Презумпція невинуватості - Сторінка 4

- Джек Лондон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Час від часу — і дуже обережно — дотепник-соціолог завдавав судді по-справжньому сильного удару.

А одного разу, вкотре піднімаючи бідолашного суддю за комірець, він навмисне буцнувся носом об голову цього достойного джентльмена. З носа відразу ж потекла кров.

— Ось бачите! — скрикнув Вотсон, задкуючи і рясно окроплюючи кров'ю перед своєї сорочки. — Це — ваша робота. Це ви вдарили мене кулаком. Ой, як боляче! Ви мене ледь не вбили! Я знову змушений захищатися.

І знову суддя Вітберг, у якого поцілив кулак Вотсона, полетів на спину.

— Я накажу вас заарештувати, — стогнав він, лежачи на траві.

— Саме це я й казав Патсі.

— Ви вчинили жорстокий — хлип! — і неспровокований — хлип! — напад.

— Це саме я чув від Патсі.

— Я накажу — і вас точно заарештують.

— Висловлюючись низьким стилем — дивіться не надірвіться. Бо я перший встигну запроторити вас до камери попереднього затримання.

І з цими словами Картер Вотсон вирушив униз по каньйону, сів на коня і поїхав до містечка.

Годину по тому, коли суддя Вітберг дошкутильгав до літнього готелю, його заарештував сільський констебль за звинуваченням у нападі та побитті, яке висунув проти нього Картер Вотсон.

V

— Ваша честь, — звернувся Вотсон до сільського судді, заможного фермера, який тридцять років тому закінчив провінційний коледж. — Оскільки цей Сол Вітберг визнав за потрібне звинуватити мене в побитті після того, як я сам звинуватив його в побитті, то пропоную вам об'єднати ці дві справи в одну. В обох справах свідчення й факти є однаковими.

Суддя погодився на пропозицію, і одночасний розгляд обох справ почався. Вотсон, як свідок обвинувачення, узяв слово першим і виклав свою версію.

— Я ходив і збирав квіти, — почав він. — Ходив і збирав квіти на своїй власній землі, навіть гадки не маючи, що мені там може загрожувати якась небезпека. Раптом з-за дерева на мене кинувся ось цей чоловік. "Я — Додо! — кричить. — Зараз я зроблю з тебе відбивну. Руки вгору!" Я посміхнувся, але він — трах, бах! — ударив мене, збив з ніг і розсипав мої квіти! При цьому він несамовито й огидно лаявся. То був неспровокований і жорстокий напад. Погляньте-но на мою щоку. Погляньте на мій ніс! Я отетерів — чому він на мене напав? Може, п'яний був? Але не встиг я отямитися від шоку та несподіванки, як він накинувся на мене знову і завдав ударів. Моє життя опинилося під загрозою, і я був змушений захищатися. Це — все, ваша честь, але на завершення мушу все ж таки сказати, що я і не прийду до тями. Чому цей чоловік назвався Додо? Чому напав на мене без усякої причини?

Ось так Сол Вітберг отримав докладний урок лжесвідчення. Раніше йому часто доводилося, сидячи у своєму високому кріслі, поблажливо вислуховувати в поліційному суді фальшиві свідчення в замовних справах; але тепер фальшиві свідчення вперше обернулися проти нього самого, до того ж він не головував у суді, захищений кийками полісменів та тюремними камерами, а був сам-один.

— Ваша честь! — заверещав він. — Ще ніколи в житті я не бачив такого нахабного брехуна і не чув такої купи лжесвідчень!

У цю мить Вотсон схопився на ноги.

— Ваша честь, я протестую. Це вам, ваша честь, вирішувати — де правда, а де фальш. Цей свідок має дати показання стосовно події постфактум. Його власна думка про інцидент взагалі та про мене зокрема не мають ніякого відношення до справи.

Суддя почухав потилицю і флегматично зобразив на своєму обличчі обурення.

— Протест приймається, — сказав він. — Ви мене дивуєте, містере Вітберг. Кажете, що ви — суддя і досвідчений знавець законів, а самі поводитеся зовсім не як служитель Феміди. Вашими манерами, сер, та вашими методами ви скоріше нагадуєте мені стряпчих, що займаються сумнівними оборудками. Ми розглядаємо просту справу про напад та побиття. І мусимо визначити, хто завдав першого удару. І нас не цікавлять ваші оцінки особистої вдачі містера Вотсона. А тепер — продовжуйте.

Якби у нього не боліли розбиті губи, то Сол Вітберг обов'язково покусав би їх з досади. Але він стримався і розповів просту, зрозумілу і правдиву історію.

— Ваша честь, — сказав Вотсон. — А ви спитайте його, що він робив на моїй території.

— Ай справді — дуже хороше запитання. Сер, а що ви робили на території містера Вотсона?

— Я не знав, що то його територія.

— Це було незаконне проникнення, ваша честь! — скрикнув Вотсон. — Я скрізь порозставляв попереджувальні знаки, і їх дуже добре видно.

— Ніяких знаків я не бачив, — відповів Сол Вітберг.

— Зате я бачив їх на власні очі, — відрізав суддя. — І їх дійсно дуже добре видно. Тому попереджаю вас, сер, що коли ви будете кривити душею навіть у таких дрібницях, то це може кинути тінь підозри на ваші суттєвіші твердження. Навіщо ви вдарили містера Вотсона?

— Я вже заявляв, ваша честь, що не бив його. Суддя зиркнув на опухлий та посинілий фасад Картера

Вотсона і розлючено поглянув на Сола Вітберга.

— Та ви тільки погляньте на обличчя цього чоловіка! — загримотів він. — Якщо ви його не били, то чому ж у нього таке понівечене обличчя?

— Як я вже засвідчив…

— Я попереджаю вас, будьте обережні у своїх висловлюваннях, — застеріг його суддя.

— Буду, сер. Я не скажу нічого, крім правди. Цей чоловік ударив себе каменюкою. Він побив собі обличчя двома різними каменями.

— Та де ж це бачено, щоб чоловік при здоровому глузді завдав собі такої шкоди, б'ючи каменем по м'яких та вразливих частинах свого обличчя? — суворо спитав Картер Вотсон.

— Звучить мов якась байка, їй-богу, — прокоментував почуте суддя. — Містере Вітберг, ви вживаєте спиртне?

— Ні, сер.

— Як — узагалі не вживаєте?

— Інколи.

Суддя глибокодумно замислився над цією відповіддю.

Скориставшись паузою, Вотсон підморгнув Солу Вітбергу, але цей ображений до глибини душі джентльмен не побачив у ситуації нічого гумористичного.

— Специфічний випадок, дуже специфічний, — заявив суддя, починаючи свій вердикт. — Свідчення двох сторін є абсолютно протилежними. Окрім двох основних учасників, інших свідків немає. Кожен твердить, що напад учинив суперник, і я не маю законних способів установити істину. Але я маю свою приватну думку, містере Вітберг, і тому я рекомендую вам віднині триматися подалі не лише території, що належить містеру Вотсону, а й наших країв узагалі.

— Яке неподобство! — обурено підскочив Сол Вітберг.

— Сядьте, сер! — скомандував суддя громовим голосом. — Якщо ви ще раз подібним чином перервете Суд, то я оштрафую вас за неповагу. Попереджаю — оштрафую на велику суму. А ще суддя! Кому, як не вам, знати про правила пристойності та про повагу до Суду! А тепер — слухайте мій вирок: "Нормою права є те, що до звинувачуваного повинна застосовуватися презумпція невинуватості. Як я вже казав — і повторю знову: в цьому випадку не існує законних шляхів визначити, хто завдав першого удару. Тому — і на мій превеликий жаль, — у цьому місці суддя зробив паузу і кинув на Сола Вітберга гнівний погляд, — по кожній із цих справ я змушений застосувати до обвинуваченого презумпцію невинуватості. Джентльмени, ви обидва — вільні".

— Це треба обмити, — звернувся Вотсон до Вітберга, коли вони виходили із залу суду. Але обурений служитель Феміди навідріз відмовився взяти Картера Вотсона під руку і неквапливо піти з ним до найближчої забігайлівки.