Повісті покійного Івана Петровича Бєлкіна

ПОВІСТІ ПОКІЙНОГО ІВАНІ ПЕТРОВИЧА БЄЛКІНА

П-ні Простакова.

То, мій батечку, він ще змалку

до історій охочий.

Скотинін.

Митрофан у мене вдався.

Недоросток.

1830

ВІД ВИДАВЦЯ

Взявшись клопотатися про видання Повістей І. П. Бєлкіна, які пропонуємо нині публіці, ми бажали додати до них хоч би короткий життєпис покійного автора і тим почасти задовольнити справедливу допитливість любителів вітчизняної словесності. З цією метою звернулися було ми до Марії Олексіївни Трафіліної, найближчої родички і спадкоємниці Івана Петровича Бєлкіна; але, на жаль, вона не змогла нам дати ніяких про нього відомостей, бо покійник зовсім не був їй знайомий. Вона порадила нам звернутися в цій справі до одного достойного чоловіка, колишнього друга Івана Петровича. Ми послухалися цієї поради, і на листа нашого дістали нижченаведену бажану відповідь. Вміщуємо її без усяких змін і приміток, як дорогоцінну пам'ятку благородного складу думок і зворушливої дружби, а разом з тим, як і вельми достатнє біографічне повідомлення.

Вельмишановний пане мій ****!

Найповажнішого листа Вашого від 13-го цього місяця одержати мав я честь 23 цього ж місяця, в якому ви висловлюєте мені своє бажання мати докладні відомості про час народження і смерті, про службу, про домашні обставини, також і про заняття і вдачу покійного Івана Петровича Бєлкіна, колишнього мого щирого друга і сусіда по маєтках. З великим для себе задоволенням виконую це ваше бажання і надсилаю вам, вельмишановний пане мій, усе, що з його розмов, а також з власних моїх спостережень згадати можу.

Іван Петрович Бєлкін народився від чесних і благородних батьків у 1798 році в селі Горюхіні. Покійний батько його секунд-майор Петро Іванович Бєлкін, був одружений з дівицею Пелагеєю Гаврилівною з роду Трафіліних. Він був людиною не багатою, але поміркованою і в господарстві дуже тямущою. Син їх здобув початкову освіту від сільського дячка. Саме цьому поважному чоловікові був він, здається, зобов'язаний охотою до читання і занять російською словесністю. В 1815 році поступив він на службу до піхотного єгерського полку (числа не пригадую), в якому і перебував аж до 1823 року. Смерть його батьків, що сталася майже в один час, примусила його подати у відставку і приїхати в село Горюхіно, свою вотчину.

Вступивши в управління маєтком, Іван Петрович через свою недосвідченість і м'якосердя незабаром занедбав господарство і послабив суворий порядок, заведений покійним його батьком. Замінивши справного і розторопного старосту, яким селяни його (за їх звичкою) були невдоволені, доручив він управління селом старій своїй ключниці, яка здобула його довір'я умінням розповідати історії. Ця дурна старуха не вміла ніколи відрізнити асигнації в двадцять п'ять карбованців від асигнації в п'ятдесят карбованців; селяни, яким вона всім була кумою, її зовсім не боялися: ними вибраний староста так їм потурав, шахраюючи заодно, що Іван Петрович змушений був скасувати панщину і встановити досить помірний оброк; але й тут селяни, користуючись його слабодухістю, на перший рік Випросили для себе значну пільгу, а в наступні більше двох третин оброку платили горіхами, брусницею і таким іншим; та й то були недоїмки.

Бувши приятелем покійному батькові Івана Петровича, я вважав своїм обов'язком пропонувати й синові свої поради і неодноразово брався відновити колишній, ним порушений, порядок. З цією метою, приїхавши одного разу до нього, наказав я подати господарські книги, покликав крутія старосту, і в присутності Івана Петровича зайнявся розглядом їх. Молодий господар спочатку став стежити за мною з найбільшою увагою і старанністю; та коли з рахунків виявилося, що за останні два роки число селян збільшилося, а число дворової птиці і домашньої худоби зменшилося, то Іван Петрович задовольнився цією першою відомістю і далі мене не слухав; і в ту саму хвилину, коли я своїми розшуками і суворим допитом крутія старосту в цілковите замішання призвів і зовсім заніміти примусив, на превелику мою досаду почув я, що Іван Петрович кріпко хропе на своєму стільці. З того часу перестав я втручатися в його господарські розпорядження і віддав його справи (як і він сам) в розпорядження Всевишнього.

А втім, це дружніх наших стосунків нітрохи не порушило, бо я, співчуваючи його слабодухості і пагубному недбальству, властивому молодим нашим дворянам, щиро любив Івана Петровича; та не можна було й не любити молодого чоловіка, такого лагідного і чесного. З свого боку Іван Петрович виявляв повагу до моїх літ і щиро був мені відданий. До самої кончини своєї він майже кожного дня зі мною бачився, цінуючи просту мою розмову, хоч ні звичками, ні складом думок, ні вдачею ми здебільшого один з одним не були схожі.

Іван Петрович провадив життя дуже помірковане, уникав усяких надмірностей; ніколи не доводилося мені бачити його напідпитку (що в краю нашому за нечуване диво вважатися може); до жінок виявляв він велику прихильність, але соромливість була в ньому справді дівоча*.

Крім повістей, про які в листі вашому згадувати зволите, Іван Петрович залишив багато рукописів, частина яких у мене зберігається, а частину його ключниця використала для різних домашніх потреб. Таким чином минулою зимою всі вікна її флігеля заклеєні були першою частиною романа, якого він не закінчив. Вищезгадані повісті були, здається, першою його спробою. Вони, як розповідав Іван Петрович, здебільшого правдиві, і чув він їх від різних осіб*. Проте Імена в них майже всі вигадані ним самим, а назви сіл і хуторів запозичені з нашої околиці, через що й моє село десь згадане. Це трапилося не від злого якогось наміру, а лише від недостатньої уяви.

Іван Петрович восени 1828 року захворів на простудну лихоманку, що перейшла в гарячку, і вмер, незважаючи на невсипущі старання повітового нашого лікаря, людини дуже тямущої, особливо в лікуванні запущених хвороб, як-от мозолів і тому подібного. Він помер на моїх руках на 30-му році від народження і похований в церкві села Горюхіна поблизу покійних його батьків.

Іван Петрович був зросту середнього, очі мав сірі, волосся русе, ніс прямий; з обличчя був білий і худорлявий.

Ось, вельмишановний пане мій, все, що зміг я пригадати про спосіб життя, заняття, вдачу і зовнішність покійного сусіди і приятеля мого. Але в разі, коли визнаєте за потрібне цей мій лист десь використати, найпокірніше прошу ніяк імені мого не згадувати; бо хоч я дуже поважаю і люблю письменників, але мати це звання вважаю зайвим і в мої літа непристойним. Із щирою моєю пошаною та ін.

1830 року листопада 16.

Село Ненарадове.

Вважаючи своїм обов’язком виконати волю шановного друга автора нашого, складаємо йому найглибшу подяку за подані нам відомості і сподіваємося, що публіка оцінить їх щирість і добродушність.

О. П.

ПОСТРІЛ

Стрілялись ми.

Баратинський.

Я поклявся застрелити його за

правом дуелі (за ним лишився

ще мій постріл).

Вечір па бівуаку.

І

Ми стояли в містечку ***. Життя армійського офіцера відоме. Вранці навчання, манеж; обід у полкового командира або в жидівському трактирі, увечері пунш і карти. В*** не було жодного відкритого дому, жодної нареченої; ми збирались один у одного, де, крім своїх мундирів, не бачили нічого.

Один лише чоловік належав до нашого товариства, не будучи військовим, йому було близько тридцяти п'яти років, і ми тому вважали його стариком. Досвідченість давала йому перед нами багато переваг; до того ж його постійна похмурість, крута вдача і злий язик мали великий вплив на молодий наш розум. Якась таємничість повивала його Долю; він здавався росіянином, а мав іноземне ім'я. Колись він служив у гусарах, і навіть щасливо; ніхто не знав причини, що спонукала його піти у відставку і поселитися в убогому містечку, де провадив життя він одночасно і в бідності, і в марнотратстві: ходив завжди пішки, в приношеному чорному сюртуку, а мав відкритий стіл для всіх офіцерів нашого полку. Правда, обід його складався з двох або трьох страв, зготовлених відставним солдатом, але шампанське при цьому лилося рікою. Ніхто не знав ні його статку, ні доходів, — і ніхто не насмілювався про це його запитати. У нього водилися книги, здебільшого військові, та романи. Він охоче давав їх читати, ніколи не вимагаючи їх назад; зате ніколи не віддавав власникові книгу, яку сам позичав. Головне заняття його полягало в стрільбі з пістолета. Стіни його кімнати були всі сточені кулями, всі в шпарах, мов стільники бджолині. Багате зібрання пістолетів було єдиною розкішшю бідної мазанки, де він жив. Майстерність, якої він досяг, була неймовірна, і коли б він узявся кулею збити грушу з кашкета в кого б то не було, ніхто б у нашому полку не завагався підставити йому своєї голови. Розмова між нами торкалась часто поєдинків; Сільвіо (так назву його) ніколи в неї не втручався. На запитання, чи траплялося йому битись, відповідав він сухо, що траплялося, але в подробиці не вдавався, і видно було, що такі питання були йому неприємні. Ми гадали, що на совісті його лежала яка-небудь нещасна жертва його жахливого уміння. А втім, нам і на думку не спадало підозрівати в ньому що-небудь схоже на боязливість. Є люди, зовнішній вигляд яких не допускає таких підозрінь. Несподіваний випадок усіх нас здивував.

Одного разу чоловік десять наших офіцерів обідали у Сільвіо. Пили як звичайно, тобто дуже багато; після обіду стали ми умовляти господаря прометати нам банк. Довго він відмовлявся, бо ніколи майже не грав; нарешті звелів подати карти, висипав на стіл півсотні червінців і сів метати. Ми оточили його, і гра почалася. Сільвіо за грою мав звичку завжди мовчати, ніколи не сперечався і не вдавався в пояснення. Коли траплялось, що понтер помилявся в рахунках, то він зараз же або доплачував недостачу, або записував лишок. Ми вже це знали і не заважали йому хазяйнувати по-своєму; але між нами був офіцер, недавно до нас переведений. Він, граючи разом з нами, через неуважність загнув зайвий ріжок. Сільвіо взяв крейду і за своєю звичкою зрівняв рахунок. Офіцер, гадаючи, що Сільвіо помилився, заходився пояснювати. Сільвіо мовчки метав далі. Офіцер, втративши терпіння, взяв щітку і стер те, що здавалося йому невірно записаним.