії, знаходив її сліди і в інших приміщеннях корабля. Але тоді, вперше, запам'ятав лише рожевий горошок на хустці і чашку з відбитою ручкою. Бо це було куди неймовірніше, аніж тисячі незнайомих машин і приладів.

— Все гаразд, — сказав Павлиш.

Він увімкнув розпилювач консерванту, щоб зберегти все у каюті таким, як було у момент його появи.

— Ти про що? — запитав Даг.

— Знайшов Надію.

— Що?

— Ні, не Надію. Я знайшов, де вона жила.

— Ти серйозно?

— Цілком серйозно. Тут стоїть її чашка. І ще вона забула косинку.

— Знаєш, — сказав Даг, — я вірю, що ти не з'їхав з глузду. Але все-таки я не можу повірити.

— І я не вірю.

— Ти уяви собі, — сказав Даг, — що ми висадилися на Місяці і бачимо дівчину, що сидить там. Сидить і вишиває, наприклад.

— Приблизно так, — погодився Павлиш. — Але тут стоїть її чашка. З відбитою ручкою.

— А де Надія? — запитав Сато.

— Не знаю, — сказав Павлиш. — Її давно тут немає.

— А що ще? — запитав Даг. — Ну скажи що-небудь. Яка вона була?

— Вона була вродлива, — сказав Сато.

— Звичайно, — погодився Павлиш. — Дуже вродлива.

І тут Павлиш за койкою помітив невеликий ящик, заповнений речами. Немов Надія збиралася в дорогу, але щось змусило її кинути добро і піти так, з порожніми руками.

Павлиш оббризкував речі консервантом і складав на койці. Там була спідниця, зшита з пластику товстими нейлоновими нитками, мішок з прорізом для голови і рук, шалик або накидка, сплетена з різноколірних дротів...

— Вона тут довго прожила, — сказав Павлиш.

На самому дні ящика лежав стос квадратних білих аркушів, списаних рівним, сильно нахиленим управо почерком. І Павлиш змусив себе не читати написаного на них, поки не закріпив їх і не переконався, що аркуші не розсиплються під пальцями. А читати їх він став, тільки повернувшись до своєї каюти, де міг зняти скафандр, влягтися на надувний матрац і ввімкнути на повну потужність освітлення.

— Читай уголос, — попросив Даг, але Павлиш відмовився.

Він дуже втомився. Він пообіцяв, що обов'язково прочитає їм найцікавіші місця. Але спочатку продивиться сам. Мовчки. І Даг не став сперечатися.

4

— "Я знайшла цей папір уже два місяці тому, але ніяк не могла придумати, чим писати на ньому. І лише вчора здогадалася, що зовсім поряд, в кімнаті, за якою стежить дурник, зібрані камені, схожі на графіт. Я заточила один з них. І тепер писатиму". (Наступного дня в каюті Надії Павлиш побачив на стіні довгі стовпці подряпин і здогадався, як вона вела рахунок дням.)

— "Мені давно хотілося писати щоденник, тому що я хочу сподіватися, що коли-небудь, навіть якщо я і не доживу до цього світлого дня, мене знайдуть. Адже не можна ж жити зовсім без надії. Я іноді шкодую, що я невіруюча.

Я б змогла сподіватися на бога і думати, що це все — випробування згори".

На цьому закінчувався аркуш. Павлиш зрозумів, що аркуші лежали в стосі до ладу, але це не означало, що Надія вела щоденник день за днем. Іноді, напевно, минали тижні, перш ніж вона знов починала писати.

— "Сьогодні вони метушаться. Стало важче. Я знову кашляла. Повітря тут все-таки мертве. Напевно, людина може до всього звикнути. Навіть до неволі. Але найважче бути зовсім самій. Я навчилася розмовляти вголос. Спочатку соромилася, ніяково було, наче хто-небудь може мене підслухати. Але тепер навіть співаю. Мені б треба записати, як все зі мною сталося, тому що не дай боже комусь опинитися на моєму місці. Тільки сьогодні мені важко, і коли я пішла в город, то по дорозі так захекалася, що сіла просто край стінки, і дурники мене притягнули назад ледь живу".

Дні через два Павлиш знайшов те, що Надія називала городом. Це виявився великий гідропонний вузол. І щось на кшталт ботанічного саду.

— "Я пишу зараз, тому що однаково піти нікуди не зможу, та дурники і не пустять. Напевно, слід чекати поповненення нашому сімейству. Тільки не знаю вже, чи побачу я..."

Третій аркуш був написаний значно дрібнішим почерком, акуратно.

Надія економила папір.

— "Якщо колись потраплять сюди люди, хай знають про мене наступне.

Моє ім'я-по-батькові-прізвище Сидорова Надія Матвіївна. Рік народження 1923-й. Місце народження — Ярославська область, село Городище. Я закінчила середню школу в селі, а потім збиралася вступати до інституту, але мій батько, Матвій Степанович, помер, і матері самій було важко працювати в колгоспі і поратися по господарству. Тому я стала працювати в колгоспі, хоча і не полишила надії здобути подальшу освіту. Коли підросли мої сестри Віра і Валентина, я здійснила все-таки свою мрію і вступила до медичного училища в Ярославлі, і кінчила його в 1942 році, після чого була призвана в діючу армію і провела війну в госпіталях як медсестра. Після закінчення війни я повернулася в Городище і поступила працювати в місцеву лікарню в тій же якості. Я вийшла заміж в 1948 році, ми переїхали на проживання в Калязін, а наступного року у мене народилася дочка Олечка, проте мій чоловік, Микола Іванов, шофер, помер в 1953 році, потрапивши в аварію. Так ми і залишилися самі з Олечкою".

Павлиш сидів на підлозі, в кутку комірки, затягнутої білим тентом. Автобіографію Надії він читав уголос. Почерк розбирати було нескладно — писала вона акуратно, круглими, сильно нахиленими управо літерами, лише подекуди графіт обсипався, і тоді Павлиш нахиляв аркуш, щоб розібрати букви за вм'ятинами, залишеними на аркуші. Він відклав аркуш і обережно підняв наступний, розраховуючи знайти на ньому продовження.

— Отже, у п'ятдесят третьому році їй вже було тридцять років, — сказав Сато.

— Читай далі, — сказав Даг.

— Тут про інше, — сказав Павлиш. — Зараз прочитаю сам.

— Читай відразу, — Даг ображався. І Павлиш подумав раптом, як давно Даг йому не заздрив і як взагалі давно вони один одному не заздрили.

— "Сьогодні притягнули нових. Вони їх помістили на нижній поверх, за порожніми клітками. Я не змогла побачити, скільки усього новачків. Але по-моєму, декілька. Дурник зачинив двері і мене не пустив. Я раптом зрозуміла, що дуже їм заздрю. Так, заздрю нещасним, відірваним назавжди від своїх сімей і дому, увязненим у в'язницю за гріхи, яких вони не робили. Але ж їх багато. Може, три, може, п'ять. А я зовсім сама. Час тут іде однаково. Якби я не звикла працювати, то давно б уже померла. І скільки років я тут? Здається, пішов четвертий рік. Треба буде перевірити, порахувати подряпинки. Тільки я боюся, що збилася з рахунку. Адже я не записувала, коли хворіла, і лише думка про Олечку мені допомогла вибратися з того світу. Ну що ж, займуся справою. Дурник приніс мені ниток і дроту. Адже вони щось розуміють. А голку я знайшла на третьому поверсі. Хоч дурник і хотів її у мене відібрати. Злякався, бідненький".

— Ну? — запитав Даг.

— Все я читати все одно не зможу, — відповів Павлиш. — Зачекайте. Ось тут начебто продовження.

— "Я потім розкладу листки по порядку. Мені все здається, що хтось прочитає ці листки. Мене вже не буде, прах мій розлетиться по зірках, а папірці виживуть. Я дуже прошу тебе, хто це читатиме, розшукай мою дочку Ольгу. Може, вона вже доросла.