Прерії Арктики - Сторінка 13

Такі гроші уряд платить за термінову роботу. Я обіцяв платити по два долари за день, не рахуючи харчів і подарунків. Команда наполягала на трьох. Тоді я послав їх у пекло — найспекотніше місце, створене палкою людською уявою.

Якщо вони й побували там, то залишитися не зважилися, тому що з'явилися за годину, пропонуючи компроміс — я ж заявив, що можу збігати у Форт-Сміт (ніби це суща дрібниця!) та найняти команду за півтора долара на день. Один за одним вони прийняли мої умови.

Але тут вибухнула бомба: виявилось, я скривдив вождя Снаффа — не запросив його, щоб запитати поради. Тепер він розпустив чутку, начебто я маю намір вивезти звідси живого вівцебика, й тоді всі місцеві індіанці вирушать до праотців. Команда знову розпалася. Я подався до вождя. У кожного — своя ціна. Снафф призначив свою — півфунта чаю. Команда повернулася, вимагаючи деяких змін у контракті.

Отже, кілька людей то наймалися, то відмовлялися від свого слова, але зрештою набралася команда, готова піти в плавання до волоку, а потім донести вантаж до найближчого озера. Вони отримали завдаток, провізію та подарунки.

УЇЗО. Місіонери дали йому при хрещенні ім'я Луїзон. Ім'я дуже спростилося. Його кличуть Уїзо, пишуть УЇЗО й запитувати треба Уїзо, інакше його не розшукати. Уїзо нагадував доброго старого зайця — користі від нього особливої не було, силою він не вирізнявся, але робив усе, що міг, і ніколи не бурчав. Якщо починався заколот і зріло невдоволення, він тримався непохитно й повторював: "Я дав слово йти — і піду".

Згодом він був гарним провідником до озера Ейлмер. Лише Уїзо не просив забезпечити дружину провіантом на час його відсутності.

— Нічого з нею не станеться, — примовляв він, — ми вже давно одружені.

Уїзо попросив у подарунок мої окуляри — на очі він став слабкий — і сокиру. Сокиру я послав йому пізніше, а щодо окулярів старий ніяк не міг втямити, чому мені вони допомагають, а йому ні. Він найнявся лоцманом і провідником, хоча майже нічого не розумів ні в тій, ні в іншій справі.

ФРАНСУА ДЕ НУАР, син Уїзо, — спокійний, серйозний, лагідний хлопець. Фізичною силою не відрізнявся, але добре знав шлях до волоку Пайк.

К. — баламут і грубіян. За день наймався та ішов геть разів із десять, і щоразу виставляв нову вимогу.

С. — онук вождя. Похмурий ледар. Нізащо не взяв би його більше в експедицію. Крім звичайної плати, провізії, тютюну й іншого, зажадав "кормові" для дружини. Пізніше з'ясувалося, що ніякої дружини в нього не було.

БОЛЬЄ — звався онуком П'єра Больє. Постійний призвідник усіляких заколотів. За всю поїздку не відробив чесно жодного дня. Нахаба, баламут, любив користуватися працею товаришів. Одного разу я не стерпів і пригрозив, що завдам йому добрячого перцю, тоді він миттю посмирнішав.

ЯМ ФРИСЕЙ — Вільям — найбільш гідний хлопець із всієї компанії. Тямущий, веселий, дужий, працьовитий. По суті, він і мій старий приятель Біллі Лутіт удвох впоралися з ботом.

Будь-якому мандрівникові цим краєм раджу взяти в провідники Яма. Він вартий усіх інших, разом узятих.

ЧІПЕВА, ЇХНІ МОВА ТА ПИСЕМНІСТЬ

Широкі узагальнення завжди хибні, і починаючи з них, далі варто вносити уточнення конкретними прикладами.

Чіпева, як правило, неохайні, марнотратні, але дуже чесні. Докази їхньої чесності ми в тутешніх місцях спостерігали щодня. Коштовні речі розвішані скрізь просто на деревах. Вони заховані від негоди, птахів і звірів, але немає й натяку на те, що хазяї хотіли сховати їх від людського погляду.

Чіпева добрі та гостинні щодо своїх родичів, але, як раніше згадувалося, на білих свою щедрість не поширюють.

Часом вони ледачі й неповороткі, але їм добре знайома тяжка праця мисливця та носія. Хоч вони й марнотратні, але вміють сушити м'ясо про запас і в'ялити білу рибу на зиму.

Це тихе та лагідне плем'я, але саме від них ведуть свій родовід легендарні апачі, які перекочували на південь сотні років тому.

Чіпева багато страждали від хвороб, занесених білими, але ніколи — від пияцтва!

Компанія Гудзонової затоки не згуртовувала місцеве населення, цим захоплювалися приватні торговці. Старший торговий посередник Андерсон розповідав мені, що за минуле сторіччя число індіанців, які живуть у долині ріки Маккензі, скоротилося більш ніж наполовину.

Минуло десять років звідтоді, як індіанці уклали угоду з урядом і передали йому в користування свої землі.

Заповідників тут нема, полювання дозволене повсюдно. Я чув, як старі скаржилися на занепад моралі нинішнього молодого покоління:

— Наші батьки були мисливцями, матері шили гарні мокасини, а тепер молодь без діла тиняється біля факторій, а жінки нечесним шляхом заробляють гроші та купують те, що повинні робити своїми руками.

У мові чіпева багато різких, гортанних звуків, які ніби клацають, особливо порівняно з мовою крі.

Усі чоловіки, жінки й більшість дітей курять. Вони зазвичай ходять із люлькою і навіть розмовляють, не виймаючи її з рота. Слова з булькотінням вириваються по обидва боки від люльки, в той час як із неї тонким струмком в'ється димок. Місіонери-єзуїти запевняли мене, що 50 років тому звуки ці були ще гортаннішими й більше клацали, та їм вдалося відучити індіанців від найнеприємніших горлових звуків.

Коли я записував назви тварин, то був вражений одним фактом — що більш звична тварина, то коротша в неї назва.

Бобер, ондатра, заєць, куниця, яких промишляє плем'я чіпева, називаються відповідно тса, дтен, ка, та.

Менш звичні в повсякденному житті руда лисиця і горностай мовою індіанців — нак-єє-тей, нун-деє-а, тел-кі-лей, /ред.: в оригіналі пропущене слово, чи одна з тварин має дві назви, синоніми?/, а порівняно рідкісні вівцебик і ласка — ат-хух-ле-єр-рай і тел-кі-лей-аззі.

Це цілком логічно, адже назва, як правило, — опис. Як у речах, швидше стираються м'які частини й гострі кути, так і в мовленні — що частіше вимовляється слово, то більше шансів, що воно покоротшає.

У цьому зв'язку цікаво, що "сьогодні" мовою чіпева — "то-хо-чін-най", але "завтра" — "хто-пай".

Вігвами племені чіпева дуже своєрідні — 50 років тому всі вони обтягувалися шкірами оленів карибу, а тепер більшість вігвамів обтягнуто брезентом не тому, що карибу перевелися, а тому, що тканину не потрібно постійно берегти від собак. Із п'ятдесяти вігвамів Форт-Чіпевайан лише один чи два було цілком обтягнуто оленячими шкірами, але в багатьох був верх із оленячих шкір, які не так легко спалахують, як брезент.

Індіанці чіпева мистецьки виводять дим — замість двох закріплених шкіряних димовідводів, як в інших племенах, у них один, прикріплений до тички.

На жодному вігвамі у форті чи в інших місцях, де живуть чіпева, я не бачив і натяку на прикраси.

Чіпева проводять все життя на воді чи біля води, але гірших веслярів, ніж вони, по-моєму, не буває! Їх коротке товсте весло не витримує ніякого порівняння з довгим і тонким ірокезьким, як непорівнянні й самі веслярі. Їхні човни виписують на воді нескінченні зиґзаґи.

При повільному веслуванні вони підводяться, закидають уперед весло завважки ЗО фунтів, налягають на нього всім тілом, потім падають, відкидаючись назад, на сидіння. Після півгодини такої виснажливої роботи треба перепочити 20 хвилин. Загалом, правильне методичне веслування їм невідоме.

Їхні уявлення про вітрило вкрай наївні. Вони переконані, що вітрилом можна користуватися лише при попутному вітрі, у всіх інших випадках вітрило згортають і налягають на весла.

За неписаним древнім законом усю територію поділено між мисливцями. Кожен має свою, всіма визнану мисливську ділянку, зазвичай у долині річки. Це його власність, яка передається в спадок. Інший мисливець, переслідуючи поранену тварину, може зайти на цю ділянку, але починати там полювання на звіра або ж ставити капкани не має права.

50 років тому всі індіанці чіпева ходили напівголі. Не уявляю собі, як рятувалися вони від комарів. У відповідь на мої запитання вони лише багатозначно посміхаються — ймовірно, густо змазувалися жиром.

Навернення до християнства погано вилинуло на їхню охайність. Думка про те, що їх вважатимуть "голими дикунами", викликає жах у чіпева, і, побоюючись згрішити, вони взагалі не миються. За всі півроку мого перебування в цьому краї жодного разу не бачив індіанця з голими руками, не кажучи вже про ноги. Одного разу, після того, як комарина напасть минула, я скористався гарною погодою, роздягнувся та скупався в озері біля табору. Індіанці, які працювали в нас, делікатно відвернулись і не дивилися на мене, поки я не одягнувся.

Якби ця хибно витлумачена скромність сприяла зміцненню моралі, її можна було б прийняти, але старі кажуть, що вона справляє прямо протилежну дію щодо моралі. У всякому разі, митися тут перестали.

Не можу стверджувати напевно, але, можливо, з тих самих причин тутешні індіанці зовсім не вміють плавати. За місяць по нашому прибутті добре навантажений човен, перетинаючи озеро, перекинувся й усі веслярі втонули.

Індіанці чіпева — рибалки та мисливці. Землеробство й скотарство їм невідомі. Живуть вони, як жили їхні батьки й діди сто років тому, хоча одягаються як білі та формально вважаються католиками.

Одна обставина мене буквально ошелешила майже всі в цьому племені читають і пишуть рідною мовою!

Я не відразу розібрався в цьому диві. Під час полювання на бізонів ми виявили на стежці ввіткнутий у землю ціпок. На обструганому боці виднілися якісь письмена.

— Що це, Сузі? — запитав я.

— Записка від вождя Суїгерту. Потрібні люди на волок, — відповів Сузі й слово в слово переклав послання.

Кожен із наших наступних провідників також знав писемність свого племені, і ми, траплялося, знаходили на камінні та деревах павукоподібні ієрогліфи, котрі повідомляли важливу інформацію. Однак індіанці нічого не знали про те, як і коли виникли ці значки.

— Ми всі розуміємо грамоту, адже це дуже просто, — говорили вони.

У Форт-Резольюшен я зустрів єзуїтів-місіонерів і нарешті довідався про писемність чіпева.

Насамперед, це складова абетка — кожен значок позначає не літеру чи звук, а цілий склад. Сімдесяти п'яти "літер" цілком достатньо, щоб писати цією мовою. Абетка така проста й стенографічна, що ченці-єзуїти часто користуються нею для скоропису французькою.

Будь-який індіанський хлопчисько за тиждень опановує цю абетку, нею користуються майже всі індіанці.