Пошуки абсолюту - Сторінка 16

Дружина не прагнула роз'ятрювати його рану докорами й, оскільки лихо вже сталося, намагалася хоч якось поправити становище. Із семи слуг, які були в Клааса, коли востаннє вони приймали в себе гостей, залишилися тільки Мюлькіньє, кухарка Жозетта і стара покоївка Марта, яка не розлучалася із своєю пані, відколи та вийшла з монастиря. З такою кількістю слуг було, звичайно, неможливо прийняти в себе усе вище товариство міста. Пані Клаас зладнала з цими труднощами, запропонувавши запросити кухаря з Парижа, позичити одного слугу в П'єркена і навчити прислуговувати гостям садівникового сина. Завдяки цьому, ніхто й не помітив би, в якій скруті вони опинилися. Усі двадцять днів, поки готувалися до свята, пані Клаас щодня знаходила для чоловіка якесь діло: то доручала йому вибрати рідкісні квіти для прикрашання парадних сходів, галереї та кімнат, то посилала його в Дюнкерк роздобути кілька штук тих страховинних риб, які становили славу званих обідів у Північному департаменті. Свято, яке збирався влаштувати Клаас, було справою вельми важливою і вимагало безлічі турбот та діяльного листування, адже у Фландрії традиції гостинності ставлять на карту честь усієї родини, і не лише для господарів, а й для слуг, званий обід нагадує битву, в якій їм неодмінно треба перемогти гостей. Устриці замовляли в Остенде, тетеруків — у Шотландії, фрукти — в Парижі; одне слово, навіть у дрібницях не можна було зганьбити честь успадкованого від предків пишного церемоніалу. Зрештою, бали в домі Клаасів мали добру і давню славу. В ті часи Дуе був столицею департаменту, і цією вечіркою в домі Клаасів, що задавала тон усім вечіркам та балам у окрузі, завжди відкривався зимовий сезон. Протягом п'ятнадцяти років Валтасар робив усе, щоб приголомшити гостей, і це завжди йому вдавалося; кожного разу про свято розповідали на двадцять льє навкруги — про те, хто на ньому був присутній, хто в чому був одягнений, згадували про найменші подробиці, про побачені новинки, про все, що там відбувалося. Отже, приготування до свята перешкодили Клаасові думати про пошуки Абсолюту. Повернувшись думками до своєї родини та до світського життя, учений знову став самолюбивим главою родини, фламандцем, господарем дому, і йому було приємно здивувати співгородян. Він вирішив надати вечірці особливого характеру завдяки якійсь новій вигадці й серед усіх фантазій розкоші вибрав найпрекраснішу, найбагатшу на барви і найшвидкоплиннішу, перетворивши свій дім на оранжерею, повну рідкісних рослин, та приготувавши букети для кожної з дам. Цій нечуваній красі відповідали й інші деталі святкового оздоблення кімнат, ніщо не мало суперечити загальному враженню. Але в день балу, надвечір, надійшов двадцять дев'ятий бюлетень, і стало відомо про грандіозну катастрофу, якої зазнала в Росії велика армія, про поразку на Березині. Глибокий і щирий смуток опанував жителів міста Дуе, і з почуття патріотизму вони одностайно відмовилися танцювати. Крім бюлетеня, в Дуе надійшло з Польщі кілька листів і один з них на ім'я Валтасара. Помираючи в Дрездені від рани, отриманої, як він писав, у одній з останніх сутичок, пан Верховня захотів передати у спадок тому, хто колись виявив до нього гостинність, деякі думки стосовно пошуків Абсолюту, що виникли в нього від часу їхньої зустрічі. Прочитавши того листа, Клаас поринув у глибоку задуму, що могла б зробити честь його патріотичним почуттям, але Хосефіна не дала себе обманути, і свято для неї несло на собі печать подвійної жалоби. Отож вечірка, на якій дім Клаасів ще раз спромігся вразити гостей своїми розкошами, була затьмарена глибоким смутком, незважаючи на розмаїття барв, на дивовижне зібрання раритетів, поназбируваних шістьма поколіннями, кожне з яких віддавалося своєму особливому захопленню, зібрання, що ним жителі Дуе милувалися того разу востаннє.

Царицею вечора була Маргарита; їй уже виповнилося шістнадцять років, і батьки уперше ввели її у світське товариство. Вона привабила загальну увагу надзвичайною простотою манер, дівочою цнотливістю, і тим, що весь її вигляд був у цілковитій гармонії з домом. Це була справжня фламандська дівчина, достоту така, якою завжди малювали її художники того краю: приємне округле личко, гладенько зачесане і розділене на проділ каштанове волосся, сірі, із зеленим полиском очі, прегарні плечі й повнота, яка анітрохи не шкодила красі; вигляд сором'язливий, але на високому рівному чолі — рішучість, що ховалася під зовнішнім спокоєм і лагідністю. Не виявляючи ні смутку, ні меланхолії, вона, мабуть, не була схильна і до веселощів. Розважливість, любов до порядку, почуття обов'язку — три головні риси фламандської вдачі — одухотворювали її обличчя; на перший погляд холодне, воно, проте, затримувало на собі погляд витонченістю обрисів і спокійною гідністю — певною запорукою сімейного щастя. Завдяки дивній випадковості, що її фізіологи досі не змогли пояснити, дочка не успадкувала жодної риси ні від матері, ні від батька, але в ній мовби ожила бабуся по материнській лінії, така собі Конінкс із Брюгге, чий портрет святобливо зберігався в родині й міг засвідчити цю незбагненну схожість.

Вечеря деякою мірою пожвавила свято. Якщо поразка великої армії не дозволяла розважатися танцями, то кожен був тієї думки, що це не причина, аби псувати собі апетит. Попоївши, патріоти відразу розійшлися по домівках. Залишилися тільки люди байдужі до ран батьківщини, кілька картярів та близьких приятелів Клааса. Але помалу-малу яскраво освітлений дім, де звечора юрмилася уся знать Дуе, поринав у тишу; і на першу годину ночі галерея спорожніла, у вітальнях почали гасити світло. Темрява — пророчий образ майбутнього, яке чекало родину,— огорнула і внутрішній двір, ще недавно такий гамірний і яскраво освітлений. Коли подружжя Клаасів повернулося у свої покої, Валтасар дав дружині прочитати лист від поляка. Хосефіна повернула його сумним жестом — вона передбачала майбутнє.

І справді, починаючи від того дня, Валтасар майже не приховував смутку та нудьги, які гнітили його. Вранці, після сімейного сніданку, він трохи грався у вітальні зі своїм сином Жаном, розмовляв з дочками, які шили, гаптували або плели мережива, але дуже швидко стомлювався від цих ігор, цих балачок і, здавалося, брав у них участь лише з почуття обов'язку. Коли дружина, перевдягнувшись, знову спускалася вниз, вона завжди заставала його в кріслі — він сидів навпроти Маргарити та Фелісії, ніби й не чуючи набридливого постукування їхніх коклюшок. Коли приносили газету, він читав її повільно, наче купець, що відійшов від справ і тепер не знає, як згаяти час. Потім підводився, дивився крізь вікно на небо, знову сідав і замислено розворушував вугілля в каміні, як ото людина, що перебуває під владою однієї тиранічної думки і робить усе цілком несвідомо. Пані Клаас гірко шкодувала, що у неї вбога освіта й погана пам'ять. Їй було важко довгий час підтримувати цікаву розмову; втім, навряд чи це й можливо між двома людьми, які давно усе сказали одне одному і змушені шукати собі тему для розмов поза життям серця і поза домашнім побутом. Життя серця має свої хвилини і прагне протиставлень; дрібниці побуту не надовго зацікавлять високий ум, що звик глибоко мислити; а світське життя нестерпне для душ, наповнених любов'ю. Таким чином, два створіння, що живуть усамітнено і пізнали одне одного до самого дна, мусять шукати собі розвагу в найпіднесеніших сферах думки, бо неможливо великому і безмежному протиставити дріб'язкове. А коли чоловік звик ширяти думкою у високості, його нелегко розважити, якщо тільки він не зумів зберегти в глибині серця тієї щирості й поблажливості, які роблять людей геніальних такими чарівно дитинними; та подібна наївність світосприйняття надто рідко зустрічається в тих, чиє покликання — усе бачити, усе знати, усе розуміти.

Протягом перших місяців пані Клаас виходила із важкого становища завдяки нечуваним зусиллям, які підказували їй любов і необхідність. То вона вирішила навчитися грати в триктрак, у який ніколи не грала і — чудо цілком поясненне — таки опанувала цю гру. То спробувала зацікавити Валтасара вихованням дочок, попросивши, щоб він керував їхнім читанням. Та ці ресурси зрештою вичерпались, і настала мить, коли Хосефіна відчула себе перед Валтасаром у тому самому становищі, в якому опинилася перед Людовіком XIV пані де Ментенон, але з тією різницею, що вона не могла розважити свого знудженого володаря ні помпезними торжествами королівського двору, ні хитрими витівками царедворців, що вміли зіграти будь-яку комедію — на зразок появи посольства від сіамського царя або перського суфія. В того монарха, який розорив усю Францію і, мов якийсь дворянський синок, мусив удаватися до принизливих хитрощів, щоб добути грошей, давно лишилися позаду і молодість, і успіхи, й при всій своїй величі він почував жахливу безпорадність; і королівська нянька, яка заколисувала дітей, не завжди вміла заколисати батька, котрий мучився через те, що зневажив життя, обставини, людей і Бога. Проте Клаас страждав не від безпорадності — а від надмірної могутності свого розуму. Неспроможний позбутися невідчепної думки, він мріяв про тріумф для науки, про скарби для людства і про славу для себе. Він страждав, як страждає митець, що змагається із злиднями, як Самсон, прикутий до колон храму. Обидва володарі опинилися в однаковому становищі, хоча володар думки був пригнічений своєю силою, а володар Франції — безсиллям. Що могла вдіяти Хосефіна, сама-одна проти цієї туги за наукою? Використавши засоби чисто сімейні, вона покликала собі на допомогу світське товариство, двічі на тиждень запрошуючи гостей до себе на чашку кави. У Дуе запрошують на каву, а не на чай. Так звана кава — це вечірка, на якій гості досхочу п'ють вишукані вина та інші трунки, що переповнюють погреби в цій благословенній Богом країні, їдять ласощі й п'ють чорну каву з молоком чи з морозивом, а тим часом дами співають романси, базікають про туалети або переказують міські плітки. Це ті ж таки картини М'єріса або Терборха, тільки без червоних пер на гостроверхих сірих капелюхах, без гітар і чудових костюмів шістнадцятого сторіччя.