Повість про Араґорна й Арвен

Джон Роналд Руел Толкін

Повість про Араґорна й Арвен

Повість про Араґорна й Арвен

Арадор був дідом Короля. Син Арадора, Араторн, прагнув руки Ґільраени Прекрасної, доньки Діраела, який також був нащадком Аранарта. Діраел не давав згоди на цей шлюб, бо ж Ґілраена була надто молодою і ще не доросла до того віку, коли Дунаданці віддавали доньок заміж.

— І нехай Араторн відважний, — казав Діраел, — нехай він вже повнолітній і стане провідником раніше, ніж це прийнято в людей, серце підказує мені, що життя його буде коротким.

Та Іворвен, дружина Діраела, яка так само мала дар передбачення, відповідала:

— Спішити потрібно тим більше! Тінь грози, що ось-ось розпочнеться, тяжіє над нашими днями; вже близько час великих звершень. Якщо ж одружаться ці двоє зараз, то ще може народитися надія для нашого роду, якщо ж ні, то її не буде зовсім.

І сталося так, що Арадор загинув у бою з гірськими тролями у Холодногір'ї на північ від Рівенделлу тільки через рік по весіллі Араторна та Ґілраени, й Араторн став Володарем Дунаданців. Наступного року Ґілраена народила йому сина, якого нарекли Араґорном. Коли Араґорнові щойно виповнилося два роки, Араторн вирушив зі синами Елронда на битву з орками, й орча стріла влучила йому в око; за мірками його народу Араторнове життя було дійсно коротким, адже згинув він лише на шістдесятому році від народження.

Тоді Араґорна, який став Спадкоємцем Ісільдура, разом із матір'ю запросили до будинку Елронда у Рівенделлі. Елронд став йому за батька і полюбив як сина. Проте всі називали Араґорна Естел, що значить — "Надія", а його справжнє ім'я та істинне походження зберігалися в таємниці. Так наказав Елронд, бо дізналися Мудрі часу того, що Ворог шукає Спадкоємця Ісільдура, чи є ще такий на світі.

Коли ж виповнилось Естелові двадцять років, сталося так, що повернувся він до Рівенделлу після великих звершень у війську Елрондових синів. Подивився на нього Елронд і зрадів, адже побачив, що той став красивим, благородним і рано подорослішав, хоча й належало йому ще змужніти й возвеличитися духом. Саме тому в той день Елронд і назвав його на ім'я справжнє. Розповів йому, хто він і чий син, передавши спадкові клейноди Араґорнового роду.

— Це перстень Бараїра, — сказав Елронд, — ознака наших далеких родинних зв'язків. А це уламки Нарсіля. З ним ти звершиш багато величних діянь, бо я передбачаю, що життя твоє триватиме довше, ніж зазвичай триває людське життя. Але тільки якщо не станеться з тобою нещастя і ти витримаєш випробування. Та випробування це буде обтяжливим і довгим. А скіпетр Аннумінасу я залишаю в себе, бо тобі ще належить здобути його.

Наступного дня у часі заходу сонця блукав Араґорн самотньо в лісі, його серце переповнювала радість, і він співав, бо був сповнений надії, а цілий світ здавався йому прекрасним. І раптом він побачив дівчину, яка ступала по траві поміж білих стовбурів берізок. Він був настільки вражений цим видінням, що втратив дар мови, адже подумав, що заснув чи набув майстерності ельфійських менестрелів, які могли втілювати перед очима слухачів те, про що співали.

Бо співав Араґорн частину Балади про Лучіен, і йшлося в ній про зустріч Лучіен та Берена у лісі Нелдорета. Й сталося диво — тут, у Рівенделлі, перед ним постала Лучіен у сріблясто-голубій мантії, прекрасна, немов ельфійський присмерк; пориви вітру розвівали її темне волосся, а коштовні камені палали на чолі.

Якусь мить Араґорн мовчки дивися на неї, але потім, злякавшись, що вона щезне і він інколи не побачить її більше, вигукнув: "Тінувіель, Тінувіель!" — точнісінько так, як Берен у стародавні часи Предковічних Днів.

Проте дівчина повернулася до нього і промовила, всміхнувшись:

— Хто ти? І чому називаєш мене цим ім'ям?

На це він відповів:

— Тому, що подумав, що ти дійсно Лучіен Тінувіель, про яку я співав. Але якщо ти й не вона, то дуже схожа.

— Багато хто так вважає, — промовила вона. — І хоч звати мене інакше, може статися таке, що доля моя буде схожою на призначення доньки Тінґола. Та хто ж тоді ти?

— Мене називали Естел, — відповів він, — та насправді я Араґорн, син Араторна, Нащадок Ісільдура, Володар Дунаданців, — проте не встиг він ще цього договорити, як зрозумів, що мала ціна всього його величного родоводу, яким він так пишався і який видався нікчемним, поряд з її величчю та красою.

Тоді вона розсміялася дзвінко й сказала:

— Тож ми далекі родичі. Бо я — Арвен, донька Елронда, і називають мене Ундоміель.

— Часто буває, — сказав тоді Араґорн, — що в часи небезпек люди ховають свої найбільші коштовності, та дивуюсь я Елрондові і братам твоїм, бо хоч і живу тут з дитинства, жодного разу не чув про тебе ані слова. Адже батько не тримав тебе під ключем.

— Ні, — відповіла вона, спрямувавши свій погляд на Гори, що біліли на сході. — Просто я жила якийсь час у країні, де матір моя народилася, у далекому Лотлоріені, а тепер повернулася провідати батька. Чимало років минуло з того часу, коли я востаннє була в Імладрісі.

Араґорна здивували ці слова, бо видавалася вона не старшою за нього, який тільки двадцять років прожив на цьому світі.

— Не дивуйся! — сказала Арвен, все прочитавши в його очах. — Діти Елронда мають дар життя Елдарів.

Й знітився Араґорн, бо побачив у її очах ельфійське світло і багаторічну мудрість. Та з тієї миті полюбив він Арвен Ундоміель, доньку Елронда.

По тому Араґорн надовго став мовчазним, і мати його зрозуміла: щось дивне відбувається з ним. Зрештою, він відповів на всі її питання, розповівши про зустріч у лісовій пітьмі.

— Мій сину, — мовила Ґілраена, — прагнення твоє — зависоке навіть для нащадка багатьох королів. Бо ж ця панна — найпрекрасніша та найвеличніша на землі. До того ж смертний не може взяти шлюб з кимось із Ельфів.

— Та ж ми родичі, якщо тільки правдиві перекази моїх прабатьків, — відповідав Араґорн.

— Вони істинні, — сказала Ґілраена, — але було те дуже давно — в іншу епоху цього світу й задовго до згасання нашого народу. І тому боюся я, бо без благословення пана Елронда рід Ісільдура незабаром завершить свою історію. Та гадаю, Елронд не поблагословить такої справи.

— Гіркими тоді будуть дні мої, бо приречений буду тинятися в глушині, — відповів Араґорн.

— Направду такою є твоя доля, — відповіла Ґілраена, та хоч і мала, як і цілий її рід, дар передбачення, не повідала синові більше нічого зі своїх передчуттів, та й нікому не говорила того, про що він їй розповів.

Проте Елронд бачив багато і читав у багатьох серцях. Тому якось, ще до закінчення року, покликав він Араґорна до себе й мовив:

— Вислухай мене, Араґорне, сину Араторна, Володарю Дунаданців! Перед тобою лежить надзвичайний шлях: або ти звеличишся над пращурами з часів Еленділа, або впадеш у темряву разом із залишками свого народу. Роки випробувань попереду в тебе. І ти не матимеш дружини, бо жодна жінка не буде зв'язана з тобою словом, поки не настане твій час і ти не станеш достойним цього.

Занепокоївся Араґорн й запитав:

— Чи моя матір не казала чогось про це?

— Звичайно, ні, — відповів Елронд. — Твої власні очі зрадили тебе. Та казав я не тільки про свою доньку. Ти не заручишся навіть з донькою людського роду. А щодо Прекрасної Арвен, Панни Імладріса та Лоріена, Вечірньої Зорі нашого роду, то її походження значно вище за твоє, і жила вона на світі настільки довго, що порівняно з нею ти, як маленький паросток із поряд високим і струнким деревом. Вона — занадто високо над тобою. Гадаю, й вона це так само розуміє. Та навіть якщо й ні, й серце її звернеться до тебе, для мене гіркою буде доля, що на неї ми приречені.

— Яка доля? — спитав Араґорн.

— Поки я живу тут, вона матиме юність Елдарів, — сказав Елронд, — та коли я піду, вона піде зі мною, якщо захоче.

— Тепер зрозумів я, — промовив Араґорн, — що задивився на скарб не менш коштовний за скарб Тінґола, володіти яким забажав Берен. Така моя доля, — аж раптом провидіння його народу прийшло до нього, тому він продовжував:

— Та пане Елронде! Сьогодні роки твого життя швидко спливають, і час, коли твої діти постануть перед вибором розлучатися з тобою чи Середзем'ям, вже недалеко.

— Це так, — відповів Елронд. — Той час дійсно близько — для нас. Та для людей мине ще чимало довгих років. Проте моїй улюбленій доньці Арвен не доведеться обирати, якщо ти, Араґорн, син Араторна, не станеш поміж нами і не принесеш комусь з нас, чи мені, чи собі, нестерпну гіркоту розлуки. Ти ще навіть не уявляєшся, чого домагаєшся від мене, — він зітхнув і, помовчавши, продовжив, сумно дивлячись на юнака. — Та нехай станеться те, що має статися. Не варто говорити про це, коли ще багато часу попереду. Морок густішає, і чимало зла прийде у цей світ.

Тоді Араґорн попрощався з Елрондом із любов'ю, а наступного дня, сказавши "прощай" матері, дому Елронда й Арвен, вирушив у глушину. Тридцять років він боровся там зі Сауроном. Він став другом мага Ґендальфа, з яким пізнав глибини мудрості. Чимало небезпечних подорожей здійснив із ним Араґорн, та минали літа, й частіше він мандрував один. Важкими й довгими були його дороги, й лице його видавалося суворим, коли він не посміхався. Та виглядав він людиною, вартою почестей, королем-вигнанцем, якщо не приховував цього. Бо подорожував він у багатьох іпостасях і славу здобував під багатьма іменами. Він їхав верхи у війську рохиримів і бився за Владаря Ґондору на землі та на морі. Та в часи перемог він зникав для Людей Заходу й ішов на самоті далеко на Схід і глибоко на Південь, пізнаючи там серця людей, злі та добрі, і викриваючи змови Саурона.

Таким чином він перетворився на наймужнішого чоловіка з-поміж живих, умілим в їхніх ділах, мудрим в їхніх знаннях, та, проте, — вищим за них, бо він був сповнений мудрості ельфів, а коли очі його починали палати вогнем, не багато було таких, хто міг той вогонь витримати. Час зробив обличчя Араґорна печальним та суворим, але надія ще жевріла десь глибоко в його серці., та й радість часом починала струменіти з нього, як джерело в скелях.

Коли Араґорнові сповнилося сорок дев'ять років, трапилося так, що він повернувся зі зловісних країв на темних кордонах Мордора, де знову поселився Саурон, плекаючи там свою злість. Араґорн був стомлений і бажав повернутися у Рівенделл, щоб хоч трохи відпочити перед наступними мандрами у далекі країни.