Прерія - Сторінка 16

Троїл і Крессіда

Для того, щоб нить нашої оповіді не сукалася надто довго, стомлюючи читача, хай він уявить собі, ніби минув тиждень між сценою, якою закінчився попередній розділ, і тими подіями, що про них ітиме мова в цьому. Осінь дедалі більше набирала силу; літня зелень поступалася бурому і строкатому вбранню листопадової пори. Небо вкривали хмари, що громадились одна на одну, а пориви вітру гнали їх і кружляли, і в просвітах між ними раптом проступала чиста, яскрава синява, така недосяжна у своїй величі для суєтних турбот земного світу. А внизу вітер мчав по диких і голих преріях так шалено, як це рідко буває на менш відкритих територіях нашого континенту. За давніх часів, коли створювалися міфи, легко можна було б уявити, що то бог вітрів дозволив своїм підвладним вирватися з їхньої печери, й вони буйно розгулялися тепер на просторі, де ніщо — ні дерево, ні гора, ні витвір людських рук, ні яка інша перешкода — не заважало їхнім веселощам.

Хоч та місцевість, куди ми переносимо дію нашої оповіді, була майже така сама пустельна, тут можна було помітити деякі сліди присутності людини. Посеред одноманітної хвилястої прерії самітно височів голий зазублений бескид на самісінькому березі маленької річки, яка, подолавши довгу звивисту путь по рівнині, вливалася в одну з численних приток Батька Рік. Біля підніжжя бескиду лежала болотиста низина, оточена заростями сумаху та вільхи, — свідчення того, що тут колись був невеличкий гай. Однак самі дерева перебралися на вершину й прискалки. Там, на тому бескиді, й видно було ознаки присутності людей, про які ми вже згадали.

Якщо дивитися знизу, можна було побачити бруствер з колод і каміння, укладених так, щоб не витрачати зайвих зусиль; кілька низеньких дахів з кори й гілок; де-не-де видніли укріплення, споруджені на вершині й на положистих схилах, та ще маленький парусиновий намет тулився на пірамідальному прискалкові, який виступав з одного боку бескиду. Намет цей сяяв здалека своїм білим верхом, наче снігова пляма чи, коли вдатися до метафори, що більше відповідав змальованій місцині, наче незаплямоване знамено над фортецею, яке дбайливо охороняли і яке залога мусить обороняти до останньої краплі крові. Навряд чи треба додавати, що ця примітивна й своєрідна фортеця була саме тим місцем, де знайшов притулок Ішмаел Буш після того, як утратив свою худобу.

Того дня, коли знов починається наша оповідь, скватер стояв біля підніжжя бескиду, спершись на рушницю, і з виразом зневаги й розчарування озирав безплідний грунт у себе під ногами.

— Нам саме на часі змінити свою натуру, — звернувся він до шурина, який рідко відходив од нього, — і замість людей, що звикли до християнського харчу й свободи, стати жуйними тваринами. Як на мене, Ебіраме, ти міг би прожити й на самій сарані: ти ж бо хлопець моторний і переженеш найспритнішу їхню стрибуху.

— Так, край це негодящий, — відповів Ебірам, якому не дуже припали до душі вимучені жарти родича. — А нам незле було б пам'ятати прислів'я: "Поки знайде, то й сонце зайде".

— То що, накажеш мені самому тижнями — та де там, місяцями! — тягти вози по цій пустці? — запитав Ішмаел. Він, як усі люди його штибу, міг, коли треба, працювати до знемоги, але не став би день у день старанно робити виснажливу роботу; тому і в гадці не мав трудитися без спочину. — Це годиться для вас, жителів поселень, що весь час поспішають до своїх домівок. А моя ферма, хвалити бога, простора — знайдеться де відпочити її господареві.

— Коли тобі до вподоби ця рівнина, то чого ж — ори та засівай!

— Еге ж, легко сказати, а як її зореш, цю землю! Так, Ебіраме, нам треба йти далі, і не тільки через це. Ти ж мене знаєш: я рідко укладаю угоди, але коли вже уклав, то додержую умов чесніше, ніж усі ваші торговці з їхніми велемовними контрактами, що написані на шматках паперу! Мені лишилася якась сотня миль, а моє слово — золото.

При цих словах скватер кинув оком на маленький намет, який вінчав вершину його примітивної фортеці. Здогадливий Ебірам перехопив цей погляд, і якісь потаємні причини — спільні інтереси чи почуття — залагодили незгоду, яка була виникла між ними.

— Я це знаю і відчуваю всім єством, та я не забув, заради чого вирушив у цю кляту мандрівку, і знаю, яка відстань ще відокремлює мене від кінцевої мети. Після того, що ми зробили, нам обом буде непереливки, коли ми не доведемо до кінця діло, яке так добре почали. Так, весь світ стоїть на цьому правилі. Колись я слухав одного мандрівного проповідника, що блукав по штату Огайо, — так от, він так і сказав: хай чоловік сто літ живе благочестиво, а один день — ні, й усе дарма, бо добро йому не залічиться на останньому суді, тільки зло.

— І ти повірив тому голодному брехунові!

— Хто сказав, що я йому повірив? — задерикувато запитав Ебірам, намагаючись приховати свій страх перед тим, що нібито зневажав. — Хіба повторити слова пройдисвіта — значить повірити їм? А все ж, Ішмаеле, може, він був правий… Він казав, що світ насправді — це пустеля і що тільки одна рука може провести чоловіка — хай хоч який він там учений — по звивистих його дорогах. Так от, якщо це правильно в цілому, то, певне, правильно й зокрема.

— Ебіраме, не скигли, будь мужчиною! — урвав його скватер, хрипко засміявшись. — Ти б іще помолився! Але яка користь — за твоїм-таки вченням — служити богові п'ять хвилин, а дияволу — годину? Послухай, друже, з мене хлібороб невеликий, але я собі твердо знаю: щоб зібрати рясний урожай, навіть з родючого грунту, треба добряче попрацювати; а твої гугняві проповідники люблять порівнювати світ з полем, а людей — з тим, що на ньому росте. Так от, Ебіраме, скажу тобі просто в вічі, ти — будяк чи коров'як… або ще гірше — порохнявий пень, який і на паливо не годиться!

Ебірам нишком кинув на нього злостивий похмурий погляд, в якому таїлася ненависть, але відразу знітився перед рішучим, твердим виразом обличчя скватера, й це свідчило, наскільки сміливий дух Ішмаела підкорив собі полохливу натуру його шурина.

Потішений своєю неспростовною владою, що не раз перевірялася у схожих випадках, а отже, сумніватися в її міцності не доводилося, Ішмаел спокійно повів розмову далі, перейшовши безпосередньо до своїх намірів.

— Сподіваюсь, ти не заперечуватимеш, що за все треба платити сповна, — мовив він. — У мене вкрали всю худобу, але я придумав, як відшкодувати збитки, щоб стати не біднішим, ніж я був. До того ж, якщо при угоді один чоловік клопочеться за обидві сторони, то дурний він буде, коли не матиме бодай якого зиску — так би мовити, комісійних.

Оскільки скватер, трохи розпалившись насамкінець, усе це заявив досить голосно, троє чи четверо його синів, що без діла підпирали спинами скелю, підійшли ближче властивою всім Бушам лінивою ходою.

— Я оце кликав Еллен Уейд, вона чатує он там, на верхівці скелі, — сказав старший син. — Питаюся, чи не видно чого, а вона не відповідає, лише крутить головою. Надто вже Еллен неговірка як на жінку; та й добрих манер не завадило б їй повчитися, краси їй від цього не поменшає.

Ішмаел глянув туди, де вартувала мимовільна кривдниця. Вона сиділа на краєчку найвищого прискалку, біля маленького намету, на висоті принаймні двохсот футів над рівниною. З такої відстані можна було розрізнити лише обриси її постаті та біляве волосся, що маяло на вітрі за її плечима; але було видно, що дівчина напружено вдивляється вдалину, — її нерухомий погляд був прикутий до якоїсь точки в прерії.

— Що там, Нел? — закричав Ішмаел могутнім голосом, що перекрив посвист вітру. — Ти побачила щось більше за байбака?

Вуста зосередженої дівчини розтулилися: вона випросталася на весь свій маленький зріст, не зводячи очей з невідомого предмета, але голос її, якщо вона взагалі говорила, був не досить гучний, щоб його можна було почути крізь шум вітру.

— Дівчина й справді бачить щось цікавіше, ніж буйвіл чи байбак, — вів далі Ішмаел. — Гей, Нел, ти оглухла, чи що? Та відповідай же, Нел!.. Чи не червоношкірих вона бачить звідти? Ото б я поквитався з ними за їхню добрість, під захистом цих колод і скель!

А що скватер супроводжував свої погрози виразними жестами, позираючи на своїх самовпевнених, як і батько, синів, то він відвернув увагу від Еллен; однак тепер, коли всі разом поглянули, що робить дівчина-вартовий, на тому місці, де вона щойно стояла, вже нікого не було.

— Побий мене грім, — вигукнув Ейса, найфлегматичніший а юнаків, — її здуло вітром!

Молодиків охопило щось схоже на хвилювання, і це могло означати, що в'ялі душі юнаків були не зовсім байдужі до усміхнених блакитних очей дівчини, до її лляного волосся й рожевих щічок. На їхніх обличчях відбивався тупий подив, ба навіть занепокоєння, коли вони, перезираючись, дивилися на прискалок.

— А й справді, — підтакнув другий син. — Вона ж сиділа на камені з тріщиною, і я цілісіньку годину збирався їй сказати, що це небезпечно.

— То не її стрічка висить он там унизу, на заломі? — закричав Ішмаел. — Гей! Хто там нишпорить біля намету? Хіба я не казав усім вам…

— Еллен! Це Еллен! — перепинили його сини в один голос.

Тієї ж миті вона з'явилася знов, поклавши край всіляким припущенням і звільнивши не одну мляву душу від незвичного хвилювання. Виринувши з-під парусини, Еллен легкою безстрашною ходою підійшла до свого поста на карколомній висоті й, показавши на прерію, швидко й палко заговорила до якогось невидимого слухача.

— Та вона з глузду з'їхала! — сказав Ейса напівзневажливо, напівстурбовано. — Дівчисько спить із розплющеними очима, марячи страховиськами з важкими назвами, про яких їй розказує лікар.

— А може, вона побачила розвідника сіу? — запитав Ішмаел, вдивляючись у рівнинну далину, але, зачувши тихий багатозначний шепіт Ебірама, тут-таки глянув угору, і саме вчасно, щоб побачити, як парусина заколивалася, однак, очевидно, не від вітру. — Хай-но спробує! — процідив він крізь зуби. — Вони не наважаться, Ебіраме. Вони знають — зі мною жарти погані!

— Подивись сам! Запону відсунули — або ж я бачу не краще, ніж удень сова.

Ішмаел люто грюкнув прикладом об землю і закричав так голосно, що Еллен почула б його відразу, коли б не той предмет удалині, який, не знати чому, досі притягував до себе її погляд.

— Нел! — крикнув скватер. — Геть звідти, дурепо, а то погано буде! Та що з тобою, Нел!..