Пригоди барона Мюнхаузена - Сторінка 5

За п'ять хвилин четверта. Невже мені лишилося жити тільки п'ять хвилин? О, це занадто жахливо! Я покликав свого слугу — того самого, що слухав, як росте в полі трава,— і спитав його, чи не чує він — не тупотить мій скороход. Він приклав вухо до землі і сказав мені, на моє безголів'я, що ледащо скороход заснув!

— Заснув?!

— Атож, заснув. Я чую, як він хропе десь далеко-далеко. У мене від жаху підламались ноги. Ще хвилина — і я загину безславною смертю.

Я гукнув другого слугу, того самого, що цілився у горобця, й він умить виліз на найвищу вежу і, ставши навшпиньки, почав зорити вдалину.

— Ну що, бачиш поганця? — спитав я, задихаючись від люті.

— Бачу, бачу! Розлігся на моріжку під дубом неподалік від Пекіна і хропе... А поруч нього пляшка... Ну постривай, я тебе розбуджу!

Він вистрелив у вершечок того дуба, під яким спав скороход.

Жолуді, листя й гілля посипалися на сонька і збудили його.

Скороход підхопився, протер очі і кинувся бігти, як тороплений.

До четвертої години лишалося всього півхвилини, коли він ускочив до палацу з пляшкою китайського вина.

Можете собі уявити, як я зрадів!

Скуштувавши вина, султан у захваті вигукнув:

— Любий Мюнхаузене, дозвольте мені сховати цю пляшечку десь далі від вас. Я хочу випити її сам. Я й не думав, що на світі буває таке солодке і смачне вино.

Він замкнув пляшку в шафі, а ключі від неї поклав собі до кишені і наказав мерщій покликати скарбника.

— Я дозволяю своєму другові Мюнхаузену взяти з моїх комор стільки золота, скільки здужає піднести одна людина,— сказав султан.

Скарбник низько вклонився султанові й повів мене в палацове підземелля, ущерть повне коштовностей.

Я покликав свого силача. Він узяв собі на плечі все золото, що було в коморах у султана, і ми побігли до моря. Там я найняв величезний корабель і з горою навантажив його золотом.

Піднявши вітрила, ми заквапилися вийти в море, поки султан не схаменувся й не відняв у мене своїх скарбів.

ГОНИТВА

Але сталося те, чого я так боявся.

Тільки-но ми відпливли від берега, скарбник побіг до свого владаря і сказав йому, що я геть-чисто пограбував його комори. Султан страшенно розлютився і послав за мною навздогін увесь свій військовий флот.

Побачивши силу-силенну бойових кораблів, я, признаюся, не на жарт злякався.

"Ну, Мюнхаузене,— сказав я собі,— оце вже тобі край. Тепер уже тобі нема рятунку. Уся твоя спритність тобі не зарадить".

Я відчув, що моя голова, щойно укріпившися на плечах, знову ніби відділяється від тулуба.

Раптом до мене підійшов мій слуга, той, що мав могутні ніздрі.

— Не бійтеся, вони нас не доженуть! — сказав він сміючись, побіг на корму і, наставивши одну ніздрю на турецький флот, а другу на наші вітрила, підняв такий страшний вітер, що весь турецький флот за одну хвилину відлетів назад у гавань.

А наш корабель, що його підганяв мій могутній слуга, швидко помчав уперед і через день прибув до Італії.

ВЛУЧНИЙ ПОСТРІЛ

В Італії я зажив багатієм, але спокійне, мирне життя було мені не до серця.

Я поривався до нових пригод і подвигів.

Тому я дуже зрадів, коли почув, що недалеко від Італії спалахнула нова війна: англійці воювали з іспанцями.

Не гаючи й хвилини, скочив я на коня і помчав на поле битви.

Іспанці саме облягали англійську фортецю Гібралтар; я мерщій пробрався до обложених.

Генерал, який командував фортецею, був мій добрий приятель. Він зустрів мене з розкритими обіймами і заходився показувати мені свої нові укріплення, бо він знав, що я можу дати йому розумну й корисну пораду.

Стоячи на мурі Гібралтара, я бачив крізь підзорну трубу, що іспанці наводять жерло своєї ґармати якраз на те місце, де ми обидва стояли.

Не гаючи й хвилини, я наказав, щоб на це саме місце поставили величезну гармату.

— Навіщо? — спитав генерал.

— Ось побачиш! — відказав я.

Як тільки гармату підкотили до мене, я націлив її жерло в самісіньке жерло ворожої гармати і, коли іспанський гармаш підніс до своєї гармати гніт, я голосно скомандував:

— Вогонь!

Обидві гармати гримнули заразом.

Сталося те, чого я сподівався: у тій точці, яку я собі намітив, двоє ядер — наше і вороже — стукнулися так, що страх, і вороже ядро полетіло назад.

Уявіть собі: воно полетіло назад на іспанців.

Воно відірвало голову іспанському гармашеві і шістнадцятьом іспанським солдатам.

Воно збило щогли у трьох кораблів, що стояли в іспанській гавані, і помчало просто в Африку.

Пролетівши ще двісті чотирнадцять миль, воно впало на покрівлю вбогої іспанської халупи, де жила якась бабуся. Бабуся лежала горілиць і спала з роззявленим ротом. Ядро пробило покрівлю, влучило бабусі просто в рот, вибило їй останні зуби і застрягло в горлянці — ні туди, ні сюди!

До халупи вбіг бабусин чоловік, людина гаряча і кмітлива.

Він засунув руку їй у горлянку і спробував витягти звідти ядро, але воно й не зворухнулося.

Тоді він підніс їй до носа добрячу пучку тютюну; вона чхнула, та так гарненько, що ядро вилетіло вікном надвір!

Он скільки лиха накоїло іспанцям їхнє ж таки ядро, яке я послав їм назад.

Та й наше ядро було їм не на радість: воно влучило в їхній військовий корабель і пустило його на дно, а на кораблі було двісті іспанських матросів!

Отже, англійці виграли цю війну головним чином завдяки моїй винахідливості.

— Спасибі тобі, любий Мюнхаузене,— сказав мій друг генерал, міцно стискаючи мені руки.— Якби не ти, ми пропали б. Нашою блискучою перемогою ми завдячуємо лише тобі.

— Дрібниці, дрібниці! — сказав я. — Я завжди радий служити своїм приятелям.

Щоб віддячити за мою послугу, англійський генерал хотів надати мені чин полковника, але я, бувши людиною дуже скромною, відмовився від такої високої честі.

ОДИН СУПРОТИ ТИСЯЧІ

Я так і сказав генералові: — Не треба мені ні орденів, ані чинів! Я допомагаю вам по-дружньому, безкорисливо. Просто я люблю англійців.

— Спасибі тобі, друже Мюнхаузен! — сказав генерал, ще раз потискуючи мені руки.— Допомагай нам, будь ласка, й надалі.

— Залюбки,— відповів я і поплескав старого по плечу.— Я радий служити британському народові.

Незабаром мені знову випала нагода допомогти моїм друзям англійцям.

Я перевдягнувся іспанським священиком і, коли настала ніч, прокрався у ворожий табір.

Іспанці спали як убиті, і ніхто не побачив мене. Я тихенько взявся до роботи: пішов туди, де стояли їхні страшні гармати, і швиденько-швиденько почав кидати ці гармати в море одну за одною — геть далі від берега.

Це було не так-то легко, бо всіх гармат було понад триста.

Упоравшись із гарматами, я постягав насеред табору всі дерев'яні тачки, брички, вози, гарби, які тільки в таборі знайшлися, скидав їх на одну купу й підпалив.

Вони спалахнули, як порох. Почалася страшенна пожежа.

Іспанці прокинулися і з відчаю забігали по табору.

їм з переляку здалося, що вночі у їхньому таборі побувало сім чи вісім англійських полків.

Вони не могли й подумати, що цей розгром вчинила одна людина.

Іспанський головнокомандувач від жаху кинувся тікати і, не спиняючись, біг два тижні, аж поки добіг до Мадріда.

Усе його військо чкурнуло за ним, не сміючи навіть озирнутися назад.

Таким чином, завдяки моїй хоробрості, англійці остаточно зломили ворога.

— Що б ми робили без Мюнхаузена? — казали вони і, тиснучи мені руки, називали мене рятівником англійської армії.

Англійці були такі вдячні мені за подану допомогу, що запросили мене до Лондона погостювати.

Я охоче поселився в Англії, і гадки не маючи про те, які пригоди чекають на мене в цій країні.

ЛЮДИНА-ЯДРО

А пригоди були жахливі.

Гуляючи якось околицями Лондона, я дуже втомився і мені схотілось прилягти спочити. День був літній, сонце пекло немилосердно, я мріяв про холодок де-небудь під розлогим деревом. Але дерева поблизу не було, і я, шукаючи прохолодного куточка, вліз у жерло старої гармати і зараз же заснув міцним сном.

А треба вам сказати, що саме того дня англійці святкували мою перемогу над іспанською армією і на радощах били з усіх гармат.

До гармати, в якій я спав, підійшов гармаш і вистрелив.

Я вилетів з гармати, як добряче ядро, і, перелетівши на той бік річки, потрапив у двір якогось селянина. На щастя, у дворі було складене м'яке сіно. Я ввігнався в нього головою — якраз у середину великого стогу. Це врятувало мені життя, але, звичайно, я знепритомнів.

Непритомний пролежав я три місяці.

Восени сіно подорожчало, і господар забажав продати його. Наймити обступили мій стіг і заходились ворушити його вилами. Від їхніх гучних голосів я опритомнів. Сяк-так видершись на вершок стогу, я зірвався вниз і, впавши господареві просто на голову, ненароком скрутив йому в'язи, від чого він одразу й переставився. А втім, ніхто дуже й не плакав за ним. Він був безсовісний скнара і не платив своїм наймитам грошей. До того ж він був жадібний гендляр: продавав своє сіно лише тоді, коли на нього була найвища ціна.

СЕРЕД БІЛИХ ВЕДМЕДІВ

Мої друзі були щасливі, що я зостався живий. Взагалі, у мене було багато друзів, і всі вони ніжно любили мене. Можете собі уявити, як вони зраділи, коли дізналися, що я не вбитий. Вони давно вважали мене мертвим.

Найдужче радів славетний мандрівник Фіппс, який саме в цей час збирався рушати в експедицію до Північного полюса.

— Любий Мюнхаузене, я в захваті, що можу вас обняти! — вигукнув Фіппс, тільки-но я став на порозі його кабінету.— Ви повинні негайно їхати зі мною як мій найближчий друг! Я знаю, що без ваших мудрих порад мені там не пощастить!

Я, звісно, одразу погодився, і через місяць ми вже були неподалік від полюса.

Одного разу, стоячи на палубі, я помітив удалині високу крижану гору, на якій борюкалися двоє білих ведмедів.

Я вхопив рушницю і скочив з корабля просто на плавучу крижину.

Важко було мені дертися по гладеньких, як дзеркало, крижаних стрімчаках та скелях, щохвилини скочуючись донизу і ризикуючи провалитися в безодню, але, незважаючи на перешкоди, я дістався вершини гори і підійшов майже впритул до ведмедів.

І раптом зі мною скоїлося лихо: збираючись вистрелити, я підсковзнувся на льоду і впав, при чому вдарився головою об лід і тієї ж миті знепритомнів.

Коли через півгодини свідомість повернулися до мене, я ледве не закричав від жаху: величезний білий ведмідь насів на мене і. роззявивши пащу, збирався повечеряти мною.

Рушниця моя лежала далеко на снігу.

А втім, рушниця була тут ні до чого, бо ведмідь усією своєю вагою наліг мені на спину і не давав поворухнутися.

На превелику силу я вийняв з кишені свій маленький складаний ножик і, не довго думаючи, відрізав ведмедеві три пальці на лівій нозі.

Він заревів і на мить випустив мене з своїх страшних обіймів.

Скориставшися з цього, я із звичайною для мене хоробрістю підбіг до рушниці і вистрелив у лютого звіра.