Порт у тумані - Сторінка 21

Але домішувалось і дещо інше. Правду сказати, вона виявляла більше витримки, більше самовладання, ніж її партнер, який був недалекий від того, щоб втратити голову.

— Дай-но йому цей папірець, — наказала вона, бо Мартіно уже хотів його порвати.

Там було заледве кілька слів: "Пане директор, маю честь просити вас про…"

Почерк крупний, з нахилом вліво, як у всіх жінок, що виховувалися в пансіонах на початку століття.

— Сьогодні вранці вам двічі дзвонили по телефону, чи не правда? Дзвонив ваш чоловік… Або, точніше, ви самі дзвонили йому, щоб попередити про скорий приїзд в Уїстреам. Потім дзвонив пан Мартіно і просив вас приїхати сюди. Він послав по вас на перехрестя доріг маленьку вантажівку.

На столику, за чорнильницею, Мегре помітив зараз те, чого не побачив раніше, — пачку банкнотів по тисячі франків.

Мартіно простежив за його поглядом. Запізно, щоб можна було щось вдіяти! Тоді, здоланий несподіваною втомою, він безпорадно впав на край ліжка й пригнічено втупив очі в долівку.

— Це ви принесли йому ці гроші?

Тут — у котре вже! — знову створилась нестерпна атмосфера, так властива усій цій справі! Те ж саме, що на віллі в Уїстреамі, коли Луї-Здоровило мовчки лупцював мера! Те ж саме, що й останньої ночі, на борту "Сен-Мішеля", коли всі троє уникали відповіді на будь-яке запитання!

Якась озлоблена пасивність, раз і назавжди прийняте рішення не вимовити жодного слова!

— Гадаю, що цей лист адресований якомусь директорові колежу. Оскільки ваш син у колежі Станіслава, цілком вірогідно, що в листі мало йтися про нього… Що ж до грошей… Адже так! Мартіно довелося поспішно покинути шхуну, коли вона сіла на мілину, і дістатися берега плавом… Безперечно, він забув свій гаманець… Ви привезли йому гроші, аби…

Раптом Мегре змінив тему і тон:

— А інші, Мартіно? Чи всі живі й здорові?

Той завагався, але врешті-решт не зміг втриматися від того, щоб ствердно опустити повіки.

— Я не запитую вас, де вони зараз переховуються, бо знаю, що ви цього не скажете…

— Щира правда!

— Що саме правда?

Двері раптом розчахнулися, і почувся розлючений голос мера. Він змінився до невпізнання. Він задихався від гніву. Стискав кулаки, наче мав зараз кинутися на ворога. А погляд його бігав від жінки до Мартіно, від Мартіно до пачки банкнотів, яка так і лежала на столику.

То був погляд, що погрожував, але разом з тим видавав острах або відчуття поразки.

— Що тут правда?.. Що він сказав?.. Яку нову брехню він вигадав? А вона? Вона, яка… яку…

Він не міг вже промовити й слова. Йому перехопило подих. Мегре був готовий втрутитись у разі потреби.

— Що правда?.. Що тут діється?.. Яку змову тут замислили?.. Чиї це гроші?..

Чути було, як старенька чимчикує в сусідній кімнаті, потім кличе курчат з порога, гукаючи:

— Ціп-ціп-піп! Ціп-ціп-ціп!..

Чути було навіть, як кукурудзяні зерна дощем сиплються на гранітні сходинки порога. А потім підбігла сусідська курка, яку стара відштовхнула ногою:

— Йди-но їсти додому, Чорнушко…

А в спальні жодного звуку. Гнітюче мовчання. Мовчання водночас невиразне й зловісне, як небо цього негожого ранку.

Усі вони бояться… Адже вони й справді бояться! Всі!.. Мартіно! Жінка! Мер… Усі вона бояться, кожен по-своєму, якщо можна так сказати… Різні люди, різний страх у кожного!..

Тоді Мегре прибрав урочистого вигляду і мовив вагомо, повільно, як суддя:

— Я виконую доручення прокуратури розшукати й затримати вбивцю капітана Жоріса, пораненого кулею в голову і місяцем пізніше отруєного у власній домівці стрихніном. Один з вас, можливо, бажає зробити заяву з цього приводу?

До цього моменту ніхто не помічав, що в кімнаті нетоплено. А тут раптом усім стало холодно! Кожне слово відлунювало, як у церкві. Враження було таке, ніби ці слова й досі бринять у повітрі.

— … отруєного… стрихніном…

І особливо останнє:

— Один з вас, можливо, бажає зробити заяву з цього приводу?

Мартіно перший похнюпив голову. Очі пані Гранмезон спалахнули, і вона переводила їх зі свого чоловіка на норвежця, з норвежця на свого чоловіка.

Проте ніхто не озвався й словом. Ніхто з них не насмілювався витримати погляд Мегре, що ставав погрозливим.

Дві хвилини… три… Чути було, як за дверима старенька підкладає дрова у вогнище…

Знову пролунав голос Мегре, навмисне суворий, позбавлений будь-якого почуття:

— Іменем закону, Жан Мартіно, я вас заарештовую!

Жіночий зойк. Пані Гранмезон потяглася усім своїм єством до Мартіно, але не встигла повернутися до нього, бо знепритомніла.

Мер розлючено відвернувся до стіни.

А Мартіно тяжко зітхнув від утоми, від безнадії. Він не наважився прийти на допомогу непритомній жінці.

Отже, Мегре нахилився над нею, а потім почав шукати десь поблизу дзбан з водою.

— Є у вас оцет? — спитав він стареньку, визирнувши за двері.

І запах оцту виповнив халупу.

Невдовзі пані Гранмезон опритомніла і, нервово схлипнувши кілька разів, впала в майже повну прострацію.

— Чи ви можете йти?

Вона кивнула на знак згоди. І дійсно, підвелася й пішла, затинаючись майже на кожному кроці:

— Ви підете слідом за мною, панове, адже так? Сподіваюся, що можу розраховувати цього разу на вашу слухняність?

Старенька остовпіла від здивування, коли вони проходили через кухню. Тільки коли вже опинилися надворі, вона підбігла до дверей і закричала:

— Ви прийдете снідати, пане Ремоне?

Ремон! Сьогодні вже вдруге його було названо цим іменем. Він зробив знак, що не повернеться.

Коли вони пройшли вже майже через увесь хутір, Мартіно зупинився перед тютюновою крамничкою, повагався й звернувся до Мегре:

— Прошу вибачити. Оскільки мені невідомо, чи повернусь я сюди коли-небудь, я хотів би не залишати боргів після себе. Я винен тут за одну телефонну розмову, за ґроґ і пачку сигарет.

Мегре розплатився сам. Вони обійшли навколо церкви. На узбіччі роз'їждженої дороги побачили машину, що чекала на них. Комісар пропустив уперед своїх супутників і деякий час вагався, яке розпорядження дати шоферові.

— До Уїстреама. Спочатку зупиніться біля жандармерії.

Поки вони їхали, ніхто не промовив жодного слова. Дощ не вгавав, небо було одноманітно-свинцеве, вітер поступово набирав сили й уже розгойдував мокрі дерева.

Біля жандармерії Мегре наказав Мартіно вийти з машини і дав інструкції бригадирові.

— Замкніть його в камері… Ви за нього відповідаєте. Тут у вас нічого нового?

— Буксир прийшов. Чекають, поки море підніметься досить високо.

Біля порту Мегре зупинив машину ще раз.

Наближався полудень. Робітники шлюзу вийшли на вахту, бо було отримане повідомлення про прибуття пароплава з Кана. Смуга піску на пляжі звузилась, і білопінні хвилі докочувалися майже до самих дюн.

Праворуч зібрався натовп, щоб побачити хвилююче видовище: буксир з Трувіля стояв на якорі ближче, ніж за півкілометра від берега. Шлюпка з буксира повільно, долаючи хвилі, наближалася до "Сен-Мішеля", що його вже наполовину випростав приплив.

Крізь шибки в дверцятах машини Мегре побачив: мер теж спостерігає за тим, що відбувається. Капітан Делькур вийшов із закусочної.

— Все буде гаразд? — запитав комісар.

— Гадаю, що її витягнуть! Уже дві години люди працюють на борту, вивантажуючи із шхуни все, що можна. Якщо не зрадить якір…

І він подивився на небо, наче хотів прочитати, які ще витівки готує вітер.

— Треба тільки, щоб усе було закінчено до початку повного припливу.

Він побачив у машині мера з дружиною, поштиво вклонився, але це не завадило йому кинути на Мегре запитальний погляд.

— Що нового?

— Не знаю.

Люка, який саме підійшов до них, мав деякі новини.

Тільки перед тим, як почати говорити, він відвів свого шефа вбік:

— Схоплено Луї-Здоровила.

— Он як?

— Сам дав маху!.. Вранці жандарми з Діва помітили сліди в полі… Сліди людини, що йшла навпростець, навмання й перестрибувала через живоплоти… Сліди вели до Орни, до того, місця, де рибалки звичайно витягують свої човни на берег… Так от, один човен був на протилежному березі…

— Жандарми теж переправилися туди?

— Так… І вони висадилися на пляжі, майже точно навпроти загрузлої шхуни. А там, на схилі дюни, стоїть…

— Зруйнована каплиця!

— Так ви знаєте?

— Каплиця Богоматері-на-Пісках…

— Гаразд! Там і застукали Луї-Здоровила, який сховався в каплиці, щоб стежити за рятувальними роботами… Коли я прийшов туди, він благав жандармів не забирати його одразу й дозволити побути на пляжі, аж поки все не буде скінчено… Я дав такий дозвіл… Він там і залишився з наручниками на руках… Він боїться, що може втратити своє судно… Ви не хочете побачити його?

— Поки не знаю… Можливо, потім…

Адже він мав опікуватися тими двома, що сиділи в машині. Пан і пані Гранмезон весь час чекали його.

— Ви вважаєте, що нарешті нам пощастить установити істину?

А оскільки Мегре не відповів, Люка додав:

— Як на мене, то я починаю думати, що ні! Вони всі брешуть! А якщо хтось і не бреше, то мовчить, хоч кожен з них щось знає! Можна подумати, що всі тутешні відповідальні за смерть Жоріса…

Але комісар пішов до машини, знизавши плечима й кинувши:

— До скорого побачення!

Сівши в машину, він наказав шоферові:

— Додому!

І цим дуже здивував його.

Можна було подумати, що він має на увазі свій власний дім, де він є господарем.

— Додому, в Кан?

Правду сказати, комісар про це й не подумав. Але запитання шофера наштовхнуло його на одну ідею.

— Авжеж, у Кан!

Пан Гранмезон спохмурнів. Його жінка, навпаки, ніяк не прореагувала на ці слова. Скидалось на те, що вона безпорадно пливе за течією, уже й не намагаючись опиратися.

* * *

Під час переїзду від міських воріт до вулиці Фур принаймні півсотні перехожих привіталися, знімаючи капелюхи. Тут, здається, всі знали машину пана Гранмезона. І всі привітання були поштиві. Арматор бундючився, знову входячи в роль великого сеньйора, що навідав свої володіння.

— Звичайна формальність! — невимушено сказав Мегре, коли машина нарешті зупинилася. — Прошу вибачити, що мені довелося привезти вас сюди… Але я вже говорив вам вранці, що треба покінчити з усією цією історією сьогодні, ще до вечора…

Вулиця була спокійна. Обабіч неї вишикувалися солідні приватні особняки, які тепер можна зустріти лише в провінції. Перед будинком з потемнілого від часу каменю височіла башта. А на чавунній огорожі мідна дошка сповіщала:

"Англо-Нормандське товариство мореплавства".

У дворі красувався напис із стрілкою:

"Контора".

Інший напис, інша стрілка:

"Каса".

І ще оголошення:

"Контора відкрита з 9 до 16 години".

Було вже кільканадцять хвилин після полудня.