Порт у тумані - Сторінка 12

Тепер мозок Мегре працював злагоджено, як система зубчатих коліщаток, причому якесь із них якнайточніше зачіпляло кожним зубцем ту чи іншу подію.

— Бісова душа! Нема мого велосипеда…

Мегре не здивувався, ні про що не розпитував. Повернувся до кухні й схопив трубку:

— Дайте мені Кан… Так… Дякую… Так… Алло!.. Головний комісаріат поліції? Говорить комісар Мегре з кримінальної поліції. Чи буде ще поїзд до Парижа?.. Отже, ви кажете, жодного до одинадцятої години?.. Ні… Слухайте… Будьте ласкаві записати: "Перше. Пересвідчитися, чи пані Гранмезон… Так, дружина арматора… і справді поїхала автомашиною до Парижа. Друге. Дізнатися, чи якийсь незнайомий не з'являвся в конторі або вдома у Гранмезонів… Так, це легко! Але ще не все. Записуєте? Третє. Обійти всі гаражі міста… Скільки їх є? Щось із двадцять?.. Стривайте! Йдеться лише про ті, що здають машини напрокат… Гаразд! Треба зібрати всі можливі відомості про суб'єкта, який міг найняти машину з шофером чи без шофера для поїздки до Парижа… Або купив машину з інших рук… Алло! Та почекайте ж, біс його забирай!.. Не виключено, що суб'єкт кинув велосипед у Кані…"

— Так, це все!.. Чи маєте ви досить грошей, щоб зробити одразу все, що треба?.. Добре. Згода!.. Як тільки матимете щось більш-менш конкретне, подзвоніть до "Флотської закусочної" в Уїстреамі…

Портовики, що пили аперитив у занадто натопленій залі, чули цю розмову, й коли Мегре повернувся, обличчя у всіх були стривожені, серйозні.

— Так ви гадаєте, що мій велосипед… — почав робітник шлюзу.

— Грог! — похмуро замовив Мегре.

Комісара наче підмінили. Це не був уже той доброзичливий чоловік, який допіру так лагідно всміхався, цокався з кожним. Тепер він ледве бачив, ледве впізнавав своїх недавніх компаньйонів…

— "Сен-Мішель" ще не повернувся з Кана?

— Повідомили, що він має прийти до вечірнього припливу. Але погода, мабуть, не дозволить йому вийти в море.

— Буде шторм?

— Як не шторм, то добрячий вітрюган! До того ж вітер потроху міняється на північний, а це не обіцяє нічого доброго. Хіба не чуєте?..

Уважно прислухаючись, можна було вловити щось на зразок розмірених ударів молота — то хвилі ритмічно штурмували пірс. Від дужого вітру рипіли двері закусочної.

— Якщо хтось викликатиме мене до телефону, нехай скажуть… Буду на дорозі, метрів сто в той бік…

— Навпроти будинку мера?

Вийшовши надвір, Мегре насилу запалив люльку. Важкі хмари, що мчали над самою землею, здавалося, ось-ось зачепляться за верхівки тополь обабіч дороги. За п'ять кроків не видно було бригадира Люка, який так і стояв на мурі.

— Нічого нового?

— Вони вже не грають. Це Луї несподівано змішав шашки на дошці, наче йому набридло грати.

— То що ж вони роблять?

— Мер напівлежить у своєму кріслі, а Здоровило палить сигари і ковтає ґроґ за ґроґом. Він уже запалив і майже одразу кинув добрий десяток сигар. Мабуть, знущається з мера, дратує.

— І скільки було ґроґів?

— П'ять або шість…

А Мегре не бачив нічого, крім вузької світлої щілини, яка виділялася на темному фасаді. Проїхали на велосипедах муляри, що поверталися в село з роботи. Потім на дорозі забовванів селянський віз. Інстинктивно відчувши, що в темряві хтось є, селянин лупонув батогом свою коняку і раз у раз перелякано озирався.

— А служниця?..

— Її тепер не видно. Вона, певно, в себе на кухні. Мені ще довго стояти отак?.. В такому разі ви б зробили добру справу, якби підклали ще кілька: каменів, тоді мені не доведеться балансувати весь час навшпиньках…

Мегре приніс, скільки було треба. Прибій чувся дедалі виразніше. Вздовж пляжу хвилі вже мали досягти двометрової висоти, і, напевно розбиваючись об пісок, вони залишали по собі смугу білої піни.

Від порту почувся звук, то грюкнули двері: хтось вийшов із закусочної. Незабаром з'явилася постать — людина намагалась пробитись крізь густий морок. Мегре кинувся назустріч.

— Ага, це ви!.. — почулося з пітьми. — Вас викликають до телефону.

Дзвонила поліція з Кана.

— Алло! Комісар Мегре? Як ви здогадалися? Пані Гранмезон проїхала через Кан сьогодні вранці, вона прибула з Уїстреама й вирушила до Парижа… Залишила дочку вдома під наглядом гувернантки… Опівдні виїхала машиною… Що ж до невідомого, то ви теж мали рацію… Досить було відвідати єдиний гараж, якраз навпроти вокзалу… Чоловік приїхав на велосипеді… Хотів узяти машину напрокат… Йому відповіли, що фірма не займається подібними справами… Чоловік страшенно поспішав… Він попросив принаймні сказати, чи не можна купити швидкісну машину, бажано вживану… Йому продали машину за двадцять тисяч франків. Гроші він одразу ж вийняв з кишені… Машина жовта, з відкидним дашком… Як і в усіх машинах, призначених на продаж, в її номері є літера дубль-ве…

— Чи відомо, в якому напрямку він поїхав?

— Чоловік розпитував про шлях до Парижа через Лізьйо та Евре.

— Дайте телефонограми поліції та жандармерії Лізьйо, Евре, Манта, Сен-Жермена… Попередьте Париж, що треба встановити контроль при в'їздах до міста, передусім біля воріт Майо…

— Треба затримати машину?

— І водія так само! Ви маєте його прикмети?

— Гаражист описав його… Це чоловік досить високий, середнього віку, в світлому костюмі, елегантний…

— Попередні вказівки лишаються без змін. Зателефонуйте мені в Уїстреам, як тільки…

— Даруйте! Незабаром сьома година… Після сьомої вже не буде телефонного зв'язку з Уїстреамом… Хіба що ви підете до мера…

— Чому?

— Тому що він має номер І, і лише цей номер і вдень і вночі безпосередньо з'єднаний з Каном.

— Пошліть кого-небудь до поштової контори… Якщо хтось викликатиме мера, розмову треба підслухати… Машина є?

— Маленький "сітроен".

— Цього досить, щоб приїхати попередити мене… Весь час буду у "Флотській закусочній".

Коли Мегре повернувся до шинку, капітан Делькур несміливо спитав:

— Незабаром убивцю буде спіймано?

— Нічого не знаю!

Ці люди не могли взяти втямки, як Мегре, допіру такий сердечний, такий товариський, може зараз поводитись ніби зовсім чужий, коли не сказати більше — недружелюбний чоловік.

Комісар вийшов, не сказавши їм навіть слова про події. Надворі він знову поринув у гуркіт моря й вітру. Довелося застебнути пальто на всі ґудзики; особливо дошкульно продувало на мосту, який хитався під ударами штормового вітру.

Навпроти будинку капітана Жоріса Мегре зупинився, якусь мить повагався й припав оком до замкової щілини. У глибині коридора побачив скляні двері кухні; там горіло світло. За шибками вимальовувалася постать, що рухалась від пічки до столу й назад.

Комісар подзвонив. Жюлі нерухомо застигла з якимось начинням у руках, потім поставила посуд на стіл, прочинила двері кухні й підійшла до вхідних дверей.

— Хто там? — спитала вона занепокоєно.

— Комісар Мегре.

Тоді дівчина відімкнула двері й відступила убік, пропускаючи Мегре вперед. Вона виглядала знервованою, очі й досі були червоні. Раз у раз кидала навколо злякані погляди.

— Заходьте… Дуже рада, що ви прийшли. Якби ви знали, як мені моторошно самій-самісінькій у цьому будинку! Ні, я нізащо не житиму тут.

Мегре увійшов до кухні, де було чисто і впорядковано, як завжди.

На столі, застеленому білою клейонкою, були миска, хліб і масло. На конфорці парувала каструля; від неї несло чимось дуже солодким.

— Шоколад? — здивувався комісар.

— Не маю жодного бажання готувати для себе самої… Тож варю собі шоколад.

— Робіть усе так, наче мене тут немає… їжте, їжте…

Жюлі спочатку відмовлялася, нарешті наважилася, наповнила шоколадом миску, поклала туди, щоб розмокли, грубі скибки хліба, намащеного маслом, і почала їсти все це ложкою, з відсутнім виглядом, дивлячись кудись у порожнечу.

— Брат іще не навідав вас?

— Ні!.. Нічого не розумію. Оце допіру я ходила до порту, бо думала, що, може, зустріну його. Моряки, коли нема чого робити, завжди тиняються по порту…

— Ви знали, що ваш брат приятелює з мером?

Дівчина приголомшено подивилась на Мегре.

— Що ви хочете цим сказати?

— Зараз вони грають у шашки.

Жюлі спочатку прийняла це за жарт, а коли Мегре вдалося переконати її, що він сказав щиру правду, дівчина розгубилася.

— Нічого не розумію.

— Чому?

— Тому що мер не такий простий з людьми… А до того ж, як я знаю, недолюблює мого брата. Він тільки й чекає, щоб причепитися до нього, зробити якусь неприємність. Мер навіть хотів відібрати у Луї вид на проживання…

— А як із капітаном Жорісом?

— Га?

— Чи не був пан Гранмезон приятелем капітана Жоріса?

— До нього ставився, як і до всіх, однаково! Він тисне руки й іде собі далі. Жартує. Скаже кілька слів про дощ або про сонячну погоду, оце й усе. Зрідка — адже я вам уже розповідала — він брав із собою на полювання мого хазяїна… Але це просто щоб не бути самому…

— Ви ще не одержали листа від нотаріуса?

— Так! Він повідомляє, що я єдина законна спадкоємиця… А що це воно таке насправді? Чи вірно, що я успадкую будинок?

— І до того ж триста тисяч франків, авжеж!

Дівчина байдуже їла, навіть оком не зморгнула, а за хвилину похитала головою й пробурмотіла:

— Цього не може бути… Нічого подібного. Адже я кажу вам, що цілком певна — капітан ніколи не мав трьохсот тисяч франків!

— Де він звичайно сидів?.. Вечеряв на кухні?

— Там, де зараз ви, в цьому лозовому кріслі.

— Ви їли з ним разом?

— Так… Тільки мені треба було вставати — приготувати щось або подати тарілки… Він любив читати газету за вечерею… Інколи, бувало, читав якусь статтю вголос.

Мегре був зараз не в такому гуморі, щоб розчулюватись. І все-таки відчував певне замішання від затишку, яким тут дихало все. Цокання дзиґаря здавалося тут повільнішим, ніж деінде. Відблиск світла на мідному маятнику відбивався зайчиком на стіні навпроти. А ще цей нудотно-солодкий запах гарячого шоколаду… Лозове крісло слухняно порипувало при кожному рухові Мегре, очевидно, так само, як бувало, коли тут сидів капітан Жоріс…

Жюлі боялася залишатися на самоті в цьому будинку. Але, хоч і боялася, не наважувалась піти звідси, й комісар розумів: тут було щось, здатне затримати дівчину в звичній обстановці.

Вона підвелась і пішла до дверей. Мегре проводжав її очима. Ага, Жюлі пішла впустити на кухню білого кота; він впевнено попрямував до блюдечка з молоком, що стояло під самою грубою.

— Бідолашний Міну! — прошепотіла дівчина. — Хазяїн так любив його… Після вечері Міну стрибав йому на коліна і сидів доти, аж доки не треба було йти спати…

Все тут настільки виразно дихало миром і спокоєм, що на душі ставало тривожно! Спокій… теплий, аж задушевний!

— Так ви й справді не можете нічого мені сказати, Жюлі?

Вона підвела на комісара здивовані очі.

— Гадаю, що істину буде ось-ось з'ясовано… Одне-єдине ваше слово може мені допомогти… Ось чому я вас питаю, чи не маєте ви на душі такого, що хотіли б повідати мені.

— Їй-богу, повірте…

— Про капітана Жоріса?

— Нічого!

— Про вашого брата?

— Нічого… їй-богу…

— Про якусь особу, яка могла побувати тут раніше і яку ви можете навіть не знати?

— Нічого не розумію.

Жюлі весь час їла свою занадто солодку мішанину, від одного виду якої Мегре нудило.

— Ну що ж! Мушу вас залишити.

Жюлі похнюпилась.