Повернення - Сторінка 38

Віллі біжить слідом за нами.

– Ти негайно повинен сховатися. Цієї ж ночі, – захекавшись, говорить він.

Альберт дивиться на нього, ніби щойно прокинувся. Потім вивільняється з наших рук.

– Пусти, Віллі, – насилу вимовляє він, – я знаю, що мені тепер робити.

– Ти здурів! – кричить на нього Козоле.

Альберт злегка похитнувся. Ми підтримуємо його. Він знову відсторонює нас.

– Ні, Фердинанде, – тихо каже він, наче смертельно втомився, – хто робить перший крок, повинен зробити й другий.

І повернувшись, Альберт повільно йде від нас.

Віллі біжить за ним, умовляє його. Але Альберт тільки хитає головою і, дійшовши до Мюлленштрасе, повертає за ріг. Віллі йде слідом за ним.

о

– Його треба силою відвести кудись, він може піти в поліцію! – хвилюється Козоле.

– Все це, по-моєму, ні до чого, Фердинанде, – сумно каже Карл. – Я знаю Альберта.

– Але ж той однаково не воскресне! – кричить Фердинанд. – Яка від цього користь? Альберт повинен сховатися!

Ми мовчки стоїмо в очікуванні Віллі.

– І як тільки він міг це зробити? – через хвилину говорить Козоле.

– Він дуже любив цю дівчину, – кажу я.

Віллі повертається один. Козоле підскакує до нього:

– Сховався?

Віллі відвертається:

– Пішов у поліцію. Нічого не можна було зробити. Трохи в мене не вистрілив, коли я хотів відвести його.

– Ах, чорт! – Козоле кладе голову на голоблі фургона. Віллі кидається на траву. Ми з Карлом притуляємося до стінок фургона.

Козоле, Фердинанд Козоле, схлипує, як мале дитя.

V

Гримнув постріл, упав камінь, чиясь темна рука лягла між нами. Ми тікали від невідомої тіні, але ми кружляли на місці, і тінь наздогнала нас.

Ми кидалися з місця на місце й шукали, ми запекло та покірно йшли на все, ми ховалися і піддавалися нападу, ми блукали та йшли далі, і завжди, що б ми не робили, ми відчували за собою тінь, від якої ми рятувалися. Ми думали, що вона женеться за нами, і не знали, що тягнемо її за собою, що там, де ми, безмовно присутня і вона, що вона була не за нами, а всередині кожного з нас.

Ми хотіли споруджувати будівлі, ми сумували за садами й терасами, ми хотіли бачити море і відчувати вітер. Але ми забули, що будинки потребують фундаментів. Ми скидалися на покинуті, пориті вирвами поля Франції: на них та сама тиша, що й на ріллі навколо, але вони зберігають у собі ще багато мін, які так і не вибухнули, і плуг там доти буде крити в собі небезпеку, доки всі міни не викопають і не заберуть геть.

Ми все ще солдати, хоч і не знали цього. Якби юність Аль-берта протікала мирно, без надлому, у нього було б багато такого, що довірливо й тепло росло б разом із ним, підтримувало та охороняло його. Прийшовши з війни, він нічого не знайшов: усе було розбите, нічого не залишилося у нього в житті, і вся його загнана в далекий куток юність, усі його пригнічені бажання, жага ласки й туга за теплом батьківщини – все сліпо потяглося до однієї істоти, яку, здавалося йому, він покохав. І коли все було зруйноване, він зумів тільки вистрелити, бо більше нічого він не навчився. Якби він не був стільки років солдатом, він знайшов би багато інших шляхів. А так – у нього навіть не здригнулася рука, – він давно звик влучно потрапляти в ціль. В Альберті, в цьому мрійливому юнакові, в Альберті, в цьому боязкому закоханому, все ще жив Альберт-солдат.

Пригнічена горем стара жінка ніяк не може повірити в те, що трапилося.

– І як тільки міг він це зробити? Він завжди був такою тихою дитиною, – стрічки на капелюсі старенької дами тремтять, хустинка тремтить, чорне пальто тремтить, уся жінка – це суцільний клубок страждання.

– Можливо, це сталося тому, що він ріс без батька. Йому було всього чотири роки, коли помер батько. Але ж він завжди був таким спокійним, добрим хлопчиком.

– Він і зараз такий же, фрау Троске, – кажу я.

Вона чіпляється за мої слова й починає розповідати про дитинство Альберта. Вона повинна говорити, вона не витримає так більше, сусіди приходили, знайомі, навіть двоє вчителів заходили, ніхто не може зрозуміти, як це сталося.

– Їм би слід було тримати язик за зубами, – кажу я, – усі вони винні.

Вона дивиться на мене очима, сповненими нерозуміння, і знову розповідає, як Альберт починав ходити, як він ніколи не пустував, – не те що інші діти, він, можна сказати, був навіть дуже сумирним як для хлопчика. І тепер ось таке! Як тільки він міг це зробити?

З подивом дивлюся я на неї. Вона нічого не знає про Альберта. Так само, як і моя мати про мене. Матері, здається, можуть тільки любити – у цьому все їхнє розуміння своїх дітей.

– Не забувайте, фрау Троске, – обережно кажу я, – що Альберт був на війні.

– Так, – відповідає вона, – так… так…

Але вона й далі не розуміє, до чого це тут.

– Цей Бартшер, кажуть, був дуже поганою людиною? – помовчавши, тихо питає вона.

– Негідник, – підтверджую я без пояснень: мені це не важко.

Не перестаючи плакати, вона киває:

– Я так і думала. Інакше й бути не могло. Альберт у житті мухи не образив. Ганс – той завжди обдирав їм крильця, але Альберт – ніколи. Що тепер із ним зроблять?

– Дуже суворе покарання йому не загрожує, – заспокоюю я її, – він був у сильному збудженні, а це майже самооборона.

– Слава Богу, – зітхає вона, – а то кравець, який живе над нами, каже, що його стратять.

– Кравець ваш, напевно, з глузду з'їхав, – відповідаю я.

– Він сказав, що Альберт – убивця, – ридання не дають їй говорити. – Який же він убивця? Не був він убивцею ніколи. Ніколи.

– З цим вашим кравцем я якось поговорю, – розлючено кажу я.

– Я навіть боюся тепер виходити з дому, – схлипує вона, – він завжди стоїть біля під'їзду.

– Я проведу вас, тітонько Троске.

Ми підходимо до її будинку.

– Ось він знову стоїть там, – боязко шепоче старенька, показуючи на під'їзд.

Я випростовуюся. Якщо він зараз пискне, я його на порошок зітру, нехай мене потім навіть на десять років посадять. Але коли ми підходимо, він і дві жінки, які шепочуться з ним, зникають кудись.

Ми піднімаємося сходами. Мати Альберта показує мені фото Ганса й Альберта, коли вони були підлітками. При цьому вона знову починає плакати, але відразу перестає, ніби чимось присоромлена. Люди похилого віку в цьому плані як діти: сльози в них завжди напоготові, але висихають вони теж дуже швидко. У коридорі вона запитує мене:

– А їжі в нього там хоч достатньо, як ви думаєте?

– Звичайно, достатньо. Карл Брьоґер точно про це подбає. Він може дістати все, що потрібно.

– У мене ще залишилося кілька млинців. Альберт їх дуже любить. Як ви думаєте, дозволять мені передати їх?

– Спробуйте, – відповідаю я. – І якщо вам вдасться побачити Альберта, скажіть йому тільки одне: Альберте, я знаю, що ти невинний. Більше нічого.

Вона киває.

– Можливо, я недостатньо піклувалася про нього. Але ж Ганс залишився без ніг.

Я заспокоюю її.

– Бідний мій хлопчик. Сидить там тепер сам.

Прощаючись, простягаю старенькій руку:

– Аз кравцем я зараз поговорю. Він вас більше турбувати не буде.

Кравець усе ще стоїть біля під'їзду. Пласка дурна фізіономія обивателя. Він витріщив на мене злі примружені очі; по морді видно: щойно я повернуся спиною, він одразу ж почне розпускати плітки. Я смикаю його за полу піджака.

– Слухайте, ви, козел паршивий, якщо ви ще хоч слово скажете он тій старенькій, – я показую нагору, – я поріжу вас на шматки, зарубайте це собі на носі, шмато немита, старий пліткарю, – при цьому я трясу його, як мішок із ганчір'ям, штовхаю його так, що він вдаряється попереком об ручку дверей, – я ще прийду, я зламаю тобі всі кістки, вошиве кодло, засрана прасувальна дошко, скотино проклята!

Для більшої переконливості я даю йому ляпаси справа та зліва по здоровенній пиці.

Я уже встигаю відійти на чималу відстань, коли він вибухає вереском:

– Я на вас у суд подам! Це вам обійдеться в добру сотню марок.

Я повертаюся і йду назад. Він зникає.

Ґеорґ Рає, брудний, змучений безсонням, сидить у Людвіґа.

Він прочитав про історію з Альбертом у газетах і негайно ж прибіг.

– Ми повинні визволити його звідти, – говорить він.

Людвіґ піднімає очі.

– Якби нам шестеро нормальних хлопців і автомобіль, – продовжує Рає, – ми б упоралися. Найсприятливіший момент – коли його поведуть до зали суду. Прорвемо ланцюг конвою, піднімемо метушню, і двоє з нас біжать з Альбертом до машини.

Людвіґ уважно слухає його, хвилину мовчить, а потім, похитуючи головою, заперечує:

– Ні, Ґеорґу, ми тільки зашкодимо Альберту, якщо втеча не вдасться. Так принаймні в нього є надія виплутатися. Та справа не тільки в цьому. Я сам, ні хвилини не вагаючись, взявся б організовувати втечу. Але Альберт не захоче тікати.

– Тоді його треба витягти силою, – помовчавши, заявляє Рає, – його потрібно звільнити, чого б це не коштувало.

Людвіґ мовчить.

– Я теж думаю, Ґеорґу, що все це нічого не дасть, – кажу я. – Навіть якщо ми його визволимо, він однаково повернеться назад. Він мало не вистрелив у Віллі, коли той хотів його сховати.

Рає опускає голову на руки. Людвіґ якось весь посірів і змарнів.

– Схоже, хлопці, що ми всі пропащі люди, – безнадійно каже він.

Ніхто не відповідає. Мертвою вагою повисли між стінами мовчання і тривога.

Рає йде, а я ще довго сиджу в Людвіґа. Він підпер голову руками.

– Усі наші зусилля марні, Ернсте. Ми люди пропащі, а життя йде вперед, немов війни й не було. Мине небагато часу, і наша зміна на шкільних лавах буде жадібно, з палаючими очима, слухати розповіді про війну, хлопчики рватимуться геть від шкільної нудьги і шкодуватимуть, що вони не були учасниками героїчних подвигів. Уже зараз вони біжать у загони добровольців; молокососи, яким ледь виповнилося по сімнадцять років, скоюють політичні вбивства. Я так втомився, Ернсте.

– Людвіґу. – Я сідаю поруч із ним і кладу руку на його вузькі плечі.

На обличчі в нього невтішна усмішка. Він тихо каже:

– Колись, ще до війни, я був закоханий в одну школярку. Кілька тижнів тому я зустрів цю дівчину. Мені здалося, що вона стала ще вродливішою. У ній раптом наче ожило для мене все наше минуле. Ми стали часто зустрічатися, і раптом я відчув… – Людвіґ кладе голову на стіл. Коли він піднімає її, очі його повні болю. – Усе це не для мене тепер, Ернсте. Адже я хворий.

Він підводиться й відчиняє вікно. Надворі темна ніч і безліч зірок. Пригнічений, я, не відриваючись, дивлюся в одну точку.