Правда про Пайкрафта - Сторінка 2

- Герберт Джордж Уеллс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Пайкрафт займав горішню половину будинку в Блумзбері, і я вирушив туди відразу, щойно випив каву з лікером. Навіть не докурив сигару.

— Містер Пайкрафт удома? — спитав я біля вхідних дверей.

Мені відповіли, що він, мабуть, хворий, бо вже два дні не виходить.

— Він мене жде, — сказав я, і мені запропонували піднятися.

Я вийшов сходами нагору й подзвонив у двері з ґратками.

"І все ж таки не варто було йому пробувати той рецепт, — подумав я. — Людина, що жере, як свиня, повинна й вигляд мати, як у свині!"

Поважна жінка з заклопотаним обличчям і в недбало надітому очіпку з’явилася по той бік ґраток.

Я назвався, і вона нерішуче відімкнула двері.

— Що там? — спитав я, коли ми обоє вже стояли в передпокої Пайкрафта.

— Він сказав, щоб ви одразу, як тільки прибудете, йшли до нього, — промовила жінка так, ніби й не збиралася проводжати мене до господаря. Потім, ніби по секрету, додала: — Він замкнувся, сер.

— Замкнувся?

— Ще вчора вранці, сер. Нікого до себе не впускає і весь час лається. Ох, біда, біда...

Я подивився на двері, які вона показала мені очима.

— Там? — спитав.

— Так, сер.

— Що з ним?

Вона сумно похитала головою.

— Весь час вимагає їсти, сер. Чогось важкого. Я даю йому, що маю: свинину, пудинг, ковбасу, хліб... Усе таке. Харчі я мушу залишати перед дверима, а сама йти геть. Він стільки їсть, сер, що просто жах!

Цієї миті за дверима пролунав верескливий голос:

— Це Формалін?

— Це ви, Пайкрафт? — гукнув я і, підійшовши до дверей, постукав.

— Скажіть їй, хай іде собі! Я так і зробив.

Потім за дверима щось зашкреблося, так наче хтось намацував у темряві дверну ручку, а тоді почулося знайоме Пайкрафтове рохкання.

— Все гаразд, — сказав я, — вона пішла. Але двері ще довго не відчинялися.

Нарешті ключ повернувся, і Пайкрафтів голос промовив:

— Входьте.

Я натис на ручку і відчинив двері, сподіваючись, звісно, побачити господаря.

Уявіть собі, його не було!

Зроду ще я не був такий вражений. У Пайкрафтовому кабінеті я застав страшенний рейвах: брудні миски й тарілки звалені на купу разом з книжками й письмовим начинням, стільці перекинуті... Але самого Пайкрафта...

— Спокійно, друже. Причиніть двері! — сказав він, і ту ж мить я його побачив.

Пайкрафт був у кутку над дверима, біля самого карнизу, немов його хтось приклеїв до стелі. Обличчя в нього було насторожене й роздратоване. Він сопів і розмахував руками.

— Причиніть двері, — знов сказав він, — бо якщо ця жінка дізнається...

Я причинив двері, відійшов від них і вражено втупився в нього.

— Якщо там щось не витримає і ви бебехнетесь на підлогу, — промовив я, — то скрутите собі в’язи, Пайкрафт.

— Якби ж то! — невесело пожартував він.

— У вашому віці та ще з такою вагою ці гімнастичні вправи — просто хлоп’яцтво!

— Годі вам! — кинув Пайкрафт. Вигляд у нього був змучений. — Ваша клята прабабуся...

— Добирайте слова! — нагадав я йому.

— Зараз я вам усе поясню. — І він знов замахав руками.

— Як у дідька ви там тримаєтесь?

І раптом я збагнув, що Пайкрафт узагалі не тримається, — він висів, притиснений до стелі тією силою, що підіймає вгору наповнену газом кулю. Пайкрафт заходився відчайдушно борсатися, намагаючись відірватися від стелі й спуститись по стіні до мене.

— Це все той рецепт! — сопів він. — Ваша праба...

— Обережно! — крикнув я.

Цієї миті Пайкрафт необачно вхопився за гравюру в рамці, що висіла на стіні, гравюра зірвалась, і він знову злетів до стелі, а картина впала на канапу. Пайкрафт ударився в стелю, і я зрозумів, чому лікті, коліна й плечі в нього всі білі. Він знов поліз униз, але вже обережніше, тримаючись за обличкування каміна.

Видовище було справді незвичайне: здоровенний, гладкий, апоплексичний на вигляд чоловік дерся головою вниз, силкуючись спуститися зі стелі на підлогу!

— Те зілля... — бурмотів він, — виявилось надто сильне!

— Як це?

— Я втратив... майже всю вагу!

І тут мені, звичайно, стало все зрозуміло.

— Але ж Пайкрафт! — вигукнув я. — Виходить, ви хотіли вилікуватись від ожиріння?! Ви ж завжди казали: "Скинути вагу". Я тільки й чув: "Скинути вагу" та "Скинути вагу"!

Я відчував себе на сьомому небі і ту хвилину ладен був обійняти Пайкрафта.

— Дозвольте ж, я поможу вам злізти! — сказав я, схопив його за руку й потяг униз.

Пайкрафт дригався, намагаючись стати на ноги. У мене було таке враження, наче я тримаю на вітрі прапор.

— Цей стіл, — показав він, — зі справжнього червоного дерева й дуже важкий. Якщо можете, запхніть мене під нього...

Я виконав його прохання, і ось Пайкрафт уже погойдувався, немов надувна куля, під столом, а я стояв на килимку біля каміна й розмовляв із ним.

Я закурив сигару.

— Розкажіть, як це сталося.

— Я випив ліки, — відповів Пайкрафт.

— Які вони на смак?

— Ох, така гидота!

Певне, всі ці зілля однакові. Хоч би що взяти — чи складники, чи готову суміш, чи й можливий наслідок її дії, — прабабині цілющі засоби особливого захвату в мене не викликають. Сам би я нізащо...

— Спершу я випив один ковток.

— І що?

— Через годину відчув себе легшим, мені стало краще, і я вирішив допити все.

— Пайкрафт, любий мій!..

— Затис носа й випив, — розповідав він. — А потім чую — стаю все легшим і легшим... І, знаєте, якимсь безпорадним.

І раптом його прорвало.

— Що ж мені тепер робити, чорт забирай?! — вигукнув він.

— Поки що ясно тільки те, чого вам не слід робити, — сказав я. — Якщо ви вийдете з дому, то злетите над землею і підійматиметесь усе вище й вище. — І я помахав рукою, показуючи вгору. — Доведеться посилати дирижабль, щоб повернути вас на землю.

— Може, з часом воно минеться?

Я похитав головою:

— На це, гадаю, сподіватися не варто.

Пайкрафта знову прорвало. У пориві гніву він ногами діставав і перекидав стільці, бив по підлозі. Він поводився так, як, власне, й мав поводитись у годину випробувань здоровенний, гладкий і нестриманий чоловік, — одне слово, препаскудно. Він висловлювався про мене й про мою прабабусю, забувши про всі правила пристойності.

— Я вас не просив пити ту бридоту! — заявив я.

Великодушно пропускаючи повз вуха образи, якими Пайкрафт мене осипав, я всівся в його кріслі й спокійно, по-дружньому завів із ним розмову. Він, мовляв, сам накликав на себе біду, і те, що сталося, — це своєрідна йому покара, торжество справедливості. Не треба було стільки їсти. З цими словами Пайкрафт не погодився, і ми засперечалися. Однак він почав так гарячкувати, кричати, що я не став наполягати на цьому боці уроку, який він дістав.

— А крім того, — сказав я, — ви не вмієте чітко висловлюватись. Ви називали вагою те, що справедливіше, хоч і ганебніше для вас, було б називати салом. Ви...

Пайкрафт перебив мене й заявив, що все це визнає. Але що ж він має тепер робити?

Я порадив йому пристосуватися до свого нового стану. Так ми почали обговорювати практичний бік цієї справи. Я висловив думку, що Пайкрафтові не важко буде навчитися ходити на руках по стелі...

— Я не можу спати, — кинув він.

— Не велика біда, — відповів я. — Постіль дуже просто влаштувати під сітковим матрацом — прив’язати до нього все, що треба, шворками, а ковдру, простирадло й покривало пристебнути з боків на ґудзики. — Але для цього йому доведеться, мабуть, довіритися своїй економці.

Ми ще трохи посперечалися, і Пайкрафт погодився. (Потім було дуже цікаво дивитися, з яким незворушним виглядом та добра жінка прийняла всі ці дивовижні впровадження.) Можна також принести до його кімнати бібліотечну драбинку й подавати йому сніданки, обіди й вечері на книжкову шафу. Потім ми придумали дотепний спосіб, у який Пайкрафт міг коли завгодно дістатися до підлоги. Я розставив на горішніх книжкових полицях усі томи Британської енциклопедії (десяте видання), а Пайкрафт просто брав два-три томи під пахву й опускався на підлогу. Ми домовилися, що вздовж стін, ближче до підлоги, я позабиваю залізні скоби, і за них він триматиметься, якщо схоче мандрувати по кімнаті внизу.

Що далі, то більше все це мене захоплювало. Саме я покликав економку і обережно розповів їй про нашу таємницю, саме я, майже без нічиєї допомоги, влаштував Пайкрафтові перекинуту донизу постіль. Я пробув у його квартирі, по суті, цілих два дні. Людина я винахідлива, вмію тримати в руках викрутку й люблю в усе втручатися. Я наробив йому всіляких хитромудрих пристроїв: протяг дріт, щоб він міг, коли треба, подзвонити, переставив усі лампи, щоб вони світили знизу вгору, а не згори вниз, і таке інше. Все це було для мене надзвичайно цікаво й захоплююче. Я залюбки уявляв собі, як Пайкрафт повзатиме величезною жирною мухою по стелі й, чіпляючись за одвірки, перебиратиметься з однієї кімнати до іншої. А от до клубу він уже не прийде — ніколи, ніколи, ніколи!..

Але потім, скажу я вам, фатальна моя винахідливість зле наді мною посміялася. Я сидів перед Пайкрафтовим каміном, попиваючи його віскі, а він у своєму улюбленому кутку під карнизом прибивав до стелі килимок, коли мені сяйнула ще одна ідея.

— Пайкрафт! — вигукнув я. — А ви знаєте, нічого цього зовсім не треба! — І, не подумавши до кінця, які наслідки може дати моя ідея, випалив: — Свинцева спідня білизна!

Лихо було скоєне.

Пайкрафт ухопився за мою ідею, ледве стримуючи сльози.

— І я знов житиму, ходитиму, як усі!.. — белькотів він.

Я виказав йому весь секрет, не зміркувавши, до чого це призведе.

— Купіть лист свинцю, — пояснював я, — наштампуйте з нього кружалець і понашивайте їх на білизну — стільки, скільки вам треба. Замовте чоботи на свинцевій підошві, заведіть собі важкеньку свинцеву валізу — і все буде гаразд! Замість сидіти арештантом отут під стелею, Пайкрафт, ви зможете вирушити за кордон, зможете подорожувати...

І раптом мені прийшла до голови думка ще щасливіша.

— Вам не страшна тепер ніяка корабельна катастрофа, Пайкрафт! Досить лише скинути з себе бодай трохи одежі, взяти в руку необхідний багаж — і ви зніметесь у повітря!

Пайкрафт так розхвилювався, що випустив молоток, і той мало не поцілив мені в голову.

— Яке щастя! — вигукнув Пайкрафт. — І я знов прийду до клубу!

Мене мовби холодною водою обдало.

— Яке щастя! — промимрив я. — Атож... Звичайно, прийдете...

Він таки й прийшов. І тепер приходить щодня. Он він сидить позад мене й наминає вже третю — їй-богу, не брешу! — булку з маслом.