Прерії Арктики - Сторінка 20

Ми пройшли все озеро й перебували в його найвіддаленішому західному куточку, в усті ріки Локхарт. Можна лише мріяти про те, щоб усі дослідники давали назви "вулицям", якими проходять: з назвами справи тут були такі самі погані, як у Нью-Йорку. Якби ми знали, що Санді-Бей перебуває біля півострова, який має на карті Бека форму трипалої руки, скільки часу заощадили б! З наміром показати майбутнім дослідникам гарний приклад, я залишив пам'ятку в усті річки — склав піраміду з каменів із хрестом нагорі. Хрест убереже його від кочівників-індіанців. Що може вберегти його від білих кочівників — не знаю.

ВІВЦЕБИК

Удень Пребл, Біллі та я подалися пішки на північ: подивитися, чи нема поблизу вівцебиків.

За дві милі від табору я відділився від решти й узяв курс на північний захід.

Поблукав близько години, злякав чимало пуночок, лапландських подорожників, коників, довгохвостих ховрашків і карибу та набрів на істоту, зустріч із якою принесла несподівану радість. Істотою був усього-на-всього заєць-біляк, другий за цю подорож. Він був дивовижею тут, принаймні цього року, тому й викликав жвавий інтерес. Заєць підігрів його, бо дозволив мені розглядати себе доволі зблизька, замальовувати й фотографувати.

Звичками він не відрізнявся від зайця прерій, навіть хвіст на бігу тримав так само, а це найяскравіша риса зайців різних видів.

16 серпня ми зняли табір на річці Локхарт, тепер уже виразно уявляючи, що прямуємо до північної частини озера. Минули вузьку затоку — з неї, схоже, витікала річка — та помітили на плоскогір'ї буру крапку, яка швидко рухалася. Поза всякими сумнівами, це був якийсь коротконогий звір — чи то росомаха за милю від нас, чи вівцебик за дві милі. Ми розігнали човен до граничної шестимильної швидкості й незабаром переконалися, що бура пляма — вівцебик! Ми ще не дісталися до звичних місць перебування цих великих тварин, а один із них, видно, вийшов нам назустріч. Ми швидко висадились на сушу, зарядили рушниці й фотоапарати.

— Я зроблю кілька знімків. Стріляйте тільки в тому випадку, якщо бик кинеться на мене, — наказав я.

Ми побігли за величезним вівцебиком — він утікав від нас, поскубуючи на ходу траву.

Чого чекати від нього — втечі чи нападу, — ми не знали й розсудили так: що довше він нас не побачить, то краще. Якщо бик обертався, ми ховалися за каменями. Бик мирно пасся — робили короткі перебіжки, поступово наближаючись до нього. Із двохсот кроків його вже можна було добре розгледіти — величезного, вкритого густою вовною. Він нагадував бізона — і кольором, і розмірами, і звичками. Про жодну з тварин я не мав настільки мінливого уявлення, думаючи раніше, що вівцебик схожий на гігантського барана.

Перший фотознімок було зроблено. Що саме злякало велетня, не зрозуміло — раптом він кинувся щодуху, не зупиняючись навіть, щоб схопити пучок трави, от-от мав уже зникнути за гребенем гори. Я кивнув Преблу. Він вистрілив у повітря, вівцебик рвучко повернувся, сердито форкнув і помчав у наш бік. Він гордо підняв голову, очі в нього палали, і це викликало в пам'яті африканського буйвола чи бізона американських прерій. По мірі наближення він здавався дедалі більшим і справляв щораз більше враження. З надійного притулку за скелею за п'ятдесят ярдів від нього я зробив другий знімок. Я зрозумів, що іншої такої нагоди більше не трапиться, і, цілком покладаючись на своїх помічників, сказав Преблу:

— Потрібен крупний план, і я підійду до бика ближче. Він, звичайно, кинеться на мене, і тут уже моє життя залежить від тебе й твоєї рушниці, Пребле.

— Йди, — лаконічно відгукнувся Пребл.

Майже за двадцять кроків від бика я вийшов зі схованки. Величезний бик форкнув, помотав головою, націлився на мене рогами — ось вона, дорогоцінна мить! Але тут гримнув постріл, тварина похитнулась і звалилася на землю, вражена кулею в саме серце. Почулося радісне кудкудакання Уїзо.

Як же лаяв я старого дурня, котрий зіпсував усю справу! Уїзо так нічого й не зрозумів. Він бачив, що начальникові загрожує смертельна небезпека, і діяв, як підказала йому його проклята розважливість. Ніколи більше, супроводжуючи мене, він не візьме до рук рушниці!

Удача посміхалася нам у всьому!

Ми були обмежені в часі й не могли добратися до літніх пасовиськ карибу на березі Льодовитого океану, а олені прийшли провідати нас, коли прибули на свої зимові пасовиська до озера Артиллері. Ми знали, що не зможемо побувати навіть на річці Бека, де водяться вівцебики, — і вівцебик трапився нам біля озера Ейлмер.

І ось іще одна удача! Вночі якийсь звір заліз у наш намет і поцупив м'ясо. Наступної ночі Біллі поставив капкан і спіймав злодія — ним виявився… песець, який ще й дозі хизувався в літній шубці. Ми не думали, не гадали потрапити до нього в гості влітку, а він сам вирішив навідатися до нас!

Поки хлопці займалися виробленням бичачої шкіри, я згадав про затоку, з якої витікала річка, та пішки подався оглядати околиці.

Милі за дві зійшов на гору і зробив найважливіше за всю подорож відкриття. Переді мною, виступаючи з серпанку далекого північного заходу, несла свої води велична річка — з білим кипінням води біля порогів і водоспадів, темно-блакитна в спокійних місцях, повновода, часом до двохсот, а в середньому 70–80 ярдів завширшки. Зважаючи на карти, я був її першовідкривачем.

Біля самого берега на мілководді хлюпалася безліч великих лососів. Сповнений торжества першовідкривача, я пройшов іще зо дві милі вниз за течією та вирішив назвати річку Ерл-Грей, на честь гідного державного діяча, нинішнього генерал-губернатора Канади.

Склав на березі піраміду з каменів, вказав своє ім'я та дату відвідування. Потім, сидячи на вершині гори, милувався прекрасною річкою — краєвид згори відкривався чудовий. На душі було радісно й світло — моя експедиція, поза всякими сумнівами, пройшла успішно. Всю програму цілком виконано. Я довів численність стад карибу, дослідив озеро Ейлмер, відкрив дві великі річки, досяг нарешті зони перебування вівцебиків і везу з собою коштовний експонат — череп бика-чемпіона.

Це була зоряна година всієї експедиції!

МОЯ НАЙДАЛЬША ПІВНІЧ

Табір "Вівцебик" подарував нам не тільки річку Ерл-Грей, вівцебика та песця, але й багато інших цікавих відкриттів. Пребл спіймав тут довгохвостого ховрашка та виявив, що його защічні мішки натоптані грибами, а потім підстрелив самця куріпки — зоб у того був просто забитий вербовим і березовим листям, хоча навколо було вдосталь ягід, які саме достигали. Останнього вечора, коли Біллі повертався в табір, за ним на відстані пострілу з рушниці йшов тундровий вовк, і, звичайно ж, траплялися олені.

— Усі на борт! — скомандував я вранці 19 серпня, і ми знову вирушили в дорогу. Досягли північної затоки озера, повернули на північний захід. Вранці я сфотографував зайця-біляка, третього за всю подорож. 20 серпня ми розбили табір у затоці Сендхіл, найпівнічнішій точці озера Ейлмер і нашого човнового шляху.

Цілий день у полі зору перебували невеликі стада карибу. З десяток оленів паслося на піщаному пагорбі за пів-милі від табору, кілька одинаків пройшли зовсім близько від табору. Один із них виконав щось на кшталт танцю святого Вітта — стрибав, скакав, трусив головою — схоже, бідоласі дошкуляли ґедзі. Коли ми снідали, молодий олень зацікавлено роздивлявся нас із відстані ста кроків.

Повертаючись із прогулянки, Пребл повідомив, що олені скрізь, але стада нечисленні. Вранці мене збудило цокання копит — за тридцять футів від мого намету пройшов карибу. Відразу по сніданку ми подалися шукати вівцебиків на схід від річки Грейт-Фіш. Місцевість тут горбкувата, з рідкими грядами гір і нескінченними заплавними луками в низовинах — чудові місця для випасання коней. Майже на кожній луці походжали двоє-троє оленів.

Удень за сім миль на північ від озера Ейлмер ми зробили привал на льодовиковій гряді на схід від річки Грейт-Фіш. Звідси відкривався чудесний краєвид — нескінченні неозорі простори, заради яких ми й здолали тривалий і далекий шлях. Ці простори немовби розстелялися перед нами величезною докладною картою, на якій виразно було відбито невідомою гігантською рукою природотворчі процеси.

Роботу льодовиків продовжила робота моря. Ціле століття все тут було скуте крицею арктичної криги, й айсберги, відірвані від загальної крижаної маси, дрейфували на південь, несучи незчисленну кількість валунів. Айсберги танули, валуни осідали на поверхні землі. У столітньому хаосі гори й низовини мінялися місцями. У період, коли настало потепління, розтопило північну крижану дамбу та визволило масу води, архейські гори стояли голі й сухі.

Яке ж це було безрадісне видовище — невисокі похмурі гори, складені гнейсами та гранітами, долини, наполовину завалені уламками скельних порід, і скрізь — хаотичне нагромадження валунів. Нічого живого, нічого здатного зростати, зеленіти — скрізь лише похмурі докази нескінченно могутніх сил руйнування. До обрію — купи граніту, місцями між них сотні великих озер, тисячі малих льодовикових озер, мільйони інших водойм — чистих, небесно-синіх і… безжиттєвих.

Але ось на сцені життя зароджується нова сила, вона атакує не просто гору, не одну скелю, не якийсь камінь, а величезну територію по всьому фронту. Це — нижча форма лишайників, сіра цятка, та й годі.[19] Лишайник розповзається, роз'їдає граніт, міцніючи. Пізніше лілово-бузкові плями відтіняють рожевуваті тони граніту. Далі виникає новий вид — блідий лишайник маслиново-зеленого забарвлення. На ньому згодом з'являються густо-коричневі оксамитові горбочки. Лишайник, що розгалужується, немов малесеньке дерево, білий лишайник, неначе шар крейди, нанесений на поверхню граніту, лишайник у вигляді маленьких зелених плям і густого порошку яскраво-червоного кольору… Кожен із них-більш високоорганізована форма життя й у свою чергу прокладає шлях ще довершенішим рослинам — мохам.

У схованих від сонячного світла й вітру місцях, де більше вологи, виростає мох, схожий на губку коралових рифів. Розповзаючись, він пристосовується до завойованої ним землі та з кожною перемогою і новим поштовхом росту здобуває особливий, вишуканий відтінок — зримий доказ внутрішньої досконалості.

Між цих широких килимів струмочками розплавленої латуні стікає вздовж тріщин у скельних породах бронзовий мох із зеленавою патиною.