Понеділок починається в суботу - Сторінка 25

Зрештою, всі охоче вірили, що йому видніше. Були вже прецеденти.

— Я піду викличу машину, — сказав раптом Роман і, напевно, пройшов крізь стіну, бо в приймальні не з'явився.

Федір Симеонович і Хунта, мабуть, погідливо хитали головами, а Вибігалло, оговтавшись, вигукнув:

— Правильне рішення, Янусе Полуектовичу! Вчасно ви нам нагадали про втрачену пильність.

Подалі, подалі від сторонніх очей. Тільки ось вантажники мені знадобляться. Автоклав у мене важкий, значиться, п'ять тонн усе-таки…

— Звичайно, — сказав Янус. — Розпорядіться.

У кабінеті засовгали кріслами, і я поспіхом допив каву.

Упродовж наступної години я разом із тими, хто ще залишався в інституті, стовбичив біля під'їзду і спостерігав, як вантажать автоклав, стереотруби, бронещити та сіряки про всяк випадок. Буран вщух, ранок був морозяний і ясний.

Роман пригнав гусеничну вантажівку. Вовкулака Альфред привів вантажників гекатонхейрів. Котт і Гієс ішли охоче, пожвавлено галасуючи сотнею горлянок і на ходу засукуючи численні рукави, а Бріарей плентався позаду, виставивши вперед неоковирного пальця, і нив, що йому боляче, що йому кілька голів крутяться, що він ніч не спав. Котт узяв автоклав, Гієс — усе решту. Тоді Бріарей, побачивши, що йому нічого не дісталося, взявся розпоряджатися, давати вказівки та допомагати порадами. Він забігав уперед, відчиняв і тримав двері, раз у раз присідав навпочіпки і, зазираючи знизу, кричав: "Пішло! Пішло!" або "Правіше бери! Чіпляєш!". Кінець кінцем йому наступили на руку, а самого защемили між автоклавом і стіною. Він розридався, і Альфред відвів його назад у віварій.

У вантажівку набилося чимало люду. Вибігалло заліз у кабіну водія. Він був дуже невдоволений і у всіх запитував, котра година. Вантажівка уже було рушила, та через п'ять хвилин повернулася, бо з'ясувалося, що забули кореспондентів. Поки їх шукали, Котт і Гієс затіяли гру в сніжки, щоби зігрітися, і вибили дві шиби. Потім Гієс зчепився з якимось ранковим п'яничкою, який кричав: "Усі на одного, га?" Гієса відтягли і заштовхали назад у кузов. Він крутив вирлами і грізно лаявся еллінською. З'явилися тремтячі зі сну Г. Проникливий та Б. Питомник, і вантажівка нарешті поїхала.

Інститут спорожнів. Було пів на десяту. Все місто спало. Мені дуже хотілося поїхати разом з усіма на полігон, та, що вдієш — я зітхнув і вирушив у другий обхід.

Я, позіхаючи, йшов коридорами і вимикав усюди світло, поки не опинився у лабораторії Вітька Корнєєва. Вітько Вибігалловими експериментами не цікавився. Він казав, що таких, як Вибігалло, потрібно без жалю віддавати Хунті як піддослідних тварин для з'ясування, чи не є вони летальними мутантами. Тому Вітько нікуди не поїхав, а сидів на дивані-трансляторі, палив сигарету і ліниво розмовляв із Едиком Амперяном. Едик лежав поряд і, замислено дивлячись у стелю, смоктав льодяника. На столі у ванні з водою бадьоро плавав окунь.

— З Новим роком, — сказав я.

— З Новим роком, — привітно озвався Едик.

— От нехай Сашко скаже, — запропонував Корнєєв. — Сашко, буває небілкове життя?

— Не знаю, — сказав я. — Не бачив. А що?

— Що значить — не бачив? М-поле ти теж ніколи не бачив, а напругу його розраховуєш.

— Ну то й що? — сказав я. Я дивився на окуня у ванні. Окунь плавав колами, хвацько повертаючись на віражах, і тоді було видно, що він випотрошений. — Вітько, — сказав я, — вийшло все-таки?

— Сашко не хоче говорити про небілкове життя, — сказав Едик. — І він правий.

— Без білка жити можна, — розмірковував я, — а от як він живе без тельбухів?

— А ось товариш Амперян каже, що без білка жити не можна, — сказав Вітька, змушуючи хвилю тютюнового диму згортатися у смерч і ходити по кімнаті, огинаючи предмети.

— Я. кажу, що життя — це білок, — заперечив Едик.

— Не бачу різниці, — сказав Вітько. — Ти кажеш, що якщо немає білка, то немає і життя.

— Так.

— Ну, а це що? — запитав Вітько. Він ледь змахнув рукою.

На столі поряд із ванною з'явилася огидна істота, схожа на їжака і на павука одночасно. Едик звівся і глянув на стіл.

— Ах, — сказав він і знову ліг. — Це не життя. Це нежить. Хіба Кощей Безсмертний — це небілкова істота?

— А що тобі треба? — запитав Корнєєв. — Рухається? Рухається. Харчується? Харчується. І розмножуватись може. Хочеш, він зараз розмножиться?

Едик удруге припіднявся і поглянув на стіл. Іжак-павук незграбно тупцяв на місці. Здавалося, що йому хочеться йти на всі чотири боки одночасно.

— Нежить не є життя, — сказав Едик. — Нежить існує лише остільки, оскільки існує розумне життя. Можна навіть сказати точніше: оскільки існують маги. Нежиті є відходами діяльності магів.

— Добре, — погодився Вітько.

Іжак-павук зник. Замість нього на столі з'явився маленький Вітько Корнєєв, точнісінька копія справжнього, та завбільшки з руку. Він ляснув маленькими пальчиками і створив мікродубля ще меншого розміру. Той теж ляснув пальцями. З'явився дубль завбільшки з авторучку. Потім — завбільшки з сірникову коробку. Потім — з наперсток.

— Досить? — запитав Вітько. — Кожен із них маг. У жодному немає ані молекули білка.

— Невдалий приклад, — сказав Едик із жалем. — По-перше, вони нічим принципово не відрізняються від верстата з програмним керуванням. По-друге, вони є не продуктом розвитку, а продуктом твоєї білкової майстерності. Навряд чи варто сперечатися, чи здатна еволюція створити верстати з програмним керуванням, які розмножуватимуться самі.

— Багато ти знаєш про еволюцію, — відрізав грубуватий Корнєєв. — Теж мені Дарвін! Яка різниця, хімічний процес чи свідома діяльність. У тебе теж не всі предки білкові. Пра-прапраматір твоя була, готовий визнати, достатньо складною, але зовсім не білковою молекулою.

І можливо, наша так звана свідома діяльність теж є певним різновидом еволюції. Звідки ми знаємо, що мета природи — створити товариша Амперяна? Може, мета природи — це створення нежиті руками товариша Амперяна. Може…

— Зрозуміло, зрозуміло. Спочатку протовірус, потім білок, потім товариш Амперян, а потім уся планета заселяється нежиттю.

— Точно, — сказав Вітько.

— А ми всі за непотрібністю вимерли.

— А чому б і ні? — запитав Вітько.

— У мене є один знайомий, — сказав Едик. — Він стверджує, ніби людина — це тільки проміжна ланка, необхідна природі для створення вінця творіння: чарки коньяку зі скибочкою лимона.

— А чому б, врешті-решт, і ні?

— А тому, що мені не хочеться, — сказав Едик. — У природи свої цілі, а в мене свої.

— Антропоцентрист, — мовив Вітько з огидою.

— Так, — гордо сказав Едик.

— З антропоцентристами дискутувати не бажаю, — відрізав грубий Корнєєв.

— Тоді давай розповідати анекдоти, — спокійно запропонував Едик і запхав у рот ще одного льодяника.

Вітькові дублі на столі продовжували працювати. Найменший був уже заввишки з мураху. Поки я слухав суперечку антропоцентриста з космоцентристом, мені спала на думку одна ідея.

— Хлопці, — сказав я зі штучним пожвавленням. — Чого ж це ви не пішли на полігон?

— А навіщо? — запитав Едик.

— Ну, все-таки цікаво…

— Я ніколи не ходжу в цирк, — сказав Едик. — Крім того: убі ніл валес, ібі ніл веліс1.

— Це ти про себе? — запитав Вітько.

— Ні. Це я про Вибігаллу.

— Хлопці, — сказав я, — я страшенно люблю цирк. Чи вам не однаково, де розповідати анекдоти?

— Тобто? — поцікавився Вітько.

— Почергуйте за мене, а я збігаю на полігон.

— А що треба робити?

— Знеструмлювати, гасити пожежі та всім нагадувати про трудове законодавство.

— Холодно, — нагадав Вітько. — Мороз. Вибігалло.

— Дуже хочеться, — сказав я. — Надто це все таємничо.

— Відпустимо дитину? — запитав Вітько в Едика.

Едик кивнув.

— Ідіть, Привалов, — сказав Вітько. — Це вам буде коштувати чотири години машинного часу.

— Дві, — сказав я швидко. Я чекав чогось схожого.

— П'ять, — нахабно торгувався Вітько.

— Ну три, — запропонував я. — Я й так весь час на тебе працюю.

1 Де ти ні на що не здатний, там ти не повинен нічого хотіти (лат.).

— Шість, — холоднокровно відрізав Вітько.

— Вітю, — сказав Едик, — у тебе на вухах відросте шерсть.

— Руда, — додав я зловтішно. — Може, навіть із прозеленню.

— Гаразд, — погодився Вітько, — йди задарма. Дві години мене влаштують.

Ми разом пройшли у приймальню. Дорогою магістри завели незрозумілу суперечку про якусь циклотацію, і мені довелось їх перервати, щоб вони трансгресували мене на полігон. Я їм уже набрид, і, поспішаючи мене позбутися, вони провели трансгресію з такою енергією, що я не встиг одягнутися і влетів у натовп глядачів спиною уперед.

На полігоні вже все було готове. Публіка ховалася за бронещити. Вибігалло стирчав зі свіжовиритої траншеї і жваво дивився у велику стереотрубу. Федір Симеонович і Крістобаль Хунта із сорокакратними біноктарами в руках тихо перемовлялися латиною. Я і іус Полуектович у великій шубі байдужно стояв осторонь і копирсав тростиною сніг. Б. Питомник сидів навпочіпки біля траншеї з розкритою книжечкою і авторучкою напоготові. А Г. Проникливий, увішаний фотота кіноапаратами, тер замерзлі щоки, кректав і постукував ногою об ногу за його спиною.

Небо було ясне, повний місяць опускався до заходу. Мутні стріли полярного сяйва з'являлись, тремтячи, серед зірок і щезали знову. Блищав сніг на рівнині, і великий округлий циліндр автоклава чітко виднівся за сотню метрів від нас.

Вибігалло відірвався від стереотруби, прокашлявся і сказав:

— Товариші! То-ва-ри-ші! Що ми спостерігаємо в цю стереотрубу? В цю стереотрубу, товариші, ми, охоплені складними почуттями, завмираючи від очікування, спостерігаємо, як захисний ковпак починає автоматично відгвинчуватися… Пишіть, пишіть, — сказав він Б. Питомнику. — І точніше пишіть… Автоматично, значиться, відгвинчуватися. Через кілька хвилин серед нас з'явиться ідеальна людина — шевальє, значиться, сан пьор е сан репрош…[15] Ми матимемо тут наш зразок, наш символ, нашу крилату мрію! І ми, товариші, повинні зустріти цього велета потреб і здібностей відповідним чином, без дискусій, дрібних суперечок та інших випадів. Щоб наш дорогий велет побачив нас такими, які ми є насправді в єдиній шерезі, у згуртованих лавах. Сховаймо ж, товариші, наші родимі плями, у кого вони ще поки є, і простягнемо руку своїй мрії!

Я й неозброєним оком бачив, як відгвинтилася кришка автоклава і беззвучно впала у сніг.