Посмертні записки Піквікського клубу - Сторінка 3

- Чарлз Діккенс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

страшні речі... якось... п'ятеро дітей і мати... висока жінка, їла сендвіч... забула про ворота... Трах!.. лясь!.. діти дивляться... мати без голови... тримає в руках сендвіч... не має рота, куди покласти... голова родини... жах, жах! Дивитесь на Вайтгол, сер?.. Чудове місце... маленькі віконечка... мабуть, і там упала чиясь голова... з необачності... га, сер?

— Я міркував,— сказав містер Піквік,— про дивну мінливість долі людської.

— А! бачу... сьогодні входиш у палац крізь двері завтра вилітаєш у вікно. Філософ, сер?

— Спостерігач натури людської, сер,— відповів містер Піквік.

— Так само і я. Як і більшість людей, що мають мало діла, а ще менше прибутку. Ви поет, сер?

— У мого друга Снодграса видатні поетичні здібності.

— Так само, як і в мене... Епічна поема на десять тисяч рядків... про липневу революцію... склав одним махом... Марс уночі, Аполлон — удень... рушниця стріляє... ліра співає.

— А ви були присутні при цій славетній події, сер? — спитав містер Снодграс.

— Присутній? Я думаю... заряджаю мушкет... в голові наче стрельнуло... ідея... біжу до пивниці... записую... знову назад... бац, бац!.. нова ідея... знову до пивниці... перо й чорнило... знову назад... бах! бах!.. благородні часи, сер. Ви спортсмен, сер? — повернувся він до містера Вінкла.

— Трохи, сер.

— Чудова річ, сер, чудова річ. З собаками, сер?

— Тепер ні.

— А! вам слід було б мати собак... чудові тварини... розумні... одного разу моя собака... пойнтер... феноменальний інстинкт... одного дня ми з ним полювали... входжу за паркан... свищу... собака стоїть... свищу знову... Понто! — не йде, як колода... кличу: Понто, Понто! — і не ворушиться, наче закам'янів... виглядаю — дивиться на напис на паркані: "Сторож буде стріляти кожну собаку, що увійде за огорожу"... і не пішов. Дивний пес... цінний пес... дуже.

— Оригінальний випадок,— зауважив містер Піквік.— Дозволите, я занотую його?

— А, прошу, сер, прошу дуже... ще сто анекдотичних випадків з цим псом. Чудова дівчинка, сер? (до містера Тапмена, що в цей час обдаровував антипіквікськими поглядами молоду жінку на дорозі).

— Дуже.

— Англійські дівчата не такі гарні, як іспанки... розкішні створіння. Чорне, як смола, волосся... чорні очі... прекрасні фігури... любі створіння... хороші.

— А ви були в Іспанії, сер? — спитав містер Тапмен.

— Жив там багато років.

— Багато перемог?

— Перемог? Тисячі. Дон Боляро Фіціг... вельможа... дочка одиначка... донья Хрістіна... розкіш... шалено кохала мене... жорстокий батько... улюблена донька... гарний англієць... донья Хрістіна в розпачі... ціанідна кислота... у мене в портпледі зонд для шлунка... робимо операцію... старий Боляро в одчаї... згоджується, щоб ми одружилися... з'єднує руки, плаче гіркими... романтична історія... дуже.

— А леді тепер в Англії? — зацікавився містер Тапмен, на якого опис гарних прикмет дівчини справив могутнє враження.

— Померла, сер, померла, — відповів незнайомий, прикладаючи до правого ока останки дуже старої перкалевої хусточки.— Не допоміг і зонд... кволий організм... спокутна жертва.

— А її батько? — спитав поетичний Снодграс.

— Гризоти сумління й нудьга...— відповів незнайомий. — Раптом зникає... в місті тільки про це й мови... шукають скрізь... наслідків ніяких... зненацька фонтан у сквері перестає бити... минають тижні... все не робить... наймають робітників вичистити... спускають воду... і в головній трубі знаходять мого тестя, а в правому чоботі — всю сповідь... його витягли, і фонтан забив знову, як і раніше.

— Дозволите мені записати цю романтичну історію, сер? — сказав глибоко розчулений містер Снодграс.

— Авжеж, сер, авжеж... ще п'ятдесят таких, коли хочете... дивовижне життя в мене... справжній роман... не дуже незвичайне, але цікаве...— і незнайомий провадив свої монологи далі, аж доки диліжанс під'їхав до дверей готелю "Бик" на головній вулиці Рочестера.

— Ви спиняєтесь тут, сер? — спитав містер Натаніел Вінкл.

— Тут? Ні... але вам раджу... добрий готель... вигідні ліжка... я спиняюсь у Райта... сусідній будинок... дорого, страшенно дорого... півкрони за те, що тільки глянеш на швейцара... коли обідаєш у знайомих, беруть більше, ніж стало б пообідати в їхньому ресторані... чудні хлопці... дуже.

Містер Вінкл повернувся до містера Піквіка і прошепотів кілька слів; шепіт перейшов від містера Піквіка до містера Снодграса, від містера Снодграса до містера Тапмена. Всі, погоджуючись, похитали головами.

— Цього ранку ви зробили нам величезну послугу, сер, — звернувся до незнайомого містер Піквік. — Дозвольте нам, на знак вдячності, просити вас ласкаво пообідати з нами.

— З великою охотою... не хочу ставити свої умови, але жарена курка з грибами... надзвичайна річ... на яку годину?

— Зараз подумаємо,— відповів містер Піквік, глянувши на свій годинник.— Тепер — коло третьої. Скажімо, о п'ятій?

— Підходить якнайкраще, — промовив незнайомий. — О п'ятій рівно?.. Бувайте.

Піднявши капелюх на кілька дюймів від голови і недбало наклавши його знову трохи набакир, незнайомий з брунатним пакунком, що наполовину вистромився з його кишені, похапцем вийшов з двору й повернув на Головну вулицю.

— Очевидно, бачив багато країн і звик спостерігати і людей, і речі,— зауважив, містер Піквік.

— Хотів би я подивитись на його поему,— сказав містер Снодграс.

— А я на його собаку,— промовив містер Вінкл.

Містер Тапмен не сказав нічого, але згадав донью Хрістіну, шлунковий зонд та фонтан, і на очі йому набігли сльози.

О п'ятій рівно прийшов незнайомий. Він збувся свого брунатного пакунка, але не змінив нічого в своєму убранні і став, скільки було можливо, ще говіркішим.

— Що де? — спитав він, коли слуга зняв покришку з одної з мисок.

— Камбала, сер.

— Камбала... ага... Знаменита риба... її завжди присилають з Лондона... Власники ресторанів улаштовують політичні обіди... вози камбали... десятки кошів... хитрющі хлопці... Склянку вина, сер?

— З охотою,— сказав містер Піквік. І незнайомий випив спершу з ним, потім з містером Снодграсом, потім з містером Тапменом, потім з містером Вінклем і нарешті з усім товариством разом, і робив це майже так само швидко, як говорив.

— Що то за метушня... у вас, на другому поверсі, офіціант? — спитав незнайомий, — тягнуть нагору лави... бігають теслярі... лампи, склянки, арфа... Що це буде?

— Бал, сер,— відповів слуга.— Добродійний бал, сер.

— Чи багато в цьому місті гарних жінок? Не знаєте, сер? — зацікавився містер Тапмен.

— Надзвичайно... маса... Кент, сер... кожен знає Кент... яблука, вишні, хміль і жінки... Склянку вина, сер?

— З великою приємністю,— відповів містер Тапмен. Незнайомий налив і враз випив.

— Дуже хотілося б відвідати цей бал,— відновив стару тему містер Тапмен.— Страшенно!

— Білети в буфеті, сер,— вкинув слово слуга.

— А, вже починається! — нашорошив вуха незнайомий.— Чуєте, скрипки?.. а тепер арфа... поїхали!

Різноманітні звуки, що долинали згори, сповіщали про початок першої кадрилі.

— Як хотілося б мені піти туди!— повторив містер Тапмен.

— Хотів би Й я, — сказав незнайомий, — клятий багаж ще не прийшов... здоровенні ящики, а одягти нема чого... дивно, правда ж?

Загальна добродійність була одною з найтиповіших рис теорії піквікців, але ніхто з них не додержував цього благородного принципу так ревно, як містер Тапмен. Кількість згадуваних у протоколах Товариства випадків, коли добрячий джентльмен посилав до інших членів клубу людей, що потребували грошової або речової допомоги, майже неймовірна.

— Я з радістю позичив би вам свій костюм, — сказав містер Тапмен,— але ви худорляві, а я...

— А ви — гладун, — засміявся незнайомий. — Ану, ще по склянці!

— Але якщо мій костюм занадто широкий на вас, — додав містер Тапмен, — то, мабуть, костюм мого друга, містера Вінкла, буде вам більше до міри?

Незнайомий перебіг очима по фігурі містера Вінкла, і його обличчя виявляло цілковите задоволення, коли він промовив: "Підійде, як улипне".

Містер Тапмен озирнувся навкруги. Вино, що вже вплинуло снотворно на містера Снодграса і містера Вінкла, починало діяти й на почуття містера Піквіка. Голова його схилилась на груди, і невпинне хропіння, перериване подеколи харчанням, було єдиною чутною ознакою присутності великого мужа.

— Кімната Вінкла поруч з моєю, — сказав містер Тапмен. — Коли його й розбудити тепер, він однаково не второпає, чого я від нього хочу. Але я знаю, що у нього в чемодані є фрачна пара. Якщо ви одягнете її на бал і знімете, коли ми повернемось, то я можу покласти її на місце так, що він і не помітить.

— Надзвичайної — захопився незнайомий. — Знаменитий план... кляте становище... мати чотирнадцять фрачних пар у багажі і бути змушеним убиратися в чужий фрак... але ідея чудова... дуже.

— Треба ж купити білети,— зауважив містер Тапмен.

— Не варто міняти гінею,[9] — сказав незнайомий,— киньмо монету, кому платити за обох... кидайте!.. я ставлю на жінку.

Соверен[10] упав, і вийшов дракон, який з чемності звуть жінкою.

Містер Тапмен подзвонив, загадав купити білети й принести свічки до себе в кімнату. Через чверть години незнайомий красувався у фрачній парі містера Натаніела Вінкла.

— Це — новий костюм, — пояснював містер Тапмен, поки той із видимим задоволенням милувався собою в дзеркалі. — Перший, зроблений уже з гудзиками нашого клубу,—і він показав своєму компаньйонові великі позолочені гудзики з погруддям містера Піквіка посередині і з ініціалами П. К. обабіч.

— П. — міркував незнайомий, — дивна штука... вид старого... і П. К... Що означають ці літери?.. мабуть, Предурнячий Костюм, га?

Містер Тапмен, задихаючись від обурення, дуже поважно роз'яснив таємничі ініціали.

— Трохи короткий у талії, — сказав незнайомий, вихиляючись перед дзеркалом, щоб побачити гудзики, які замість попереку були в нього на половині спини.— Як у листонош... кумедний одяг... шиють за контрактом, не беручи міри... призначення долі... всі високі одержують короткі вбрання, а короткі — дістають довгі.— Розмовляючи безперестанно, новий компаньйон містера Тапмена убрався в костюм містера Вінкла і в супроводі містера Тапмена зійшов сходами до зали, де відбувався бал.

— Ваші імена, сер? — спитали їх коло входу. Містер Тресі Тапмен ступив був наперед, щоб оголосити своє, але незнайомий випередив його.

— Ніяких імен.