Правосуддя - Сторінка 3

Розмова серед полиць із хлібом, консервами, пляшками з олією та мішками з борошном була коротка, але неприємна. Як згодом пояснив парламентові начальник поліції, прокурор зажадав підняти на ноги всю поліцію.

— А навіщо? — заперечив начальник поліції. — Хто поводиться так, як Колер, той тікати не збирається. Ми спокійно заарештуємо його вдома.

— З вашого дозволу, я сподіватимусь, що ви поводитиметеся з Колером так, як і з будь-яким злочинцем,— промовив Єммерлін уже різкіше.

Начальник поліції нічого не відповів.

— Цей чоловік — один із найбагатших і найвідоміших громадян у місті,— провадив Єммерлін. — І наш святий обов'язок (один з його улюблених висловів) — ужити найрішучіших заходів. Не можна допускати, щоб люди подумали, нібито ми його покриваємо.

— Наш святий обов'язок — уникнути непотрібних витрат,— спокійно заявив начальник поліції.

— То ви не піднімете на ноги поліцію?

— І не подумаю.

Прокурор перевів погляд на хліборізальну машину, біля якої саме стояв.

— Ви з Колером дружите,— нарешті промовив він; ні, не злостиво — звичайним голосом, тільки холодно. — Вам не здається, що за таких обставин ваша об'єктивність може постраждати?

Мовчання.

— Справу Колера,— спокійно відповів начальник поліції,— візьметься розслідувати лейтенант Геррен.

Так почався скандал.

Геррен був чоловік рішучий, шанолюбний і часом діяв надто поквапно. За кілька хвилин він підняв на ноги не тільки всю поліцію, а й населення — йому пощастило передати по радіо перед випуском останніх вістей о пів на восьму екстрене повідомлення кантональної поліції. Машина запрацювала на всю котушку. Колерова вілла виявилася порожня (сам він був удівець, дочка, стюардеса швейцарської авіакомпанії, десь літала, а кухарка пішла в кіно). Вирішили, що Колер утік. На вулицях з'явилися поліційні машини з раціями, прикордонні пости дістали відповідні вказівки, повідомлено було й поліцію сусідніх країн. Усі ці заходи із суто технічного боку заслуговували тільки похвали. Не врахували, однак, того, що відчув начальник поліції: це були пошуки людини, яка й не думала тікати. Отож біда сталася вже тоді, коли невдовзі, по восьмій годині, надійшла новина з аеропорту: Колер провів на літак англійського міністра, а тоді любенько сів у свій "роллс-ройс" і повернувся до міста. Особливо тяжко вразила ця звістка прокурора. Задоволений своєю перемогою над начальником поліції і переконавшись, що державна машина працює нормально, він спокійно приготувався слухати увертюру до Моцартового "Викрадення з сералю", вже й відкинувся з насолодою в кріслі, погладив свою коротеньку сиву борідку,— Мондшайн саме підніс диригентську паличку,— і раптом той, кого розшукували, кого вистежували з допомогою найсучасніших поліційних засобів — почесний доктор Ісаак Колер разом з однією із найбагатших у місті вдів, яка ні про що й не здогадувалася, пройшов середнім проходом великої концертної зали повз заповнені людьми ряди наперед, як завжди урівноважений і впевнений, з невинною міною, так наче нічого й не сталося, і сів поруч із Єммерлі-ном, навіть більше — ще й потис украй розгубленому прокуророві руку. Загального збудження, перешіптування (на жаль, і хихотіння) не можна було не помітити, й увертюрі досить-таки не поталанило, бо те, що діялося в залі, завважили й оркестранти, і один гобоїст навіть з цікавістю підвівся. Мондшайн мусив починати вдруге, а прокурор був такий приголомшений, що сидів, мов скам'янілий, не тільки під час Моцартової увертюри, а й потім, коли почався Другий фортепіанний концерт Иоганнеса Брамса. І хоч Єммерлін нарешті збагнув, що ж, власне, сталося, проте піаніст уже вступив, і прокурор не зважився перебити Брамса — надто він поважав культурну спадщину. Єммерлін з болем відчував, що мав би вжити заходів, але тепер було вже пізно, і так він просидів до самого антракту. Та потім прокурор почав діяти. Він вибрався з натовпу роззяв, які обступили кантонального радника, побіг до кабіни з телефоном-автоматом, мусив вернутися назад і розміняти в гардеробниці гроші, нарешті подзвонив до поліційної управи, поговорив із Герреном, і до концертної зали поспішив посилений наряд. А Колер, навпаки, поводився так, мовби нічого й не сталося, пригощав у барі вдову шампанським, і йому ще й безсоромно пощастило: друга половина концерту почалася за кілька хвилин до того, як прибула поліція. Отож Єммерлінові з Герреном довелося чекати під зачиненими дверима. В залі лунали звуки Сьомої симфонії Брукнера, і музиці тій не було кінця-краю. Прокурор збуджено ходив туди-сюди, білетерки кілька разів мусили закликати його заспокоїтись і не гупати ногами та й узагалі дивилися на нього, як на дикуна. А Єммерлін проклинав Брукнера разом з його романтикою. Оркестр дійшов ще тільки до адажіо, і коли нарешті після четвертого пасажу вибухнули оплески — їм теж, здавалося, не буде кінця-краю,— і публіка крізь стрій підтягнутих до дверей поліцейських посунула надвір, почесний доктор Ісаак Колер з усіма не вийшов. Щез. Начальник поліції запросив його до своєї машини, вивів через службовий вхід і поїхав з ним до поліційної управи.

Розмова №2 (можливий варіант). В управі начальник поліції повів почесного доктора до свого кабінету. В машині вони не перемовилися жодним словом, і тепер начальник поліції рушив попереду порожнім, тьмяно освітленим коридором. У кабінеті він мовчки показав Колерові на зручне шкіряне крісло, замкнув зсередини двері, скинув кітель.

— Влаштовуйся зручніше,— мовив він.

— Дякую, мені й так зручно,— відповів, уже сидячи, колишній кантональний радник.

Господар кабінету поставив на столик між двома кріслами дві склянки, дістав із шафи пляшку червоного вина.

— Вінтерів шамбертен,— пояснив він і налив. Потім також сів, хвилю дивився перед себе, а тоді заходився ретельно витирати хустиною піт на шиї і чолі.

— Ісааку, любий мій,— почав він нарешті,— скажи мені, бога ради, навіщо ти застрелив отого старого цапа?

— Ти маєш на увазі... —трохи нерішуче почав кантональний радник.

— Ти взагалі бодай розумієш, що зробив? —урвав його начальник поліції.

Почесний доктор відповів не зразу. Спершу він неквапно надпив вино, потім

звів на співрозмовника трохи іронічний чи скоріше навіть здивований погляд.

— Звичайно,— сказав він нарешті. — Звичайно, розумію.

— І навіщо ж ти застрелив професора Вінтера?

— А-а, он що! — мовив кантональний радник і ніби про щось замислився. Тоді засміявся: —То он воно що! Непогано.

— Що непогано?

— Та все.

Начальник поліції не знав, що й відповісти. Він сидів спантеличений і злий. А вбивця, навпаки, аж повеселішав, він раз у раз нишком усміхався сам до себе і, здавалося, навіть не знати з чого тішився.

— Ну? То навіщо ти застрелив професора?— втретє запитав начальник поліції — рішуче, вимогливо — і знову витер піт на чолі та шиї.

— Я не мав на це ніякої причини,— признався кантональний радник.

Начальник поліції вражено втупився в нього, не вірячи своїм вухам, тоді

вихилив увесь шамбертен, наповнив свою склянку ще й при цьому розлив вино.

— Не мав ніякої причини?!

— Ніякої.

— Але ж це безглуздя! Ти повинен був мати якусь причину! — нетерпляче вигукнув начальник поліції. — Це просто безглуздя!

— Виконуй свій обов'язок, прошу тебе,— сказав Колер і статечно допив вино.

— Мій обов'язок полягає в тому, щоб заарештувати тебе!

— От-от.

Начальник поліції був у розпачі. Як людина розважлива він у всьому любив ясність. Вбивство взагалі він розглядав як нещасливий випадок і ніколи не давав йому оцінки з погляду моралі. Але як людині порядку йому потрібна була причина. Вбивство без причини — це, як на нього, порушення не так моралі, як логіки.

— Я здам тебе в божевільню на обстеження, так буде найкраще!—люто заявив він. — Це просто неможливо — щоб ти надумав убивати без причини.

— Я цілком здоровий,— спокійно відказав Колер.

— Подзвонити Штюссі-Лойпіну? — запропонував начальник поліції.

— Навіщо?

— Тобі потрібен адвокат, чоловіче добрий. Найкращий із тих, яких ми тільки маємо. А Штюссі-Лойпін якраз такий і є.

— Мені досить буде й того, якого призначить суд.

У господаря кабінету опустилися руки. Він застебнув комір, глибоко вдихнув повітря.

— Ти, мабуть, з глузду з'їхав,— прохрипів він. — Віддай револьвер!

— Який револьвер?

— Той, з якого ти застрелив професора.

— У мене його немає,— заявив почесний доктор і підвівся.

— Ісааку,— благально промовив начальник поліції,— я сподіваюся, ти не примусиш нас обшукувати тебе!

Він хотів налити собі ще вина, але пляшка була порожня.

— Чимало ж видудлив той клятий Вінтер,— пробурмотів начальник поліції.

— Розпорядися, щоб мене нарешті забрали,— запропонував убивця.

— Будь ласка. Але потім тобі вже не поможе ніщо. — Начальник поліції також устав, відімкнув двері й подзвонив. — Відведіть його,— наказав він вахмістрові, що ввійшов до кабінету. — Він заарештований.

Запізніла підозра. Мої намагання переказати ці розмови — власне, "можливі варіанти", оскільки сам я їх не чув,— це не спроба написати роман, а необхідність змалювати кожну подію якомога вірогідніше. Але* тут нічого складного нема. Правосуддя чиниться значною мірою за лаштунками, це правда, одначе там-таки, за лаштунками, розмиваються начебто так чітко окреслені зовні обов'язки й повноваження, міняються чи інакше розподіляються ролі, відбуваються розмови між дійовими особами, що на людях виступають непримиренними ворогами, і взагалі панує зовсім інша тональність. Не все можна запротоколювати й додати до справи. Одну інформацію розголошують, іншу приховують. Так, приміром, начальник поліції був зі мною завжди відвертий, балакучий, доброхіть про все розповідав, дозволяв зазирати до важливих паперів, нерідко й переступав задля мене свої повноваження, одне слово, він ставиться до мене — ще й тепер — прихильно. Та й сам Штюссі-Лойпін був зі мною цілком ввічливий, навіть після того, як я давно вже опинився в іншому таборі; це тільки недавно вітер повіяв не з того боку, але причина тут зовсім інша. Кажу ж, мені не треба вигадувати ці розмови, досить лише їх реконструювати.

Ні, мої "літературні" труднощі полягають в іншому. Я розумію, навіть задумане мною вбивство та самогубство не стануть достатнім доказом моєї правдивості.