Правила життя - Сторінка 3

Правда це, що завжди всіх треба слухатись і кожен має право завжди і в усе втручатися?

Я знав служницю, що казала:

— Люблю працювати, де є діти,— веселіше.

Проте частіше служниця каже:

— Ні за які скарби не піду туди, де є діти.

І, треба визнати, тут у служниці справді більше роботи, тому що, хто все робить, прибирає, натирає залиту і подряпану підлогу?

Куховарка квапиться приготувати вчасно обід, або йде прання, а тут дітлашня крутиться на кухні — ну й куховарка, звичайно, виганяє...

Якщо дитина неспокійна і вдома їй тісно й нічого робити, частенько затіває війну з служницею чи бонною.. Починається звичайно з дрібниць: чи дитина скаже щось спересердя, чи обізве лихим словом — і пішло-поїхало...

Батьки скаржаться:

— Грубіянить служниці, робить усе на зло бонні. Ніхто у нас жити не хоче.

Батькам уривається терпець, і вони гніваються то на хлопчика, то на служницю. Адже батьки не завжди знають точно, як це було. А тоді ще більше зло бере.

Якось дівчинка вернулася додому ображена:

— Подруга покликала до себе в гості. Я подзвонила, привіталась і спитала, чи вдома вона? А служниця зачинила двері перед носом і ще щось крикнула за дверима.

Звичайно, буває й інакше. Не тільки мир, а й дружба, і казки, і прогулянки, і подарунки, і частування. І все це весело, від душі. Я знаю випадок, коли діти навчили служницю читати й пишуть за неї листи її батькам у село і нареченому в армію.

Раз навіть, коли один батько надто вже скипів і збирався побити сина, няня заступилася:

— Що вам від нього треба? Не дам бити.

Воліла, щоб краще сердилися на неї. Усяко на світі

буває.

Але в самих "Правилах життя" я повинен більше писати про погане, щоб кожен подумав, як це виправити.

Тому я тільки стисло згадаю, що найчастіше згода панує в тих домівках, де є гувернантка чи бонна. Ну, сутички, звісно, іноді мають бути. Треба пам'ятати, що мамою легше бути, ніж вихователькою.

Якщо мама дозволить і щось скоїться, на маму не будуть сердитись. Коли в мами неприємність, діти знають, чому вона засмучена, а про виховательку думають, що злиться.

Коли мама велить, діти швидше слухаються. Значить, невдоволень саме стільки, скільки й має бути у людей, котрі завжди разом. Але вони люблять одне одного й довго

образи не памятають.

Проте, буває, діти погані, набридають. Я знаю випадок, коли хлопчик казав, що бонна його лупцює, а це була неправда. Або робив на зло і нахвалявся поскаржитися мамі.

Я знаю і такі випадки, коли діти страждали, але соромились чи боялися зізнатися в цьому батькам.

Я читав у газеті, що за кордоном був один дуже багатий граф. У нього померла дружина, і він з горя багато мандрував, а вдома лишилися під наглядом гувернера двоє хлопчиків. Гувернер бив їх і лякав, а взимку обливав водою і замикав роздягнених у комірчині. І тільки коли один помер від цих тортур, другий написав про це крадькома батькові. Був суд, гувернера посадили в тюрму, та було вже пізно.

Правило життя проголошує: "Ніколи нічого не приховувати від батьків". Іноді дитині здається, що вона безпомічна і беззахисна, але якби батьки все знали, то допомогли б.

Іноді дитині здається, що й вона винна. Дарма: батьки пробачать і допоможуть. А як немає батьків, можна поскаржитися тітці, дядькові, бабусі, навіть поліції, коли вже зовсім нікого немає.

Неприємно це слухати тому, кому добре, кого оточують люблячі люди. Що ж? Нехай знає, не буде тоді супитися через дрібниці...

Різні бувають на світі й дорослі, і підлітки, і малюки. Різні бувають і тітки, і дядьки. І дорослі гості.

Чужі тітки бувають приємні й неприємні. Взагалі дорослі, точно так само, як і твої ровесники, діляться на тих, кого ти любиш і не любиш.

Один тільки привітається, а потім усе з мамою розмовляє; іноді навіть прикро, що не звертає уваги. А другий невдало пожартує, а спитає про щось таке, на що не завжди хочеться відповідати.

"А ти це любиш, а ти це вмієш робити, а ти цього хочеш?"

Або з подарунком прийде. Дорослим здається, що діти ласуни й жадібні. Ні. Якщо когось не любиш, то й подарунок від нього нелюбий.

Гірше, коли гості втручаються, роблять зауваження. І вже найгірше, коли голублять і цілують. Або руку тобі так міцно стисне, що аж боляче, або обслинить, цілуючи, чи посадить на коліна. За яким правом?

Завжди неспокійно на серці, коли підходиш до дорослих гостей, ніколи не відомо, що на тебе чекає.

Загальне правило життя говорить, що з дорослими треба бути ввічливим, а з гостями й люб'язним. Проте й дорослі мають бути ввічливі й не завдавати прикрощів.

Якось батьків знайомий підхопив хлопчика і, розмахуючи ним, сказав:

— От кину тебе у воду!

Йшли тоді по мосту.

Усе це вийшло так зненацька, що хлопчик закричав і розплакався. Дорослі почали сміятись і соромити:

— Такий великий і такий дурний. Боягуз!

А цей добродій, замість того щоб вибачитись і більше не нагадувати, потім іще щоразу надокучав:

— Привіт, моряче! Здоров був, герою!

Бридко!

Бувають такі гості, для яких втіхою є роздражнити людину. А дехто намагається піддобритись. А загалом дітям часто незрозуміло: над чим вони сміються?

Якось у вітальні зібралося численне товариство. Хлопчикові веліли почастувати цукерками. Звісно, приємно частувати, та тільки чим-небудь своїм і одного, того, кого любиш. Та нічого не вдієш: веліли. А хлопчик посковзнувся і мало не впав. Перелякався: адже міг розсипати цукерки. А всі стали сміятись над ним і під'юджувати.

Є гості, з якими треба бути виключно люб'язними. Який-небудь батьків приятель, хто-небудь, хто приїхав здаля чи надовго виїжджає. Тут іще більше доводиться старатись, це гірше навіть, ніж екзамен. Дітей примушують декламувати, співати при гостях. Ох, як це часом неприємно!

Іноді незнайомий гість приводить із собою дитину, і вам кажуть:

— Ідіть грайтесь.

А не завжди можна гратися за наказом.

Дорослі знають, як і з ким розмовляти, з ким треба бути стриманим, а з ким можна почуватись вільно. Знають, як завести розмову, хоч і не дуже хотілося б. (А почати ж найважче).

І дорослі не бентежаться так, як діти. За ними не стежать і не сердяться, коли вони скажуть що-небудь чи зроблять не так, як треба. І можуть вибирати, з ким хочуть

познайомитись.

Схоже на те, що з молодшим кожен має право заговорювати, навіть якщо його мало знає чи не знає зовсім.

І я раніше так думав, а навчив мене уму-розуму один маленький хлопчик; я йому дуже вдячний.

Я тоді був військовим лікарем. Наш загін стояв у невеличкому містечку. Цей хлопчик грався в себе перед домом. Я, проходячи повз нього, сказав:

— Здрастуй!

— Чому ти не відповідаєш? — сердито спитала в нього мати.

— Та я його зовсім не знаю,— відповів хлопчик.

Відтоді я став обережнішим.

Люб'язний читачу! Я знаю, у тебе є неприємності, дорослі з тобою не рахуються, кривдять тебе. Знаю, ти не довіряєш дорослим і, хоч і боїшся сказати це вголос, відчуваєш, що й між ними є зухвалі, нечемні, невиховані люди. Але ти мусиш визнати, що є й розумні, приємні, не зарозумілі. І що за нечемність одних інші не відповідають.

Я прошу тебе, якщо ти живеш дома мирно, поясни й переконай товаришів, що й вони мають добре ставитись до няні чи бонни і бути з ними чемними. Я знаю багато дівчат, котрі потребують заробітку. І знаю, вони охоче вступлять до контори, крамниці чи щось шитимуть — одна, приміром, продає цигарки в кіоску,— ніж підуть до дітей. Діти, мовляв, погані. А я знаю, що це не так. А ще більше мене засмучує те, що так говорять добрі няні й добрі виховательки.

— Не дам ради,— кажуть.

І виходить, ніби з маленькими можуть дати раду лише погані, брутальні й злі люди.

Багато тяжких, нерозв'язних дорослих думок приходить мені в голову.

ДВІР — ПАРК

У вступі я написав, що ця книга — дослід і будуть помилки. Одну помилку я вже бачу. Надто мало, надто побіжно у цій книжці про все йдеться. Та нічого не вдієш. Я хочу в ній зібрати важливі питання і важкі думки.

Потім уже я можу писати обширні книжки, кожну про щось інше. Окремо про батьків, окремо про братів і сестер, про гостей — з цим буде легше. Одні книжки для великих дітей, інші для малюків, одні для сільських дітей, інші для міських. Навіть для багатих дітей і для бідних, для хлопчиків і для дівчаток я напишу окремі книжки. Адже одного більше цікавить одне, іншого — інше. Щоб було, як у дорослих, у яких є своя наукова література.

Про один лише двір можна написати довгу-предовгу історію.

По-різному тут буває вранці і ввечері, в будні і в свята, взимку і влітку.

Ось випала перша весняна днина. Діти з усього дому збіглись у двір, весело щебечучи, немов ластівки, що повернулися з далеких країв, і з цікавістю позирають — що змінилося?

Бліденькі після зими, коли було мало сонця. Ще несміливі.

Прибув хтось новий, когось не вистачає, а один з минулорічних друзів ходить уже на роботу. Не один торішній малюк пробує бути дитиною середніх років, а дитина середнього віку дивиться і прикидає, чи не спробувати бути більшим. І всі витяглись.

Неоднакові двори в селах, у містечках і містах; коли оточують їх звідусіль високі кам'яні мури чи коли будинки и паркани дерев'яні; на багатих вулицях і в бідних передмістях. А в заможних домах навіть гратись у дворі не дозволяється. І батьки не дозволяють, бояться пилюки й лихого товариства.

Це правда, у дворі не дуже-то чисто, та й діти не однакові. Різні є діти: тихі й дружні і насправді злющі. Переслідують дівчаток і малюків, дражняться, кидаються камінцями, ганяють котів, б'ються, навіть кидають у вікна напівпідвалів сміття. Тихі діти поступаються і часто краще сидітимуть удома, ніж ось із такими зустрічатимуться.

Іноді досить одного, коли він ватажок. Сторожеві, власникам довколишніх крамничок, мешканцям дому спокою від нього немає: ніколи не відомо, що спаде йому на думку.

Одна бабуся віддала отакого баламута у виправний будинок; потім казали, що весь дім зітхнув з полегкістю.

— Ну, тепер можна спокійно гратися.

— Ну, тепер нам ніхто не заважає.

Часто з таких дітей виростають п'яниці й бешкетники, не один такий помирав молодим. Знаю, один утопився, другий попав під трамвай і ходить тепер на милицях (довелося відрізати ногу мало не по коліно).

Відтоді як усі повинні ходити до школи, у дворі стало краще, зате в школі з такими просто біда.

Поважна персона в дворі — сторож або, як іще кажуть, двірник.