Прерія - Сторінка 35

Своєрідне таємниче поєднання думки й матерії.

— Що ж таке, по-твоєму, думка?

— Шановний венаторе, така манера вести спір виключає можливість користуватись будь-якими визначеннями і, запевняю вас, жодна школа не вдається до неї.

— Коли так, то ваші школи хитріші, ніж я думав, бо така манера найкраще покаже їхню марність, — відказав старий, припинивши диспут саме тоді, коли доктор Баттіус розпалився. Повернувшись до собаки, трапер поскуб його за вуха, щоб заспокоїти. — Годі, Гекторе, чого це ти поводишся, як невчене цуценя? Ти ж розумний пес і дійшов усього на власному великому досвіді, а не бігаючи по слідах інших собак, як ото хлопчисько в поселеннях іде тим шляхом, що його показав учитель, — дарма, правильний той шлях чи ні… Ну, друже, якщо ти так багато вмієш, то, може, зазирнеш у зарості? Чи мені йти туди самому?

Вчений знов прибрав рішучого вигляду і без зайвих слів зробив те, про що його просили. Собаки досі слухалися трапера і лише час від часу тихенько скавучали. Та коли вони побачили, що природознавець подався до кущів, молодий пес зірвався з місця й швидко побіг по колу, нюхаючи землю; повернувшись, він сів поруч з Гектором і голосно завив.

— Скватер із своїм виводком залишив на землі міцний запах, — сказав старий і подивився на зарості: він чекав, що вчений розвідник дасть знак іти за ним. — Сподіваюсь, цей грамотій не зовсім завчився і не забуде, що йому доручили зробити.

Доктор Баттіус уже зник в кущах, і трапер почав був нетерпеливитися, коли це побачив, що природолюб задкує із заростів, не зводячи зачарованого погляду з того місця, де тільки-но був.

— Дивіться, який він переляканий: либонь, там щось нечисто! — вигукнув старий, відпускаючи Гектора, і рішуче підійшов до майже непритомного природознавця. — Ну, що там таке, друже? Чи ти, бува, не відкрив нової сторінки в книзі мудрості?

— Василіск! — пробурмотів Оубед; на його перекошеному обличчі було написане надзвичайне сум'яття душі й думок. — Тварина з роду серпенс, тобто змій. Досі я думав, за його атрибутами, що це міфічне чудисько, але всемогутня природа, очевидно, не поступається людській фантазії!

— Ну то й що? Змії в прерії мирні, хіба що гримуча змія, коли її роздратувати, може кинутись на людину, та й то спершу погримить хвостом, а тоді вже пускає в хід свої отруйні зуби. Подумати лишень, як страх збиває пиху з людини! Хоч би оцей чоловік — завжди сипле словами, такими довгими, що у звичайної людини і в роті не помістяться, а тепер він сам не свій і пищить, наче дрімлюга! Спокійно! Що там таке, чоловіче?.. Ну що?

— Диво! Лузус натуре! Потвора, яку природа створила, щоб показати свою могутність! Ніколи досі я не бачив такої мішанини природних законів, не зустрічав такого екземпляра, що так рішуче спростовує поділ на класи й роди. Я повинен записати, як ця потвора виглядає… — Вчений гарячково почав шукати в кишенях свої записи, але руки йому тремтіли й не слухались. — Поки є час і можливість це зробити… Очі — заворожливі, колір — переливчастий, багатобарвний, глибокий…

— Можна подумати, що він з глузду з'їхав! Які ще там заворожливі очі, який там багатобарвний колір? — досадливо перепинив його трапер — старого непокоїло, що вони й досі не сховалися. — Коли там і справді змія, покажи мені цю тварюку, і якщо вона не забереться тихо-мирно, доведеться трохи посперечатися за місце.

— Он там! — мовив Оубед, показуючи на зарості футів за п'ятдесят від того місця, де вони стояли.

Трапер спокійнісінько подивився туди, але тільки-но його досвідчений погляд розрізнив те, що спростувало всі уявлення природолюба, він здригнувся, швидко підвів рушницю, але тут-таки опустив її, ніби йому раптом спало на думку, що краще не стріляти. І перший інстинктивний порух, і зміна рішення мали певні підстави. На узліссі, просто на землі, лежало щось схоже на живу кулю; цей предмет був такий незвичний і страшний на вигляд, що можна було зрозуміти збентеження природознавця. Важко було б точно змалювати форму й колір цього предмета, скажемо тільки, що він був майже круглий і мінився всіма барвами веселки, які перемішувалися без всякої гармонії, не створюючи чіткого малюнка. Переважали чорний та криваво-червоний кольори. Вони дивно й дико сполучалися з білими, жовтими та малиновими смугами. Якби це було все, то навряд чи можна було б стверджувати, що цей предмет живий, бо лежав він непорушно, мов камінь. Але чорні палючі очі, що повільно оберталися, пильно стежачи за кожним рухом трапера і його товаришів, переконливо свідчили, що це жива істота.

— Твоя змія — це всього-на-всього вивідач, або ж я нічого не петраю в індіанських малюваннях і хитрощах, — пробурмотів старий, спершись на рушницю і незворушно дивлячись на чудернацький предмет. — Він хоче нас збити з пантелику, отож і розмалював себе, щоб ми прийняли голову червоношкірого за каменюку, на якій лежить осінній лист. А може, він ще якусь чортівню задумав?

— То це людина? — запитав учений. — 3 роду homo? А я ж думав, що відкрив невідомий досі вид!

— Така сама людина, такий самий смертний, як і будь-який воїн у цих преріях. От колись навряд чи посмів би червоношкірий виткнутись отак перед одним мисливцем… Я міг би назвати його ім'я, але він тепер надто старий, небагато йому вже лишилося жити… та й нездатний ні на що — жалюгідний трапер. Не завадило б побалакати з отим дияволом: хай переконається, що перед ним не безвусі хлопчаки, а мужчини. Виходь із своєї схованки, приятелю, — провадив він далі мовою, розповсюдженою серед багатьох племен дакот. — У прерії знайдеться місце ще для одного воїна.

Очі, здавалося, запалали ще лютіше, ніж досі, але куля (що, на думку трапера, була звичайнісінькою людською головою, чисто виголеною за звичаєм західних воїнів) так само не ворушилась і не виказувала ніяких інших ознак життя.

— Ви помилилися! — вигукнув Оубед. — Ця тварина навіть не з класу ссавців, а що вже не людина, то напевне.

— Отака-от ваша наука! — засміявся трапер, відверто торжествуючи. — Оце такі знання в грамотіїв — усе життя дивляться в книжки, а лося від рисі їм розрізнити не під силу! А ось мій Гектор — теж собака освічений, правда, по-своєму: хоч він і не прочитає жодної літери із звичайного молитовника, але тут його не обдурити! Коли ти не віриш, що це — людина, то я зараз покажу її тобі на весь зріст, і тоді неписьменний старий трапер, що за все життя навіть дня не посидів добровільно за букварем, навчить тебе, як її називати. Не бійся, я не збираюся вдаватись до насильства — просто виманю цього диявола із засідки.

Трапер дуже повільно оглянув запал і проробив усе необхідне для того, щоб його ворожі заміри були очевидними. Коли він вирішив, що індіанець усвідомив небезпеку, то так само повільно підвів рушницю і голосно крикнув:

— Ось що, приятелю, — або мир, або війна, як то кажуть! Ні, це й справді не людина, як отут стверджував один мудрець. Отож нічого страшного не станеться, коли я пальну в цю купу листя!

Після цих його слів цівка рушниці почала повільно опускатись, і помалу старий взяв точний і, як могло б легко виявитися, згубний приціл, коли цієї миті високий індіанець вискочив з-під купи листя й гілок, що їх він накидав на себе, забачивши людей, і вигукнув, випроставшись на весь свій зріст:

— Уег!

РОЗДІЛ XVIII

Ця маска — Філемонів дах: під ним Юпітер.

Шекспір. Багато галасу з нічого

Трапер, який і не збирався стріляти, знов опустив рушницю і засміявся, радіючи зі своєї вдалої вигадки. Природознавець відвів очі від дикуна і втупився в старого.

— Ці дияволи, — відповів той на його здивований погляд, — можуть годинами лежати отак, мов поснулі алігатори, які уві сні замишляють всякі капості; коли ж вони побачать справжню небезпеку, то, як і всі інші смертні, дбають лише про те, щоб урятуватися. Але цей вивідач у бойовому малюванні! Поблизу повинні бути ще воїни з його племені. Треба витягти з нього правду, бо загін індіанців, що мають ворожі наміри, може бути для нас небезпечніший, ніж скватер з усім своїм кублом.

— Це й справді вельми відчайдушний і небезпечний різновид! — сказав доктор Баттіус, трохи прийшовши до тями й зітхнувши на всі груди. — Несамовита раса; важко визначити її належність до певного класу за узвичаєними ознаками.

Старий пильно озирнувся навкруги, щоб упевнитись, чи немає десь поблизу товаришів дикуна, а тоді, піднісши розтулену долоню — звичайний знак миру, — сміливо ступив уперед. Індіанець тим часом не виказував ніяких ознак тривоги. Він підпустив трапера зовсім близько, а його обличчя і постава виражали дивовижну гідність і безстрашність. Можливо, обережний воїн думав, що, зважаючи на різницю в озброєнні, йому легше буде впоратися з ворогами, коли вони підійдуть ближче.

Оскільки опис цього індіанця може дати певне уявлення про зовнішній зигляд цілого народу, то, мабуть, варто на деякий час затримати перебіг нашої оповіді й спробувати хоч трохи змалювати його читачеві. Коли б Олстон чи Гріноу[46] хоч ненадовго відвели свій погляд від зразків античного мистецтва і придивилися до цього скривдженого й приниженого народу, тоді таким невмілим художникам, як оце ми, небагато лишилося б роботи.

Цей індіанець, високий і ставний, напрочуд пропорційної будови, був справжнім утіленням воїнської доблесті. Скинувши машкару поспіхом зібраного листя, він став у всій поважності, гідності й, можна додати, грізності свого ремесла. Риси його обличчя були на диво шляхетні, нагадуючи римські, хоч було в ньому й таке, що свідчило про його походження від азіатських предків. Індіанець здавався ще грізнішим від того, що його шкіра із своєрідним відтінком, який уже сам надавав йому войовничого вигляду, була розмальована у бойові кольори. А втім він, ніби зневажаючи звичайні хитрощі свого народу, не спотворив обличчя дивними й страшними рубцями, якими часто-густо прикрашають себе діти лісів, аби зажити слави сміливців, — так пишаються своїми ранами наші цивілізованіші вусані-кавалеристи. Він задовольнився тим, що намалював широкі чорні смуги, які ще дужче підкреслювали його природну глянсовиту смаглявість. Голова його, за звичаєм, була виголена до самої маківки, на якій стирчав, мов виклик ворогам, пишний, густий лицарський чуб — так зване "скальпове пасмо".