Пригоди бравого вояка Швейка - Сторінка 96
- Ярослав Гашек -Зголосіться до фельдфебеля Ванека з одинадцятої маршової роти і скажіть, хай він влаштує вас у своєму вагоні. Там найбільше вільних місць. І перекажіть Ванеку, щоб він негайно прийшов до мене.
Звичайно, вас зарахуємо до штабу батальйону. Це буде оформлено наказом.
* * *
Кухар-окультист спав. Балоун, не перестаючи, тремтів, бо він уже відкрив надпоручникові сардинки. Фельдфебель-рахівник Ванек пішов до капітана Саґнера, а телеграфіст Ходоунський потайки роздобув десь на вокзалі пляшку ялівцівки, випив її і, розчулившись, заспівав:
Поки жив я в снах і мріях,
Вірною земля здавалась,
Віру я в душі леліяв,
А в очах любов палала,
Та за мить я взнав, що, власне,
Зрада — це земна ознака,
Віра і любов погасли — Я проснувся і заплакав.
Потім підвівся, підійшов до столу фельдфебеля-рахівника Ванека і написав на клапті паперу великими літерами:
"Цим уклінно прохаю підвищити мене в чині й призначити батальйонним сурмачем.
Телеграфіст Ходоунський"
* * *
Капітан Саґнер розмовляв з фельдфебелем-рахівником Ванеком дуже коротко. Він тільки звернув його увагу на те, що батальйонний історик однорічник Марек тимчасово перебуватиме в одному вагоні зі Швейком.
— Можу вам лише сказати, що цей Марек, теє, як його, трохи підозрілий, politisch verdachtig. Боже мій! Зараз у цьому немає нічого дивного: про кого так не говорять. Але це тільки здогади. Думаю, ви мене розумієте? Я вас тільки попереджую, коли б він почав там щось таке... ну, ви мене розумієте, одразу ж його перепиніть, щоб я не мав якихось неприємностей. Просто скажете йому, хай припинить базікання, і на тому справа скінчиться. Це не значить, що вам треба бігати з усякими там дрібницями до мене. Поговоріть з ним подружньому. Такі товариські зауваження завжди впливають краще, ніж якісь дурні доноси. Одно слово, я не хочу нічого чути, бо... розумієте, такі речі можуть заплямувати весь батальйон.
Отже, повернувшись до вагона, Ванек відвів однорічника Марека вбік і сказав йому:
— Чоловіче, ви підозрілий, але це не має значення, тільки не говоріть зайвого при отому телеграфісті Ходоунському.
Ледве він устиг це сказати, як приперся Ходоунський, упав у обійми фельдфебеля-рахівника й захлипав п'яним голосом, що мало означати спів:
Як настали дні, мов злидні,
І як душу жах тривожив,
На твоєму серці ріднім
Я пролив гарячі сльози.
Твої очі заясніли
Сяйвом двох зірок чудових,
З губ твоїх слова злетіли:
"Кинути тебе? Ніколи!"
— Ми ніколи один одного не кинемо, — проквилив Ходоунський. — Тільки-но щось
почую по телефону, зараз же скажу вам. Чхати мені на присягу.
Балоун у кутку злякано перехрестився й почав голосно молитися:
— Мати божа, не відкидай моєї молитви, а милостиво її вислухай. Допоможи мені, нещасному, що волає до тебе з живою вірою, кріпкою надією і гарячою любов'ю в цьому падолі сліз і скорботи. О царице небесна! Заступися за мене, щоб я до кінця життя свого залишився під господньою опікою, під твоєю охороною.
Благословенна діва Марія справді промовила за нього добре слово, бо за хвилину однорічник витяг із свого вбогого заплічного мішка кілька бляшанок сардинок і кожному дав по одній.
Балоун сміливо відчинив чемоданчик надпоручника Лукаша і поклав туди сардинки, що впали з неба.
Та коли незабаром усі відкрили бляшанки і з насолодою почали їсти, на Балоуна знову найшла спокуса, він витяг із чемодана сардинки, відкрив їх і жадібно ум'яв.
І ось тут благословенна і найсолодша діва Марія від нього відвернулася, бо саме коли він допивав з бляшанки олію, до вагона підбіг батальйонний ординарець Матушич і загорлав:
— Балоуне, неси своєму обер-лейтенантові оті сардинки!
— Ох, і нахапається ляпасів, — сказав фельдфебель Ванек.
— З порожніми руками ти краще туди й не потикайся, — порадив Швейк. — Візьми з собою хоч п'ять порожніх бляшанок.
— Що ви, власне, зробили, що вас так бог карає? — запитав однорічник. — На вашому минулому, певно, лежить якийсь великий гріх. Чи не вчинили ви святокрадства, з'ївши у свого священика шинку з печі? А може, видудлили з його погреба церковне вино? Чого доброго, ви ще хлопцем лазили по грушки до попівського саду?
Балоун скрушно махнув рукою. Його несамовитий вигляд змученої людини наче волав:
"Коли вже настане кінець моїм стражданням?"
— Он воно що, — здогадався однорічник, немов почувши зойк душі нещасного Балоуна. — Ви, друже, втратили зв'язок з господом богом. Ви не вмієте вблагати господа бога, щоб він якнайшвидше забрав вас із цього світу.
А Швейк додав:
— Балоун усе ніяк не може наважитися віддати своє військове життя, свої солдатські переконання, свої слова та вчинки, свою солдатську смерть на ласку "материного серця Всевишнього бога", як не раз говорив мій фельдкурат Кац, коли, бувало, нажлуктиться і з п'яних очей штовхне на вулиці якогось солдата.
Балоун заявив, що вже й на шеляг не вірить господу богу, бо скільки він даремне молився, щоб Всевишній послав йому більше сили терпіти і якось той його шлунок звузив.
— Ота моя ненажерливість виникла не з війни, — почав він нарікати. — Вона мучить мене вже здавна. Через неї, оцю саму ненажерливість, жінка ходила з дітьми на прощу до Клокот.
— Знаю, — сказав Швейк, — це біля Табора. Вони там мають багату діву Марію з фальшивими брильянтами. Якось її хотів обікрасти один причетник звідкілясь із Словаччини. Дуже побожний чоловік був. Він приїхав до Клокот і вирішив, що воно йому краще вдасться, коли спочатку очиститься від усіх старих гріхів. На сповіді він покаявся й у тому, що хоче завтра обікрасти діву Марію. Але не встиг і оком моргнути, не те що прочитати триста разів "Отче наш", — таку єпітимію наклав на нього священик, щоб він тим часом не втік, — як уже причетники тягли його на жандармський пост.
Кухар-окультист почав сперечатися з телеграфістом Ходоунським, чи не було це зрадливим порушенням таємниці сповіді, порушенням, яке волає до неба про помсту, чи варто було взагалі затівати справу, якщо йшлося про фальшиві брильянти.
Нарешті Юрайда довів Ходоунському, що це була карма, тобто наперед визначена доля з далекого незнаного минулого, коли той злощасний причетник із Словаччини був ще головоногом на якійсь іншій планеті. Так само вже давно, коли священик із Клокот був ще якимось ящуром або нині вже вимерлим сумчастим ссавцем, доля вирішила, що він мусить порушити таємницю сповіді, хоч з юридичного погляду канонічне право дозволяє давати розгрішення навіть тоді, коли йдеться про монастирське майно.
До всього цього Швейк додав таке мудре зауваження:
— Ваша правда. Жодна людина не знає, що вона буде викомарювати за кілька мільйонів років, і тому ні від чого не сміє зарікатися. Обер-лейтенант Кваєнічка, — ми тоді служили в Карліні в резервній команді запасних, — завжди говорив на вправах: "Не думайте собі, ви, ледачі бугаї й кабани, що для вас військова служба скінчиться на цьому світі. Ми ще й по смерті побачимось, і я зроблю вам таке чистилище, що ви очманієте, свиняча бандо".
Тим часом Балоун, який у цілковитому розпачі думав, що говорять тільки про нього й кожне слово стосується його поведінки, вів далі свою прилюдну сповідь:
— Навіть Клокоти не допомогли проти моєї ненажерливості. Бувало, повернеться жінка з дітьми з прощі й почне перелічувати курей. Аж ба — однієї або двох бракує. Але я не міг устояти, хоч і знав, що вони несуть яйця і потрібні в
господарстві. Тільки-но вийду надвір, гляну на них, раптом відчуваю в шлунку прірву. За годину мені вже краще, але від курки самі кістки лишились. Одного разу наші поїхали до Клокот помолитися, щоб татуньо, тобто я, вдома нічого не зжер і не заподіяв нової шкоди. А я собі походжаю по дворі, і раптом упав мені в око індик. Я мало що не заплатив за нього життям. Стала мені впоперек горла кістка з його стегна, і якби не учень, такий собі маленький хлопчик, — він мені ту кістку витяг, — я б сьогодні не сидів тут з вами і цієї світової війни не дочекався б. Та що тут говорити! Той мій хлопчина-учень такий пухкенький, товстунчик. Жвавий та моторний...
Швейк підійшов до Балоуна.
— Покажи-но язик.
Балоун висолопив язика, після чого Швейк звернувся до присутніх у вагоні:
— Я так і знав: він зжер І свого учня. Признайся, коли ти його зжер? Тоді, коли ваші знову пішли до Клокот, так?
Балоун у розпачі благально зчепив руки і заволав:
— Дайте мені спокій, друзі! До всіх моїх нещасть ще й такі речі чути від своїх товаришів!
— Ми вас за це не засуджуємо, — сказав однорічник. — Навпаки, видно, що з вас буде добрий вояк. Коли французи під час наполеонівських воєн облягали Мадрід, іспанський комендант фортеці, щоб з голоду не віддати її ворогові, з'їв без солі свого ад'ютанта. Це вже справді жертва, бо посолений ад'ютант був би набагато стравніший. Пане фельдфебелю, як прізвище нашого батальйонного ад'ютанта?
Ціглер? Та це ж якийсь недоїдок. Ним би не нагодував і одної маршроти.
— Дивіться, дивіться, — сказав фельдфебель Ванек. — У Балоуна в руці чотки.
І справді, Балоун у своєму великому горі шукав порятунку в намистинках виробництва фірми "Моріц — Левенштейн" у Відні.
— Вони теж із Клокот, — сказав сумно Балоун. — Поки мені їх принесли, наклали головою двоє гусенят. Але хіба то м'ясо, так, якась м'якушка.
Незабаром прийшов наказ по всьому ешелону — за чверть години вирушати. Але ніхто цьому не повірив, і трапилось так, що, незважаючи на всі застережливі заходи, дехто відстав... Коли поїзд рушив, бракувало вісімнадцять солдатів і фельдфебеля Насакла з дванадцятої маршроти. Поїзд уже давно зник за Ішатарчею, а фельдфебель сварився в балочці, в акацієвому гайку за вокзалом, з якоюсь повією, що вимагала від нього п'ять крон, тоді як він пропонував їй в нагороду за виконану службу крону або кілька ляпасів.
Зрештою, борг було сплачено ляпасами з такою силою, що на повіїн крик почали збігатися з вокзалу люди.
3. З ГАТВАНА НА ГАЛИЦЬКИЙ КОРДОН
Під час залізничної подорожі батальйону, який мав іще йти пішки від Лаборця через Східну Галичину на фронт і там добувати воєнну славу, в вагоні, де сиділи однорічник і Швейк, знову точилися дивні розмови більш-менш протидержавного змісту; те ж саме, тільки в менших масштабах, відбувалося і в інших вагонах. Ба навіть і в штабному вагоні панувало якесь невдоволення, бо у Фюзешабоні з полку надійшов наказ про зменшення пайки вина офіцерам на одну восьму літра.