Пригоди бравого вояка Швейка - Сторінка 76

ЧЕРЕЗ УГОРЩИНУ

Нарешті всі дочекалися тієї хвилини, коли їх напхали до вагонів з розрахунку сорок два чоловіки або вісім коней. Коням, звичайно, було зручніше їхати, ніж солдатам, бо вони могли спати навстоячки, але, зрештою, це не мало ніякого значення. Військовий ешелон знову віз у Галичину нову партію людей зігнаних на забій.

Однак цим створінням усе ж таки трохи відлягло від серця. Поїзд рушив, а це вже було щось певне, бо до цього часу всі жили в напруженому очікуванні, в страху, чи поїдуть вони завтра, чи позавтра, а може, ще й сьогодні. Деякі почували себе як засуджені на страту, що у великому перестраху чекають на ката. Але кат з'явився, і їх огортає спокій: за мить — усьому кінець.

Тому один солдат репетував з вагона, як божевільний: "Ідемо, їдемо!"

Фельдфебель-рахівник Ванек, безумовно, мав рацію, коли говорив Швейкові, що немає чого квапитись.

Поки настала хвилина лізти до вагонів, минуло декілька днів. І весь час безнастанно точилися розмови про консерви, але досвідчений Ванек заявив, що це тільки людська маячня. Які там консерви?! Ще так-сяк польова служба божа — будь ласка, бо і з попередньою маршовою ротою саме так було. Коли є консерви, польова служба божа відпадає. В іншому разі вона є відшкодуванням за консерви.

І справді, замість гуляшевих консервів з'явився старший фельдкурат Ібл і забив три мухи одним ударом. Відправив польову обідню зразу для трьох маршбатальйонів, благословивши два з них у дорогу до Сербії, а один — до Росії.

При цьому він виголосив дуже натхненну промову, матеріали для якої, як видно, брав з військових календарів. Промова так схвилювала всіх, що по дорозі на Мошон Швейк, який їхав з Ванеком в одному вагоні, де розташувалася імпровізована канцелярія, згадуючи про цю промову, сказав фельдфебелеві-рахівникові:

— Що не кажи, а це справді буде чудово, як говорив той курат, коли, мовляв, день схилятиметься надвечір, і сонце зі своїми золотими променями зайде за горн, а на бойовищі буде чути останні подихи вмирущих, іржання коней, стогін поранених, плач і голосіння населення, в якого над головою горітимуть покрівлі.

Я страх люблю, коли люди стають "ідіотами в квадраті".

Ванек кивнув головою на знак згоди.

— Це була справді, біс його візьми, зворушлива історія.

— Гарна і з біса повчальна, — сказав Швейк. — Я все дуже добре запам'ятав і, коли повернуся з війни, так і розповідатиму в шинку "Під чашею". Пан фельдкурат, викладаючи нам усе це, так розкарячився, аж я злякався: ще, може, послизнеться і гепнеться на польовий вівтар. Адже він міг би розбити собі макітру об дароносицю. Він навів чудовий приклад з історії нашої армії ще за Радецького і так гарно зумів поєднати з вечірньою загравою вогонь підпалених стодол на полі бою, немовби це все бачив на власні очі.

Того самого дня старший фельдкурат Ібл був уже у Відні й розповідав там іншому маршбатальйонові цю зворушливу історію, про яку згадував Швейк і яка йому так

сподобалася, що він назвав її "ідіотизмом у квадраті".

— Дорогі солдати, — промовив старший фельдкурат Ібл. — Уявіть собі, що зараз сорок восьмий рік і тільки-но переможно скінчився бій під Кустоццою. Після десятигодинного затятого бою італійський король Альберт змушений був залишити бойовище нашому батькові солдатів, фельдмаршалові Радецькому, який на вісімдесят четвер-, тому році свого життя здобув таку блискучу перемогу,

І ось, дорогі солдати, на узвишші перед здобутою Кустоццою старий полководець зупиняє свого коня. Навколо нього його вірні генерали. Урочистість тієї хвилини охопила всю групу, бо недалечко від маршала, мої кохані, всі побачили солдата, який боровся зі смертю. Поранений прапороносець Герт із пошматованим на полі слави тілом відчув на собі погляд маршала Радецького. Бравий прапороносець похололими пальцями правої руки в спазматичному захваті стискав золоту медаль.

Коли він побачив благородного фельдмаршала, серце його забилося з новою силою, а знеможене тіло запалилося життям. З надлюдським зусиллям умирущий спробував підповзти до свого фельдмаршала.

"Не муч себе, мій відважний солдате", — сказав фельдмаршал і, злізши з коня, хотів подати йому руку.

"Гай-гай, пане фельдмаршале, — сказав умирущий воїн, — мені перебило обидві руки, але прошу тільки одно, скажіть мені чисту правду: ми виграли цю битву?"

"Ще й як, милий брате, — ласкаво сказав фельдмаршал. — Шкода, що твоя радість затьмарена пораненням".

"Звичайно, високоповажний пане, прийшла моя остання година", — кволим голосом сказав солдат, приємно всміхаючись.

"Тебе мучить спрага?" — спитав Радецький.

"День був задушливий, пане фельдмаршале, спека понад тридцять градусів".

Тоді Радецький узяв у одного із своїх ад'ютантів польову фляжку і підніс її

вмирущому. Той довгим ковтком угамував свою спрагу.

"Хай бог відплатить вам сторицею!" — вигукнув солдат, намагаючись поцілувати руку свого полководця.

"Ти давно служиш?" — спитав фельдмаршал.

"Понад сорок років, пане фельдмаршале. Під Асперном я здобув золоту медаль, бився й під Лейпціґом, за що маю гарматний хрест. П'ять разів був смертельно поранений, але тепер мені вже кінець. Та яке щастя, яке блаженство, що я дочекався сьогоднішнього дня. Що мені смерть, коли ми здобули славну перемогу і

відвоювали цісареві його землі!"

В цю хвилину, кохані солдати, від табору долинули величні звуки нашого гімну "Боже, цісаря храни нам". Могутньо і урочисто пролунали вони над бойовищем.

Ранений солдат, прощаючись зі світом, ще раз спробував підвестися.

"Хай живе Австрія! — вигукнув він несамовито. — Слава австрійській батьківщині!

Хай вічно лунає наш шляхетний гімн! Слава нашому полководцеві! Хай живе армія!"

Вмирущий іще раз припав до правиці маршала, поцілував її і впав; останній тихий подих вирвався з його благородної душі.

Полководець з непокритою головою стояв над тілом одного з найкращих своїх воїнів.

"Такий прекрасний кінець справді гідний заздрощів", — промовив фельдмаршал і затулив обличчя руками.

Дорогі солдати, і я від щирого серця бажаю вам усім дочекатися такого кінця!

Згадуючи цю промову старшого фельдкурата Ібла, Швейк міг справедливо, без найменшого перебільшення назвати його "ідіотом у квадраті".

Потім Швейк почав обговорювати вже відомі накази, прочитані перед посадкою в поїзд. Один, що його підписав Франц-Йосиф, а другий видав ерцгерцоґ Йосиф-Фердінанд, головнокомандувач Східної армії. Обидва накази стосувалися подій, що відбулися 3 квітня 1915 року на Дукельському перевалі, коли два батальйони двадцять восьмого полку під звуки полкового оркестру перейшли разом з офіцерами до росіян.

Обидва накази було прочитано тремтячим голосом, і в чеському перекладі вони звучали так:

"Наказ по армії від 17 квітня 1915 року

Сповнений болю, наказую цісарсько-королівський піхотний двадцять восьмий полк за боягузтво і державну зраду викреслити зі списків моєї армії. Полковий прапор у збезчещеного полку відібрати й передати військовому музею. Полк, який був морально розкладений ще на батьківщині і який вирушив на поле бою, щоб здійснити свої зрадницькі наміри, віднині не існує.

Франц-Йосиф I"

"Наказ ерцгерцоґа Йосифа-Фердінанда

Чеські військові частини під час кампанії не виправдали наших сподівань, особливо в останніх боях. Передусім не виправдали себе при обороні позицій.

Тривалий час вони перебували в траншеях, з чого скористався ворог, щоб познайомитися і зв'язатися з нікчемними елементами цих військових частин.

Ворог, підтримуваний зрадниками, майже завжди спрямовував атаки проти тих фронтових частин, серед яких були ці зрадники.

Ворогові часто вдавалося захопити нас зненацька, так би мовити, майже без перешкод вриватися на наші позиції і брати в полон велику кількість оборонців.

Тисячу разів ганьба, сором і зневага тим безчесним негідникам, які зрадили цісаря і державу, заплямувавши не лише честь прапорів нашої славної і хороброї армії, але і честь тієї нації, до якої вони належать.

Рано чи пізно їх не мине куля або шибениця.

Обов'язок кожного солдата-чеха, який не втратив почуття честі, — повідомити свого командира про такого мерзотника, підбурювача і зрадника.

Хто цього не зробить, той сам зрадник і негідник.

Цей наказ зачитати всім солдатам чеських полків.

Цісарсько-королівський двадцять восьмий полк наказом нашого монарха вже викреслено із складу армії, і всі полонені перебіжчики з цього полку заплатять кров'ю за свою тяжку провину.

Ерцгерцоґ Йосиф-Фердінанд"

— Так, так. Не дуже-то вони поспішали нам його прочитати, — сказав Швейк Ванекові, — мене просто дивує, що цей наказ нам оголосили аж тепер, хоч найясніший цісар видав ще сімнадцятого квітня. Схоже, немовби, з якоїсь причини нам навмисне його не хотіли прочитати. Був би я найяснішим цісарем, я б їм показав, як мене відпихати. Якщо наказ виданий сімнадцятого квітня, то сімнадцятого мусять і прочитати в усіх полках, хоч би каміння з неба падало.

В другому кутку вагона навпроти Ванека сидів кухар-окультист з офіцерської кухні й щось писав. Поруч нього примостився денщик надпоручника Лукаша, бородатий велетень Балоун, і телефоніст Ходоунський, прикомандирований до одинадцятої маршової роти. Балоун ремиґав скибку солдатського хліба і перелякано пояснював телефоністові Ходоунському, що, мовляв, не його вина, якщо в цій тисняві при посадці він не міг продертися в штабний вагон до свого надпоручника.

Ходоунський страхав Балоуна, що тепер, мовляв, жартам кінець і його за це чекає куля.

— Та хоч би вже кінець оцим мукам, — нарікав Балоун. — Я вже раз мало не загинув на маневрах біля Вотиць. Ми тоді конали від голоду й спраги, і коли до нас приїхав батальйонний ад'ютант, я вигукнув: "Дайте нам води і хліба!" Той обернув у мій бік коня і сказав, що на війні він би наказав мене за це розстріляти. Але зараз велить лише посадити до гарнізонної тюрми. Та мені здорово пощастило. Коли він їхав з повідомленням для штабу, його кінь по дорозі сполошився, і ад'ютант, упавши з сідла, скрутив собі, хвала богові, в'язи.

. Балоун важко зітхнув і вдавився хлібом. Відкашлявшись, він жадібно подивився на два саквояжі надпоручника Лукаша, які були під його опікою.

— Панове офіцери, — промовив він меланхолійно, — дістали консерви з печінки і угорську ковбасу.