Портрет

Частина І

Ніде не зупинялося стільки народу, як перед картинною крамничкою на Щукіному дворі. Ця крамничка була, справді, зібранням найрізноманітніших диковинок: картини здебільшого були писані олійними фарбами, покриті темно-зеленим лаком, у темно-жовтих сухозлотних рамах. Зима з білими деревами, зовсім червоний вечір, схожий на заграву пожежі, фламандський мужик з люлькою та виламаною рукою, схожий більш на індійського півня в манжетах, ніж на людину, — от їх звичайні сюжети. До цього треба додати кілька гравійованих зображень: портрет Хозрева-Мірзи в баранячій шапці, портрети якихось генералів у трикутних капелюхах, з кривими носами. Крім того, двері такої крамнички звичайно бувають пообвішувані в'язками творів, надрукованих лубками на великих аркушах, що свідчать про самородний хист руської людини. На одному була царівна Міліктриса Кірбітьєвна, на другому місто Єрусалим, по домах і церквах якого без церемонії пройшлася червона фарба, зачепивши частину землі і двох руських мужиків у рукавицях, що молилися. Покупців на ці твори звичайно небагато, зате глядачів — купа. Який-небудь гульвіса-лакей уже, певно, заґавився перед ними, тримаючи в руках судки з обідом із трактиру для свого пана, який, без сумніву, сьорбатиме суп не надто гарячий. Перед ним уже, певно, стоїть у шинелі солдат, цей кавалер товкучки, що продає два кишенькові ножі; торговка-охтянка з коробом, наповненим черевиками. Кожен захоплюється по-своєму: мужики звичайно тикають пальцями; кавалери розглядають серйозно; лакеї-хлопчики і хлопчаки-майстрові сміються й дражнять один одного намальованими карикатурами; старі лакеї у фризових шинелях дивляться тому тільки-, щоб де-небудь половити ґав; а перекупки, молоді руські баби, поспішають інстинктивно, щоб послухати, про що гомонить народ, і подивитись, на що він дивиться. В цей час мимоволі зупинився перед крамницею, проходячи повз неї, молодий художник Чартков. Стара шинель і бідний одяг показували в ньому ту людину, яка самовіддано поринула в свою працю і не мала часу дбати про своє вбрання, що завжди має таємничу привабливість для молодості. Він зупинився перед крамницею і спершу в душі сміявся з цих потворних картин. Нарешті, опанував його мимовільний роздум: він почав думати про те, кому б потрібні були ці твори. Що руський народ задивляється на Єрусланів Лазаревичів, на об'їдайлів та обпивайлів, на Хому та Ярему, це не здавалося йому дивним: змальовані предмети були дуже приступні й зрозумілі народові; але де покупці цього строкатого, брудного олійного малювання? кому потрібні ці фламандські мужики, ці червоні й голубі пейзажі, що показують якісь претензії на трохи вже вищий ступінь мистецтва, хоч би в тому виявилося все глибоке його приниження? Це, здавалося, зовсім не були твори дитини-самоука. Інакше в них, гіри всій безчуттєвій карикатурності цілого, виривався б гострий порив. Але тут було видно просто тупоумство, безсилу, дряхлу бездарність, яка самоуправно стала в лави мистецтв, тоді як їй місце було серед низьких ремесел, бездарність, що була, проте, вірна своєму покликанню і внесла в саме мистецтво своє ремесло. Ті самі фарби, та сама манера, та сама набита, звична рука, що належала скоріше грубо зробленому автоматові, аніж людині!.. Довго стояв він перед цими брудними картинами, уже кінець кінцем не думаючи зовсім про них, а тим часом хазяїн крамниці, сіренький чоловічок у фризовій шинелі, з бородою, не голеною від самої неділі, торочив йому вже давно, торгувався і умовлявся в ціні, ще не дізнавшись, що йому сподобалося і чого йому треба.

— От за цих мужичків і за ландшафтик візьму біленьку. Живопис який! Просто очі вражає; тільки що одержані з біржі; ще лак не висох. Або от зима, візьміть зиму! П'ятнадцять карбованців! Одна рамка чого варта. Он вона яка зима! — Тут купець дав легенького щигля в полотно, мабуть, щоб показати всю добротність зими. — Дозволите зв'язати їх разом і приставити до вас? Де зводите жити? Ей, хлопче, дай мотузок.

— Стривай, брат, не так швидко, — сказав художник, отямившись і побачивши, що повороткий купець уже не жартома заходився зв'язувати їх докупи. Йому стало трохи соромно не взяти нічого, простоявши так довго в крамниці, і він сказав:

— А от стій, я подивлюсь, чи немає для мене чого тут, — і, нахилившись, почав діставати з підлоги навалене купою, потерте, запорошене старе малювання, що не користувалось, як видно, ніякою пошаною. Тут були старовинні фамільні портрети, що їх нащадків, може, і на світі не можна було відшукати, зовсім невідомі зображення з прорваним полотном, рами з облізлою позолотою, одно слово, усякий ветхий мотлох. Але художник почав роздивлятись, гадаючи про себе: "Ану ж, щось і знайдеться". Він чув не раз оповідання про те, як іноді в лубкових продавців відшукувались серед сміття картини великих майстрів.

Хазяїн, побачивши, куди поліз він, перестав метушитися і, набравши звичайного положення та належної поважності, примостився знов коло дверей, закликаючи перехожих і показуючи їм однією рукою на крамницю: "Сюди, батечку, от картини! заходьте, заходьте; з біржі одержані". Уже накричався він доволі і здебільшого марно, наговорився досхочу з лоскутником, що стояв напроти нього, так само біля дверей свої крамнички, і нарешті, згадавши, що у нього в крамниці є покупець, повернувся до народу спиною і пішов усередину її.

— А що, батечку, вибрали що-небудь?

Та художник уже стояв якийсь час нерухомо перед одним портретом у величезних, колись чудесних рамах, але на яких де-не-де тільки виблискували сліди позолоти. Це був старик з обличчям бронзового кольору, вилицюватим, чахлим; риси обличчя, здавалося, були схоплені в хвилину судорожного поруху і дихали не північною силою. Полум'яний південь відбився в них. Він був одягнений у широкий азіатський костюм. Хоч як був пошкоджений і запорошений портрет, але коли вдалося йому обтерти з обличчя пил, він побачив сліди роботи високого художника. Портрет, здавалося, був незакінчений; але сила пензля була разюча. Найбільш незвичайні були очі: здавалося, до них доклав усієї сили пензля і всієї пильності своєї художник. Вони просто дивилися, дивилися навіть із самого портрета, немов руйнуючи його гармонію своєю дивною живістю. Коли підніс він портрет до дверей, ще сильніше дивилися очі. Майже те саме враження справили вони і серед народу. Жінка, що стояла позад нього, скрикнула: "Дивиться, дивиться!" — і поточилася назад. Щось неприємне, незрозуміле самому собі відчув він і поставив портрет на землю.

— А що ж, візьміть портрет! — сказав хазяїн.

— А скільки? — сказав художник.

— Та що за нього дорожитись! три четвертаки давайте!

— Не дам.

— Ну, а що ж дасте?

— Двогривеник, — сказав художник, збираючись іти.

— Ет, яку ціну завернули! та за двогривеник самої рами не купите. Видно, взавтра збираєтесь купити? Пане, пане, верніться! Хоч гривеника накиньте. Беріть, беріть, давайте двогривеник. Їй — право, для почину тільки, от тільки що перший покупець.

По тому він зробив жест рукою, немовби хотів сказати: "Так уже й бути, пропадай картина!"

Таким чином Чартков зовсім несподівано купив старий портрет і в той же час подумав: "Нащо я його купив? для чого він мені?" — та робити було нічого. Він вийняв з кишені двогривеник, віддав хазяїнові, взяв портрет під пахву і поніс його з собою. По дорозі він згадав, що двогривеник, якого він віддав, був у нього останній. Думки його раптом спохмурніли; прикрість і байдужа спустошеність охопили його тієї ж хвилини. "Чорт забирай! гидко на світі!" — сказав він з почуттям росіянина, у якого справи погані. І майже машинально йшов швидкими кроками, сповнений байдужості до всього. Червоне світло вечірньої заграви займало ще половину неба; ще будинки, звернені на той бік, ледь осяяні були її теплим світлом; а тим часом уже холодне синювате сяйво місяця ставало сильнішим. Напівпрозорі легкі тіні хвостами падали на землю, відкидані будинками й ногами пішоходів. Уже художник починав мало-помалу задивлятися на небо, осяяне якимсь прозорим, тонким, неясним світлом, і майже одночасно зривалися з уст його слова: "Який легкий тон!" і слова: "Прикро, чорт забирай!" І він, поправляючи портрет, що раз у раз виповзав з-під пахви, прискорював ходу.

Втомлений і весь спітнілий, добрався він до себе в П'ятнадцяту лінію на Васильєвський острів. Тяжко і задихаючись вибрався він сходами, облитими помиями і прикрашеними слідами котів і собак. На стукіт його у двері не було ніякої відповіді: служника не було вдома. Він прихилився до вікна і став дожидатися терпляче, аж поки почулися, нарешті, позаду нього кроки хлопця в синій сорочці, його поплічника, натурника, розтиральника фарб і замітальника підлог, що тут-таки й бруднив їх своїми чобітьми. Хлопець звався Микитою і проводив весь час за ворітьми, коли пана не було вдома. Микита довго силкувався попасти ключем у замочну дірку, зовсім непомітну через темноту. Нарешті двері було відчинено. Чартков увійшов до свого передпокою, нестерпно холодного, як завжди буває у художників, хоч вони того й не помічають. Не віддаючи Микиті шинелі, він увійшов з нею до своєї студії, квадратної кімнати, великої, але низенької, із замерзлими вікнами, заставленої всяким художницьким мотлохом: уламками гіпсових рук, рамками, обтягненими полотном, ескізами, розпочатими й кинутими, драпіровкою, розвішаною по стільцях. Він утомився дуже, скинув шинель, поставив неуважно принесений портрет між двома невеликими полотнами і кинувся на вузький диванчик, про який не можна було сказати, що він оббитий шкірою, бо рядок мідних цвяшків, що колись прикріпляв її, давно вже залишився сам по собі, а шкіра залишилася теж зверху сама по собі, так що Микита засовував під неї чорні шкарпетки, сорочки і всю брудну білизну. Посидівши і розлігшись, скільки можна було розлягтися на цьому вузенькому дивані, він, нарешті, попросив свічку.

— Свічки нема, — сказав Микита.

— Як нема?

— Таж і вчора ще не було, — сказав Микита.

Художник згадав, що справді і вчора ще не було свічки, заспокоївся і замовк. Він дав себе роздягти і надів свій міцно й сильно заношений халат.

— Та от ще, хазяїн був, — сказав Микита.

— Ну, приходив по гроші? знаю, — сказав художник, махнувши рукою.

— Та він не сам приходив, — сказав Микита.

— З ким же?

— Не знаю, з ким… якийсь квартальний.

— А квартальний чого?

— Не знаю, чого; каже, того, що за квартиру не плачено.

— Ну, що ж із того вийде?

— Я не знаю, що вийде; він казав: коли не хоче, то хай, каже, вибирається з квартири; хотіли ще й завтра прийти обидва.

— Нехай собі приходять, — сказав із сумовитою байдужістю Чартков.