Повість скелястих гір - Сторінка 2

Балкони, веранди, мінарети, каплиці й фантастичної форми виступи домів товпилися незліченною юрбою. Кишіли базари; на них виставлені були дорогі товари в безмежній розмаїтості й безладді ― шовки, мусліни, блискучі металеві товари, розкішні ювелірні вироби. Посеред цього навколо товпилися прапори і паланкіни, ноші з ставними дамами під густим вуалем, пишно убрані слони, химерно вирізьблені ідоли, барабани, прапори і ґонґи, списи, срібні й позолочені булави. І серед юрби й галасу, і загальної мішанини й плутанини, серед мільйону чорних і жовтих людей в тюрбанах і довгих одежах з хвилястими бородами бродила незчисленна сила священних пов'язаних стрічками биків, а цілі легіони брудних, але священних теж мавп, базікаючи й верещачи, лазили по карнизах мечетів або чіплялися за мінарети й виступи домів. Від вулиць, що роїлися народом, до пісків ріки сходили незліченні східниці ступенів, ведучи до купалень, а ріка неначе тяжко пробивала собі путь через величезні флоти вкрай нагружених кораблів, що, скільки скинути оком, затересували її поверхню. За межами міста часто здіймалися величними групами пальми й какаові дерева укупі з іншими гігантськими й химерними деревами древнього віку; поденеде можна було бачити рижове поле, солом'яну покрівлю селянина, басейн, далеко закинутий храм, циганський табор чи граційну дівчину, що самітна йшла, несучи на голові глек, до берегів величної ріки.

― Ви скажете тепер, ясне діло, що я снив, ба ні. Все, що я бачив, що я чув, що я відчував, що я думав, не мало в собі нічого від тієї очевидної ідіосинкразії, що властива снам. Все було міцне й незаперечне. Коли в мене вперше настав сумнів, чи я не сплю, я зробив кільки експериментів, і вони швидко переконали мене в противному. Бачите, коли хто спить і у сні догадується, що спить, то цей здогад завжди сам себе стверджує ― і людина дуже швидко прокидається. Отже Новаліс* має рацію, кажучи, що ми близькі до пробудження, коли нам сниться, що ми спимо. Якби те явище сталося б мені, як я його змалював, і я не мав би думки, що то є сон, та воно могло б бути сном, та ставшися так, як воно сталося, і бувши випробуване і перевірене, як воно було, воно не могло бути сном; це було щось інше.

― Я не сказав би з певністю, що ви помиляєтеся в цім, ― сказав д-р Темплтон, ― та кажіть далі. Ви підвелися й зійшли вниз у місто.

― Я підвівся, ― сказав далі Бедло, дивлячись на доктора з глибоким здивованням, ― я підвівся, як ви кажете, і зійшов униз у місто. Ідучи, я влився в незчисленну юрбу, що затовплювала всі провулки, все рушачи, буйно схвильована, в одному напрямі. Дуже несподівано, силою якогось невідомого імпульсу, мене охопила непереможна особиста цікавість до того, що відбувалось. Я відчув, мені здавалося, що я маю грати важливу ролю в подіях, хоч і не зовсім розумів її. Проте я відчував гостру ненависть проти юрби, що оточувала мене. Я вибрався з неї й швидко манівцями дістався до серця міста й увійшов у нього. Тут кипіла дика метушня й бій. Невеличка купка людей, зодягнених наполовину по-індійському, наполовину по-європейському, під командою людей почасти в британській уніформі, змагалася у завзятій і нерівній борні проти незчисленного натовпу з вулиць. Я пристав до слабішої сторони, підібравши зброю вбитого офіцера, і бився сам, не знаючи проти кого, завзято й люто, як б'ються з одчаю. Маси швидко взяли над нами гору й загнали нас шукати захисту в невеликий кіоск. Тут ми забарикадувались і на деякий час уникли небезпеки. З слухової діри на горищі кіоску я побачив велику юрбу, що в скаженім завзятті оточила й атакувала веселий палац, збудований понад рікою. Аж ось з горішнього вікна того палацу спустився на линві, зімпровізованій з тюрбанів прислуги, чоловік випещеної напівжіночої зовнішности. Тут же був човен, і він утік на другий берег ріки.

― Тепер новий імпульс заволодів моєю душею. Я сказав скільки похапливих, але енергійних слів до своїх товаришів і, переконавши кількох спосеред них іти за мною, зробив одчайний вибіг з кіоску. Ми ринулися на юрбу, що оточувала кіоск. Спершу вони відступили були перед нами. Вони знову зібралися, змагалися завзято й знов відступили. Тимчасом нас віднесло далеко від кіоску, ми заблукали й заплутались посеред вузьких вулиць під навислими над ними домами, зайшли в закутки, де ніколи не проникало сонце. Натовп рвучко наполягав на нас, атакуючи нас списами й засипляючи хмарами стріл. Ті стріли були дуже незвичайні й подібні почасти до зміястих малайських крисів*. Вони були подібні до гадюки, були довгі й чорні, з отруєним жалом. Одна з них улучила мене в праві скроні. Я поточився і впав. Раптова страшна недуга схопила мене. Я скорчився ― я задихався ― я вмер.

― Навряд чи ви будете обстоювати тепер, ― сказав я, усміхаючись, ― що вся ваша пригода не була сон. Ви, мабуть, не збираєтеся стверджувати, що ви вмерли.

Казавши оце слово, ясне діло, я чекав за відповідь від Бедло якогось веселого жарту; але я був страшно здивований, коли він завагався, затремтів, жахливо зблід і не сказав нічого. Я глянув на Темплтона. Він сидів, випроставшися, нерухомо на своїм стільці, його зуби цокотіли, і його очі випиналися з орбіт.

― Далі, ― сипло сказав він нарешті до Бедло.

― Протягом багатьох минут, ― сказав Бедло, ― мій єдиний настрій, моє єдине почування було почуття темряви й порожнечі, сполучене з свідомістю смерти. Тоді ніби могутній і раптовний удар пронизав мою душу, немов електричний тік. З ним прийшло відчуття еластичности й світла. Світло я відчував ― я не бачив його. В одну мить я, здавалося мені, підвівся з землі. Але я не мав ні тілесної, ні зорової, ні слухової, ні мускульної самосвідомости. Юрба розвіялася. Місто було досить спокійне. Піді мною лежав мій труп зі стрілою в скронях, голова була розпухла й спотворена. Та все це я почував ― не бачив. Мене ніщо не цікавило. Навіть труп здавався річчю, до якої мені не було ніякого діла. Волі в мене не було зовсім, та щось штовхало мене рушити, і я легко подався з міста тою самою обхідною стежкою, що нею був увійшов у місто. Коли я добився до того самого провалля в горах, де я спіткав гієну, я знову відчув удар, як від гальванічної батареї; почуття ваги, волі, існування повернулися мені. Я знову став сам собою і поквапливо вирушив додому, але те, що було, не втратило свіжости реальної події ― і тепер ні на хвилину я не можу присилувати себе вважати те, що було, за сон.

― Так, то не був сон, ― сказав Темплтон глибоко урочистим тоном, ― хоч і трудно було б назвати це в інакший спосіб. Припустім тільки, що душа сьогочасної людини коло самого краю якихось колосальних психічних відкрить. Задовольнімося на цім здогаді. Що до решти, я маю подати деякі пояснення. От акварельний малюнок, що я показав би був вам раніше, коли б непоясниме почуття страху це забороняло мені до сього часу показувати його вам.

Ми подивилися на малюнок, що він дістав. Я не вбачив у нім нічого особливого, та на Бедло він справив ефект надзвичайний. Він мало не зомлів глянувши на нього. Але це був лише мініятюрний портрет ― правда на диво точно зроблений ― з його власного незвичайного обличчя. Принаймні, така була моя думка, коли я на нього подивився.

― Ви бачите, ― сказав Темплтон, ― дату портрета ― ось вона, її ледве видко в цім куточку ― 1780. Того року зроблено портрет. Це обличчя одного вмерлого друга ― такого містера Олдеба ― з яким я дуже зблизився в Калькутті підчас правління Воррека Гастінґза. Мені тоді було двадцять літ. Коли я вперше побачив вас, м-ре Бедло, в Саратозі, оця дивовижна схожість між вами і портретом штовхнула мене познайомитися з вами, шукати вашої дружби і нав'язати переговори, що кінець-кінцем призвели до того, що я зробився вашим постійним компаньйоном. Мною керувала, коли я цього домагався, почасти і, мабуть, найбільше, сумна пам'ять умерлого та також почасти якась дивна й перейнята якимсь страхом цікавість до вашої особи.

― У своїм описі явища, що було вам посеред цих горбів, ви змалювали з найдетальнішою точніcтю індійське місто Бенарес над берегом Священної Ріки. Заколоти, бої, убивства були справжні події з повстання Шейт Сінга, що зчинилося 1780 р., коли саме Гастінґзове життя було в лихій небезпеці. Чоловік, що тікав при допомозі линви з тюрбанів, був сам Шейт Сінг. Група людей в кіоску були сіпаї і британські офіцери під командою Гастінґза. Я сам був у цій групі і робив усе, що було в моїй силі, щоб попередити необміркований і фатальний вибіг офіцера, що пав у затовплених вулицях від отруєної стріли бенгалеза. Той офіцер був мій найкращий друг. То був Олдеб. Ви побачите в цім рукописі, ― доктор добув записову книжку з кількома насвіжо списаними сторінками, ― що в той саме час, як ви переживали оці події в горах, я отут удома списував їх на папір…

Приблизно через тиждень по цій розмові в одній Шарлотсвілській газеті з'явилися такі рядки:

"На нас покладено сумну повинність сповістити про смерть містера Августа Бедло, джентлмена, чий приязний характер і таланти здобули йому віддавна сердечну пошану громадян Шарлотсвіла.

М-р Бедло протягом довгих років слабував на невралгію, що часто загрожувала його життю, та вона була лише посередньою причиною його смерти. Непосередня причина його смерти має дуже незвичайний характер. Під час екскурсії в Скелясті Гори м-р Бедло злегка застудився ― і стався сильний приплив крови до голови. Д-р Темплтон отже удався до кровопускання. П'явки було приставлено до скронь. В дуже короткий час пацієнт умер, і виявилося, що в банку з п'явками випадково потрапила одна ядовита червевидна п'явка, що подекуди трапляється в околишніх ставках. Вона приссалася до маленької артерії на правих скронях. Її близька подібність до медицинської п'явки була причиною того, що помилку запізно побачили.

N.B. Ядовиту шарлотсвілську п'явку завжди можна відрізнити від медицинської по її чорному кольорі і зміястих червевидних рухах, що дуже скидаються на рух гадюки".

Я розмовляв з редактором газети про цей незвичайний випадок, коли мені спало на думку запитати, чому прізвище вмерлого було надруковано "Bedlo".

― Я гадаю, ― сказав я, ― що ви маєте якісь причини для такого написання, та я завжди вважав, що це прізвище пишеться з "е" на кінці.

― Причини ― ні, ― одповів він.