Повість про Араґорна й Арвен - Сторінка 2

Дорогою він минав Лоріен і Владарка Ґаладріель запросила його до цього прихованого краю.

Там, у родичів своєї матері, знову жила Арвен Ундоміель. Та Араґорн не відав про те. Майже не змінилася вона, бо роки смертних проходили повз неї, та обличчя її стало сумним і тільки зрідка було чути тепер її сміх. Араґорн натомість був у розквіті духовних та тілесних сил. Ґаладріель наказала йому скинути дорожній костюм, й вбрала його у сріблясте й біле, дала сірий ельфійський плащ, а на чолі в нього тепер палав ельфійський берилл. Тепер він вже не був схожий на Людину, але виглядав як Ельфійський володар з Островів Заходу. Й так сталося, що першою побачила його після довгої розлуки Арвен. І коли він йшов їй на зустріч під деревами Карас-Ґалодону, всипаними золотим цвітом, вибір вона зробила й доля її визначилася.

Не довго блукали вони разом полями Лотлоріену — зближався час розлуки. І ввечері дня літнього сонцестояння, Араґорн, син Араторна, й Арвен, донька Елронда, вийшли на вершину прекрасного пагорба Керин-Амрот, і ступали там босоніж по вічно зеленій траві, а еланор і ніфреділь стелилися до їхніх ніг. І там, на пагорбі, вдивившись у Пітьму на сході і в Присмерк на заході, поклялися вони одне одному у вірності, й щастя охопило їх.

Тоді промовила Арвен:

— Темною є Пітьма, та серце моє переповнює радість, бо ти, Естел, будеш одним з-поміж тих, чия звитяга розсіє її.

Й відповів Араґорн:

— На жаль! Не маю я дару передбачити це. Та твоя надія — моя надія. Пітьму не приймаю я зовсім. Але й Присмерк не для мене, моя панно. Бо я смертний, і якщо ти будеш вірною мені, Вечірня Зірко, ти так само відкинеш Присмерк.

Довго стояла вона нерухомо, як біле деревце, а потім сказала нарешті:

— Я буду вірною тобі, Дунадан, й полишу Присмерк. Та там земля мого народу і відвічний дім моїх пращурів.

Арвен-бо ніжно любила свого батька.

Коли ж Елронд дізнався про рішення доньки, він не зронив жодного слова, хоча серце його обійняв смуток і нелегко було йому витримати долю, якої він давно боявся. Та коли Араґорн знову з'явився у Рівенделлі, Елронд покликав його до себе й сказав:

— Сину мій, настав той час, коли надія затуманилася, і я не маю змоги бачити майбутнє. А тепер і між нами тінь пролягла. Можливо, так вже призначено мені: своєю втратою відновити царювання людей. І тому, хоч я й люблю тебе, та кажу: Арвен Ундоміель не віддасть своє життя за нікчемність. Вона не буде нареченою Людини, меншої за Короля Ґондора й Арнора. І тоді навіть наша перемога принесе мені тільки смуток і розлуку, та тобі — надію на швидкоплинну радість. На жаль, сину мій! Лякає мене те, наскільки важкою може виявитися для Арвен Доля Людська.

Більше вони про це не говорили. Араґорн знову вирушив у глушину — на зустріч із неймовірними небезпеками та важкою працею. Й поки на світ сходили тінь і страх поширювався Середзем'ям, а сила Саурона росла й вежі Барад-Дура здіймалися чим раз вище, Арвен залишалася в Рівенделлі й подумки наглядала за далекими мандрами Араґорна. З надією створила вона для нього велику королівську хоругву, відкрито підняти яку міг тільки той, хто проголосив би себе Володарем Нуменорців та Спадкоємцем Еленділа.

По якомусь часі Ґілраена з дозволу Елронда повернулася до свого народу в Еріадор й жила там самотньо. Не часто вона бачилася з сином, який поневірявся в далеких країнах. Та якось Араґорн повернувся на Північ, він прийшов до неї, а вона сказала:

— Останньою стане наша розлука, мій сину Естеле. Роки турбот зістарили мене, як звичайну людину, й я більше не можу змагатися з темрявою нашого часу, що стає густішою над Середзем'ям. Незабаром я покину його.

Араґорн спробував заспокоїти її словами:

— Але за темрявою може прийти світло. І якщо так, то ти побачиш його і зрадієш.

Та вона йому відповіла таким ліннодом:

— Оннен і-Естел Едаїн, у-гебін естел анім1.

Й Араґорн відійшов із важким серцем. Ґілраена померла ще до настання весни.

А час наближався до Війни Персня. Про це розказано вже в інших повістях: як відкрився непередбачуваний спосіб здолати Саурона і як збулася безнадійна надія. І сталося, що коли поразки, здавалося, вже не уникнути, Араґорн прибув з моря і розгорнув хоругву Арвен у Битві на Пеленнорських Рівнинах. Й у той день його було проголошено королем. Тоді нарешті, коли все було позаду, він став дійсним спадкоємцем своїх прабатьків і прийняв корону Ґондора й скіпетр Арнору. А в день літнього сонцестояння року падіння Саурона він отримав руку Арвен Ундоміель, й вони взяли шлюб у місті Королів.

Так закінчилася Третя Епоха — перемогою й надією, та найсумнішою з усіх печалей цієї Епохи стала розлука Елронда й Арвен, яких розлучило Море й нездоланна доля. Коли Великий Перстень був знищений, а Три інших втратили силу, Елронд відчув велику втому й залишив Середзем'я, щоби ніколи вже не повернутися. Арвен стала смертною, та призначено було їй долею жити доти, доки не втратить всього, що було їй даровано.

Королевою Ельфів та Людей прожила вона з Араґорном сто двадцять років у великій славі й блаженстві. Та ось Араґорн відчув, що старість його вже близько й зрозумів він, що прийшли до кінця його роки, хоч і були вони довгими. Сказав тоді Араґорн до Арвен:

— О Пані Вечірня Зірко, найпрекрасніша та найкоханіша у всьому світі! В'яне моє життя. Згадай! Ми збирали, ми витрачали, й ось вже близько час, коли треба сплатити борги.

Давно Арвен передбачила це й зрозуміла його відразу. Та горе проте охопило її.

— Отже, мій пане, ти зарано залишаєш свій народ? — запитала вона.

— Не зарано, — відповів він. — Бо якщо я тепер не піду, то буду змушений зробити це незабаром. А Елдаріон, наш син, вже став дорослим і може бути королем.

І по тих словах Араґорн пішов у Дім Королів на Вулиці Мовчання й ліг на ложе, приготоване для нього. Там попрощався він з Елдаріоном і передав йому крилату корону Ґондору й скіпетр Арнору. Потім всі залишили його, а Арвен стала біля його ложа. І вся її мудрість та знатне походження не змогли втримати її від мольби до нього залишитися ще трохи. Її дні не обтяжували її. Так спробувала вона гіркоти смертності, яку прийняла.

— Пані Ундоміель, — сказав Араґорн, — направду важким є ця мить, але ж вона була передбачена у той день, коли ми зустрілися під білими березами у саду Елронда, де тепер нікого не побачиш. І на пагорбі Керин-Амрот, відкинувши Пітьму та Присмерк, прийняли ми цю долю. Розваж сама, моя кохана, чи ти дійсно хочеш того, аби я чекав, поки не зсохнуся й не впаду зі свого високого трону, безпомічний, стративши ґлузд. Ні, владарко, я — останній з Нуменорців й останній Король Предковічних Днів. І мені було дане життя втричі довше від людей Середзем'я, але й милість піти за власним бажанням й повернути дар. Тепер я засну.

Я не потішаю тебе, бо такий біль на колах цього світу не можливо втішити. Та останній вибір перед тобою: розкаятися у своєму рішенні й піти у Пристановище, забравши з собою на Захід пам'ять про дні, нами прожиті, там вона вічно цвістиме, але буде тільки пам'яттю; або ж ти можеш скоритися Долі Людській.

— О ні, мій коханий владарю, — відповіла вона, — цей вибір я давно зробила. Немає тепер корабля, що міг би відвезти мене звідси туди, тому я направду змушена скоритися Долі Людській, хочу я того чи ні, мене чекає погибель і мовчання. Та послухай, Королю Нуменорців, тільки щойно зрозуміла я історію твого народу та його падіння. Я сміялася над людьми, нікчемними безумцями, та тепер шкода мені їх. Бо воістину якщо це й дар Єдиного Людям, як кажуть Елдари, важко його прийняти.

— Схоже, так і є, — відповідав він, — та не нам впасти від поразки в останній битві — нам, тим, які відкинули Пітьму та Перстень. З сумом прощаємося ми, але не впадаймо у відчай. Бо, зрозумій! — не сковані ми навіки у колах світу цього, і за ними є щось більше, ніж пам'ять. Прощай!

— Естел! Естел! — скрикнула вона, а Араґорн, поцілувавши їй руку, поринув у сон. Й краса велика розкрилася тоді в ньому, й люди дивилися на нього з подивом, бо бачили злиті воєдино красу юності, звитягу зрілості та мудрість і величність його років. І довго лежав він там, образ величі Королів Людських, у славі, що не потьмариться до кінця світу.

А Арвен вийшла з Дому. Сяйво очей її згасло, й людям здавалося, що стала вона печальною та холодною, як настання зимової ночі без зірок. Потім попрощалася вона з Елдаріоном, з доньками і з усіма, кого любила, й покинувши місто Мінас-Тіріт, вирушила у землі Лоріену й оселилася там під напівмертвими деревами й прожила до настання зими. Ґаладріель пішла, і Калеборн теж пішов, а земля замовкла.

Там нарешті, коли листя маллорнів опало, але не настала ще весна, вона прилягла відпочити на Керін-Амроті. Й там знайшла вона свою могилу, що буде вічно зеленою, допоки не переміниться світ, і люди, які прийдуть, не забудуть остаточно днів її життя, а еланор і ніфреділь не перестануть квітнути на схід від Моря.

Так закінчується ця повість, як вона прийшла до нас з Півдня, і по смерті Вечірньої Зірки нічого більше не буде сказано в цій книзі про ті прадавні часи.

1Я дала Надію Дунаданам, собі ж не залишила надії.