Портрет - Сторінка 2

І тяжкий настрій опанував його цілком.

Молодий Чартков був художник з талантом, що віщував багато: спалахами й моментами його пензель виказував спостережливість, розуміння, бистре поривання наблизитись більше до природи. "Дивись, брат, — говорив йому не раз його професор, — у тебе є талант; гріх буде, якщо ти його занапастиш. Але ти нетерплячий. Тебе одно щось привабить, одно щось припаде тобі до серця — ти про нього й думаєш, а інше тобі дурниця, про інше тобі дарма, ти вже й дивитися на нього не хочеш. Гляди лишень, щоб з тебе не вийшов модний живописець. У тебе й тепер уже щось занадто починає кричати фарба. Рисунок у тебе не строгий, а інколи й зовсім слабенький, лінії не видно; ти вже ганяєшся за модним освітленням, за тим, що найперше б'є в очі, — гляди, якраз потрапиш у англійський стиль. Стережися, тебе вже починає світ вабити; вже я бачу у тебе інший раз на шиї франтовиту хустку, капелюх з полиском… Воно спокусливо, можна пуститися писати модні картинки, портретики за гроші. Але ж на цьому тратиться, а не розгортається талант. Терпи. Обмірковуй кожну роботу, кинь франтівство — хай там інші гроші хапають. Твоє від тебе не втече".

Професор почасти мав рацію. Інколи нашому художникові, справді, хотілося погуляти, пофорсити, показати, словом, подекуди свою молодість. Але при всьому тому він міг узяти над собою владу. Часом він міг забути все, взявшись за пензель, і відривався від нього зовсім так, як від чарівного обірваного сну. Смак його розвивався помітно. Ще не розумів він усієї глибини Рафаеля, але вже захоплювався бистрим, широким пензлем Гвіда, зупинявся перед портретами Тиціана, захоплювався фламандцями. Ще потемніла обволока, що вкриває старі картини, не вся зійшла перед ним; але він уже добачав у них щось, хоч у душі і не згоджувався з професором, ніби старовинні майстри так недосяжно відійшли від нас; йому здавалося навіть, що дев'ятнадцятий вік де в чому значно випередив їх, що наслідування природі стало тепер якимсь яскравішим, живішим, ближчим; словом, він думав у цьому випадку так, як думає молодість, що вже збагнула дещо і відчуває це в гордій внутрішній свідомості. Іноді ставало йому прикро, коли він бачив, як заїжджий живописець, француз або німець, іноді навіть зовсім не живописець з покликання, одною тільки звичною манерою, жвавістю пензля та яскравістю фарб викликав загальний шум і збивав собі вмить грошовий капітал. Це спадало йому на думку не тоді, коли, зайнятий весь своєю роботою, він забував і пиття, і їжу, і весь світ, а тоді, коли, нарешті, сильно підступала необхідність, коли ні на що було купити пензлів та фарб, коли невідчіпливий хазяїн приходив разів по десять на день вимагати плату за квартиру. Тоді принадно вимальовувалась у голодній його уяві доля багача-живописця; тоді пробігала навіть думка, що пробігає часто в руській голові: кинути все і загуляти з горя на зло всьому. І тепер він був майже в такому стані.

— Так! терпи, терпи! — промовив він з досадою. — Є ж, нарешті, і терпінню край. Терпи! а на які гроші я завтра обідатиму? Позичити ж мені ніхто не позичить. А поніс би я продавати всі мої картини й рисунки: за них мені за всі двогривеник дадуть. Вони корисні, звичайно, я це відчуваю: кожна з них розпочата не даремно, в кожній з них я про щось довідався. Та що з того? етюди, спроби — і все будуть етюди, спроби, і кінця не буде їм. Та й хто купить, не знаючи мене на ймення; та й кому потрібні малюнки з антиків і натурного класу, або моя незакінчена любов Псіхеї, або перспектива моєї кімнати, або портрет мого Микити, хоч він, далебі, кращий від портретів якогось модного живописця? Та що, справді? Чого я мучуся і, як учень, копаюся в абетці, коли я міг би блиснути не згірш від інших і бути так само, як вони, при грошах.

Промовивши це, художник раптом затремтів і зблід; на нього дивилось, висунувшись з-за поставленого полотнища, чиєсь судорожно скривлене обличчя; двоє страшних очей прямо втупилися в нього, немовби готуючись зжерти його; на устах написано було грізне повеління мовчати. Зляканий, він хотів скрикнути і покликати Микиту, що вже встиг запустити в своєму передпокої богатирське хропіння; та раптом спинився і засміявся. Почуття страху відлягло вмить. То був куплений ним портрет, про який він забув зовсім. Світло місяця, осяявши кімнату, впало і на нього і надало йому дивної живості. Він почав його розглядати і обтирати. Вмочив у воду губку, пройшовся нею по ньому кілька разів, змив з нього майже весь налиплий порох і бруд, повісив перед собою на стіну і здивувався ще більше незвичайній роботі: все лице майже ожило, і очі глянули на нього так, що він кінець кінцем здригнувся і, поточившись назад, промовив здивованим голосом: "Дивиться, дивиться людськими очима!" Йому раптом спала на думку історія, яку він чув давно від свого професора, про один портрет знаменитого Леонарда да Вінчі, над яким великий майстер працював кілька років і все ще вважав його незакінченим, хоч усі мали його, як казав Вазарі, за найдовершеніший і найвикінченіший витвір мистецтва. Найвикінченіші були в ньому очі, які дивували сучасників; навіть найменші, ледве помітні в них жилки були схоплені й віддані на полотні. Але тут, у цьому, що нині був перед ним, портреті, було щось чудне. Це було вже не мистецтво: це порушувало навіть гармонію самого портрета. Це були живі, це були людські очі! Здавалося, ніби вони були вирізані з живої людини і вставлені сюди. Тут не було вже тієї високої насолоди, що обіймає душу при погляді на витвір художника, хоч який жахливий взятий ним предмет; тут було якесь хворобливе, млосне почуття. "Що це? — мимоволі запитував себе художник. — Адже ж це натура, це жива натура; звідки ж це дивно-неприємне почуття? Чи рабське, буквальне наслідування натури є вже гріх і видається гострим, разючим криком? Чи, коли візьмеш предмет байдужо, бездушно, не відчуваючи його, він неодмінно постане тільки в самій жахливій своїй дійсності, не осяяній світлом якоїсь незбагненної, затаєної в усьому думки, постане в тій дійсності, яка відкривається тоді, коли, бажаючи осягти прекрасну людину, озброюєшся анатомічним ножем, розтинаєш її нутрощі і бачиш відразливу людину. Чому ж проста, низька природа з'являється в одного художника в якомусь світлі, і не відчуваєш ніякого низького враження; навпаки, здається, немовби мав утіху, і після того спокійніше і рівніше все тече і рухається круг тебе. І чому ж та сама природа в іншого художника здається низькою, брудною, а тимчасом він так само був вірний природі. Але нема, нема в ній чогось осяйного. Все одно як краєвид у природі: хоч би який він був чудовий, а все не вистачає чогось, коли нема на небі сонця".

Він знов підійшов до портрета, щоб роздивитися ці дивні очі, і з жахом помітив, що вони, справді, дивляться на нього. Це вже не була копія з натури, це була та чудна живість, якою б освітилось обличчя мерця, що встав з могили. Чи світло місяця, що несе з собою маячну мрію і надає всьому інших образів, протилежних справжньому дню, чи що інше було причиною того, тільки йому стало враз, невідомо чого, страшно сидіти самому в кімнаті. Він тихо відійшов від портрета, одвернувся в інший бік і намагався не дивитися на нього, а тим часом око мимоволі, само собою, скоса оглядало його. Нарешті, йому стало навіть страшно ходити по кімнаті; йому здавалося, немов зараз же хтось інший почне ходити позад нього, і кожного разу він несміливо озирався назад. Він ніколи не був боязким; але уява і нерви його були чутливі, і цього вечора він сам не міг з'ясувати собі свого мимовільного страху. Він сів у кутку, але й тут здавалося йому, що хтось от-от погляне через плече йому в обличчя. Навіть хропіння Микити, що доносилося з передпокою, не розгонило його страху. Нарешті, він несміливо, не підводячи очей, встав зі свого місця, пішов до себе за ширми і ліг у постіль. Крізь щілини в ширмах він бачив осяяну місяцем свою кімнату і бачив прямо навпроти себе повішений на стіні портрет. Очі ще страшніше, ще більш значущо втупилися в нього і, здавалось, не хотіли ні на що інше дивитись, як тільки на нього. Сповнений тяжкого почуття, він наважився встати з постелі, схопив простиню і, наблизившись до портрета, закутав його всього.

Зробивши це, він ліг у постіль спокійніше, став думати про бідність і злиденну долю художника, про тернисту путь, що жде його на цім світі; а тимчасом очі його мимоволі дивилися крізь щілину в ширмах на закутаний простинею портрет. Місячне сяйво посилювало білість простині, і йому здавалося, що страшні очі почали навіть просвічувати крізь полотно. З жахом втупив він пильніше очі, немов бажаючи впевнитись, що це дурниця! Але, нарешті, вже справді… він бачить, бачить ясно: простині вже немає… портрет відкритим увесь і дивиться, минаючи все навколо, прямо на нього, дивиться просто йому всередину… У нього похололо на серці. Бачить: старий ворухнувся і враз сперся на раму обома руками. Нарешті, звівся на руках і, висунувши обидві ноги, вискочив з рами… Крізь щілину в ширмах видно було вже саму тільки порожню раму. В кімнаті почувся стукіт кроків, який нарешті, наближався до ширм. Серце почало сильніше колотитися у бідолашного художника. З перехопленим від страху диханням він ждав, що от-от гляне до нього за ширми старий. І от він глянув, справді, за ширми, з тим самим бронзовим обличчям і поводячи великими очима. Чартков силкувався скрикнути і відчув, що у нього немає голосу, силкувався поворухнутись, зробити якийсь рух — не рухаються члени. З розкритим ротом і завмерлим диханням дивився він на цей страшний фантом, високий на зріст, в якійсь широкій азіатській рясі, і ждав, що буде він робити. Старий сів майже біля самих ніг його і зразу ж щось витяг з-під складок свого широкого вбрання. То був мішок. Старий розв'язав його і, вхопивши за два кінці, струснув: з глухим звуком упали на підлогу важкі сувертки у вигляді довгастих стовпчиків: кожний був загорнений у синій папір і на кожному було виставлено: "1000 червінців". Висунувши свої довгі, кощаві руки з широких рукавів, старий почав розгортати сувертки. Золото блиснуло. Хоч яке велике було тяжке почуття і безтямний жах художника, але він так і втупився весь у золото, дивлячись нерухомо, як воно розгорталося в кощавих руках, ясніло, дзвеніло тонко й глухо і загорталося знову.