Правила життя - Сторінка 12

Буває хиже самолюбство і гідна гордість.

Я довго міг би перераховувати і всього не сказав би. І Ось чому в цій плутанині важко розібратись. І мушу додати: іноді заважають зрозуміти самі дорослі.

• Один каже:

І — Я хочу, щоб хлопчик був такий, як я.

По-перше, маленький не може бути таким, як дорослий. По-друге, і в мене, дорослого, є свої недоліки, і я ось, на-| приклад, зовсім не хочу, щоб у дітей були такі ж вади, як у мене.

Інший каже:

— Діти повинні слухатися; хлопець має бути таким, яким я хочу і велю.

і По-перше, чи певен я, дорослий, що завжди маю слуш-■ вість, а по-друге, чи може хлопець, хоч і хотів би, бути таким, яким мені подобається? Завжди таким?

Раніше мене найбільше засмучувало й сердило, коли

щось погане робив не хуліган, а саме добрий хлопець. І я казав з докором:

— А я тобі довіряв. Не чекав! Зрозуміти не можу... Сам не знаю, що з тобою робити.

Тепер я вже розумію, що всі не ангели, і знаю, що треба сказати лише:

— Намагайся більше так не робити.

Не треба чекати й вимагати надто багато, тому що це відбиває бажання і в добрих і в поганих.

Один каже, сповнений гіркоти:

— Мені вже ніколи нічого не можна.

А інший:

— Не варто старатись, все одно все пропало.

Кожен повинен вірити, що він може виправитись, що в нього є не тільки вади, а й чесноти.

Я пересвідчився — у дитини лише тому стільки сутичок з навколишніми і страждань, що вона думає: "Я погана". Дитина не знає чітко своїх вад і, отже, не знає, в чому їй треба виправлятись.

Каже:

— Ніколи вже більше так не робитиму.

І думає, що це їй вдасться зразу, цілком і назавжди.

А не завжди ж так буває. І вона оздоблюється.

— Нічого не вдієш, я така і такою лишуся.

Або ще гірше:

— Якщо я прагну і це не допомагає, я на зло буду ще гіршою. Нехай що хочуть, те й роблять.

Іноді малий помічає, що він не такий поганий, і запитує себе:

■— І чого зрештою вони від мене хочуть? Чому всі тільки сердяться?

Часто спокійним дітям легко вдавати добрих, і це збуджує гнів і заздрість:

"Тюхтій... Лялька... Пестунчик... Мазун... Тишко... Рева..."

І вразлива дитина страждає, а її товариші тишком-нишком орудують безкарно. Постійна ж причепливість псує і тих, і інших.

Одного разу — це було дуже давно — привела до мене мама синка.

— Сил у мене немає. Неук, волоцюга, вуличний хлопчисько. Раніше хоч лупцювання допомагало, а тепер і це не допомагає.

Хлопець виріс, навчався за кордоном. Тепер він суддя.

Другий, з яким не могли дати ради батьки, викладає гімнастику. Третій — моряк.

І самі вони натерпілися, і батьки з ними настраждались.

Тепер усе добре.

Треба знайти спільну мову, вміти миритися. І треба вміти прощати. А часто досить лиш перечекати.

Навіть у найкращих бувають чорні дні й тижні. Одне не вдалося, а потім усе з рук валиться: і в школі, і вдома, і людина сама не знає, чому..

Я помітив, що хлопчики найбільше бешкетують у вересні і в травні. У вересні вони ще пам'ятають про канікули, про свободу, а доводиться сидіти в кімнаті. А навесні, коли настають перші теплі дні, дітям уже несила чекати і вони неначе хмеліють. Навіть у газетах тоді читаєш, що такий і такий утік із дому.

Справді, часом важко, але я кажу собі:

— Що ж, буває.

Іноді хтось дуже стежить за собою; обіцяв виправитись— і вдалося! Нічого не зробив поганого, ніхто на нього не скаржиться. А перші ж дні найважчі. І він уже думає, що так і лишиться, що він як усі. Він уже стомився від цього старання. Адже коли намагаєшся виправитися, стараєшся не пустувати, більше сидиш над книжкою, уникаєш усього, аби тільки чогось не сталось. І раптом катастрофа: знову! Ось тоді й настає цей найгірший тиждень.

Я знав хлопчика, який бився іноді по двічі й по тричі на день. Ніяк не міг дати ради цій ваді. Я порадив:

— Бийся раз у день.

Погодився. У нього була сильна воля.

Ми домовились:

— Якщо за тиждень у тебе буде не більше семи бійок, я даю тобі дві цукерки, програєш — ти мені.

Так минуло чотири місяці.

Попервах ми сперечалися тільки з приводу бійок удома, а потім і вдома, і в школі. Спершу про сім бійок, потім про шість, про п'ять, про чотири, три, дві і одну бійку в тиждень. Нарешті про нуль — про жодну. Потім почали сперечатися про сварки.

Пригадую його останню перемогу.

Він стояв на сходах. Другий хлопчисько мчав по сходах униз, пхнув його, цей того. Але той визвірився і дав здачі. А мій почервонів, насупив брови, закусив губи, стиснув кулаки... Це тривало якусь мить. І раптом кинувся вниз, просто в двір. Там він довго стояв і чекав, поки заспокоїться.

Коли настав термін нашого закладу, він сказав усміхаючись:

— Мало не програв, на волосинку був від бійки!

Хлопчик цей тепер уже дорослий і каже, що завдяки

закладу він відучився битись.

Таких записаних у мене в зошиті закладів, певне, вже тисяч з п'ятдесят. Я б'юсь об заклад щотижня з різними хлопчаками й дівчатками по п'ятдесят і більше разів. Річ тут не в цукерках, а в перемозі.

Б'ються об заклад про те, що вставатимуть зразу ж, як прокинуться, будуть умиватись як слід, не запізнюватися до столу, читати по чверть години в день; що не будуть вискакувати з відповідями в школі, стояти в кутку, забувати, губити, чіплятися, надокучати, давати прізвиська, теревенити; що будуть переписувати сумлінно по п'ять рядків у день і чистити зуби. Що будуть чи не будуть робити те чи інше.

Від брехні важко відвикнути. Той, хто часто бреше, починає з чотирнадцяти разів на тиждень (по двічі на день).

Так, але хто перевіряє, що без обману? Ніхто, адже, щоб виграти, можна домовитись про будь-яке число.

— Минулого тижня ти залишав за собою право збрехати чотирнадцять разів, а цього — сім. Чи не замало?

— Вистачить.

— А важко тобі не брехати?

— Спочатку було дуже важко.

А ось мої перевірені на досвіді правила:

1. Якщо важко, виправляйся не зразу, а поступово.

2. Вибирай для початку лише одну, найлегшу ваду і насамперед кінчай з нею.

3. Не занепадай духом, якщо довго немає поліпшення або навіть є погіршення.

4. Не став надто легких умов, але й такі, щоб ти міг виграти.

5. Не надто радій, якщо зразу відучишся: позбуватися надбаних вад легко, а вроджених важко.

Роблячи те, що ти не любиш, і не роблячи того, до чого ти звик, ти загартовуєш волю. А це найголовніше. Стати господарем своїх рук, ніг, язика, думок...

Є люди, котрі ставляться до себе надто вимогливо, і це недобре; є й такі, котрі надто легко й надто багато собі пробачають,— це теж погано. А бувають люди, які не знають своїх чеснот і вад. Ці люди повинні прагнути пізнати їх.

"Гноті сеаутон",— сказав грецький мудрець: пізнай самого себе!

ХЛОПЧИКИ — ДІВЧАТКА

— Хлопчики — люди, і дівчатка — люди. Виходить, між ними немає різниці.

Так кажуть одні.

Неправда. Дівчатка спокійніші, слухняніші, порядніші, сумлінніші, делікатніші.

Так кажуть інші.

— А я віддаю перевагу хлопчикам. Хлопчики веселі, не надокучають, вони не ображаються, щиріші, усе їх більше цікавить, їх легше переконати.

— У дівчаток серце м'якше.

— Зовсім ні, хлопчик охочіше допоможе, зробить послугу.

— Неправда.

І вони сперечаються, і ніяк не можуть дійти згоди.

Дехто каже так:

— Між хлопчиками й дівчатками не повинно бути ніякої різниці. Якби вони разом училися, разом ходили до школи, вони були б зовсім однакові.

І, зрештою, так і неясно, хто має рацію.

Ні, ясно.

Мають рацію і ті, хто каже, що відрізняються, і ті, хто каже, шо схожі.

Навіть між деревом і людиною є схожість: дерево виникає з насіння, живиться, росте, відчуває спрагу, дихає, радіє сонцю, старіє і вмирає, навіть спить і відпочиває, його можна навіть образити, довести до хвороби й каліцтва.

А хіба птах любить не так, як людина? Не засмучується, не сердиться, не тужить? Хіба співає гірше за людину?

А собака — вірний товариш?

Схожі й дорослі на дітей...

І чи не відрізняються один від одного? Чи знайдеш хоча б двох геть схожих хлопчиків? Хіба всі дівчатка однакові?

Ну, а якби в школах було спільне навчання?

А воно і було, і є. Адже відмінності можуть бути і великими і малими.

Одне діло говорити, щоб було, як хочеться і як має бути, а інша річ, як воно є.

То хто ж кращий, хлопчики чи дівчатка?

У кожної людини є достоїнства і вади, хто цього не знає? Вади й достоїнства є і в дівчаток, і в хлопчиків.

Треба розуміти одне одного, поважати, прощати й любити.

Дуже довго й мені здавалося, що тому в них різна

вдача, що раніше у чоловіків і жінок були неоднакові права, що юнак ходив на війну й полювання, а дівчата доглядали хворих, пряли й варили їжу. Тому хлопчики спритніші, і дужчі, і люблять інші ігри. Так уже звикли.

Можливо, тепер це й рідше буває, але, коли я був маленький, дорослі часто казали:

— Нічого, що хлопчина бешкетує. Хлопець і повинен бути пустуном. А дівчинці не личить.

Нібито хлопчик має бути сміливим, дівчинка несміливою, хлопчик рухливим, дівчинка спокійною, хлопчик легковажним, дівчинка розважливою.

Дівчатка заздрили хлопцям, і між ними не було злагоди.

Але злагоди й тепер немає. Чому?

Спостерігаю і думаю, і ось що мені здається.

Хлопчиків сердить, що дівчатка швидше ростуть і раніше дозрівають. .

Приємно рости. А тут раптом хлопчик помічає, що дів— 1 чинка його випереджає. Одного з ним віку чи навіть молодша, а здається старшою.

— І чого вона кирпу гне? Ти ба: панянку із себе кор— ; чить.

(Це означає: вдає, що доросла).

Хлопчик або журиться про себе, або всіляко чіпляється

й надокучає.

— Мамзеля-козеля,— каже сердито і з презирством.

Часом дівчинка й сама засмучена, не хоче рости; я знаю !

випадки, коли дівчатка мало їдять, щоб не повнішати й не рости.

Якщо хлопчик спритніший і дужчий, він силкується до— ■

вести, що він більше означає, а якщо слабший, починає 1 робити наперекір, на зло. Посварився з однією дівчинкою, а ображений на всіх.

Найгірше, якщо люди роблять одне одному на зло, нав— | мисне, щоб розсердити. і

Так уже повелось на білому світі, що одному легше, і іншому важче, один здоровий і дужий, інший слабкий, одному більше дано, іншому менше,— то нехай хоч принаймні не буде того, щоб один радів, що зумів завдати горя ін— , шому, один плакав, а інший з цього сміявся.

Одного разу хлопчик приставив дівчинці до голови корковий пістолет і лякав, що вистрелить. Дівчинка плаче, а він сміється.

Ото дурна, боїться.

Хапає м'ячик і тікає.