Пригоди Електроника - Сторінка 2

- Євген Велтистов -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Вибравши зручний момент, він заходив до них разом з чужим класом, сідав у куточку, спостерігав, як возяться з деталями старші учні. Співає-гуде пісню лічильна машина, горять вуглинки її очей, і Сироїжкіну почувається добре.

Після таких захоплень технікою неминуче бувають неприємності: батько мусить розписатися у щоденнику. Павло Антонович докірливо дивиться на сина й хитає головою.

Сергій відвертається, уважно вивчає книжкову шафу, знизує плечима:

— Ну, не вийшла задача… Що ж тут такого? Безглузді пішоходи. Ідуть, відпочивають, сідають на поїзд…

— А тепер ти її розв'язав?

— Розв'язав, — безрадісно каже Сергійко. — Взагалі не можу я довго марудитися з рівняннями… Голова болить.

Але ніякі відмовки не допомагають, доводиться сидіти над задачником. Сергійко читає і перечитує п'ять рядків про садівника, що зібрав багатий урожай яблук і груш, а сам думає про собаку, який у темряві довго біг за ним. Сергійко тихенько свистів йому й весь час оглядався: чи біжить? Собака то трюхикав слідком, то зупинявся, сідав і якось тоскно дивився на Сергійка. Пес мав білий трикутник на грудях, одне вухо стирчить, а друге наче зламане посередині.

Біля під'їзду Сергійко приготувався взяти його на руки, але він чогось злякався, відскочив і побіг геть.

Сергійко знову втупився в задачник, качає по столі ручку. Потім згортає книжку, швидко складає все в портфель. Він знайшов найпростіше рішення: "Спишу в Професора".

Професор, або Вовка Корольков, — сусід Сироїжкіна по парті. Його зошити — хоч зараз на виставку чи в музей: ні плям, ні виправлень, тільки акуратні дрібні літери й цифри. Та й самого хазяїна зошитів можна демонструвати в музеї. Професор знає геть-чисто про все, починаючи під молюсків і кінчаючи космосом. Але він не хизується, ніколи не задирає носа перед товаришами. Для нього найголовніше в житті — це математика. Побачивши якесь рівняння, Професор забуває про все на світі. Щоправда, коли Сергійко не може впоратись із задачкою, Професор спускається зі своїх висот і підказує розв'язання. Для цього його треба добряче штовхнути у бік.

Проте особливої дружби між сусідами не було. Професор дружив з Макаром Гусєвим, що сидів на першій парті й затуляв іншим добру чверть дошки. Кумедна це була пара: худий, блідий, найменший у класі Професор, відомий запусками саморобних ракет, різними хитромудрими вигадками, і здоровенний, рум'яний, з кулаками, як диньки, Макар Гусєв. Він, Макар, прославляв свого приятеля, а іноді навіть подавав йому несподівані ідеї: пропонував майструвати лижі з моторчиком, варити лимонну олію тощо. Макар теж не мав жодних сумнівів щодо, свого майбутнього. Коли йшлося про це, він демонстрував свої м'язи й казав: "Певна річ, возитимуся з машинами. От у Професора голова особлива. Хай він і сушить її. А я чхав на ці премудрості".

Якщо Сергійко симпатизував Професорові, то здоровань Гусєв попсував йому немало крові. Сергійчине прізвище з першої ж зустрічі здалося Макарові надто кумедним і потім просто не давало йому спокою, ніби лоскотало.

— Привіт, Сироїжкін! — баском кричав ще здалеку Макар. — Сир їси чи не їси?

Коли Сергійко відповідав, що він не їсть, Макар вів далі:

— Тоді ти маєш бути Сироніжкін, Сироручкін або Сировушкін!

Сергій пробував відповідати ствердно, але й після цього Макар не заспокоювався і виголошував:

— Увага! Іде Сир Сирович Сиров, він же Сергійко

Сироїжкін, великий знавець і любитель усіх сортів сиру в усьому світі. Скажіть, будь ласка, що ви їли на сніданок?

І тоді Сергійко вирішив нічого не говорити й мовчки піднімався у клас.

Гусєв не відставав від нього ні на крок.

— Слухай-но, як тебе — Сироочкін? Я вчора забув твоє прізвище й мучився всю ніч. Сирокішкін? Сиромишкін? Сиросороконіжкін?

Іноді Сергійко так злився на причепу, що ладен був його вдарити. Але починати першому не хотілося, а здоровань ні з ким не бився. Залишалося перейняти метод у супротивника. І Сергійко на уроках обережно водив крейдою по Макаровій спині — адже вона маячіла просто перед ним. Клас посміювався, споглядаючи слово "Гусак", а Макар підозріло оглядався. На перерві він ганявся за Сергійком, однак спіймати проворнішого за себе кривдника не міг і здалеку погрожував кулаком-динькою.

Ці маленькі кривди миттю забувалися, припинялись короткі сутички в кутках, коли з'являлися Віктор Попов і Спартак Недєлін з дев'ятого "А". При всьому бажанні не можна було знайти у школі такої людини, яка не знала б видптних математиків. Про них складали легенди. Хлопчаки табуном ходили слідом за знаменитою парою і передавали и один одному новини:

— Хлопці, Недєлін подужав надзвичайну нерівність! Усі старались — і нічого, а він узяв і подужав. А Спартак зате довів найважчу теорему!

Проте знаменитості не звертали ані найменшої уваги на пишний почет. Вони неквапливо прогулювалися залою і загадували один одному музичні задачки: тихенько насвистували або наспівували мелодії і відгадували композитора. Потім дзеленчав дзвоник, двері дев'ятого "А" зачинялись, і Школа чекала новин.

Новини були найрізноманітніші:

— Чули? Недєлін увесь урок з учителем сперечався. Той доводить своє, а цей — своє. Так аж до дзвоника й Говорили.

— Добре йому, він усе знає. А тут не встигнеш спокійно посидіти на місці, як уже тягнуть до дошки.

— Бачили, Спартак одягнув червону майку? Під сорочкою просвічується. Знову заб'є голи біологам!

— Ну й що? Там навчаються самі дівчата. А хлопців — один, два, та й годі. І всі хирляві. Не мудра річ їх обіграти… Он Попов скрипку нову купив! Такі концерти шкварить, що всі сусіди не сплять.

— Та я сам живу під Спартаком. Двома поверхами нижче. Знаєш, як він гримить на роялі! Що там твоя скрипка! Рояль на всі десять поверхів чути.

— Чого ти окуляри начепив? Чи не на Вітьку Попова хочеш бути схожим? Ваш Вітька слабак, у футбол не грає. Дивись, зачахнеш з цими окулярами. Краще грам здоров'я, ніж тонна знань!

— Сам ти слабак! Я роблю зарядку щодня. І стрибнув далі, ніж ти!

Як бачите, прихильники математики з усіх класів розділилися на два табори. Одні наслідували задумливого, серйозного Попова, який іронічно дивився на галасливі розваги. Палкі шанувальники жвавого, мускулястого Спартака вихваляли спорт і намагалися писати вірші, хто знає — кращі чи гірші за ті, що Недєлін друкував у кожному номері стінгазети. Єдине, на чому сходилися обидва табори, було те, що математика — основа всього життя.

Сироїжкін, звичайно, був прихильником веселого Спартака, хоч той і не виявляв до нього ніяких ознак уваги. А Попова семикласник сторонився після однієї пригоди. Сергійко біг коридором, як раптом розчахнулися двері й ляснули його по голові. Випадковий винуватець цього удару — Віктор Попов — був, видно, зайнятий своїми думками. Він і не глянув на потерпілого, лише кинув на ходу:

— Гей, малюк, обережніше!

Тут Сергійко розлютився. Не тому, що дістав здоровенну гулю на лобі. Його розлютило саме звертання.

— Який великий знайшовся!.. — процідив він крізь зуби. — Як дам зараз по окулярах, щоб дивився, куди йдеш!

Попов зупинився, здивовано оглянув незнайому постать і несподівано запитав:

— Гей ти, забіяко, скажи мені краще, що таке "Аль-джебр і аль-мукабала"?

Сергій нічого не відповів. Він ширше розставив ноги й сунув руки в кишені штанів.

— Слід би знати, що це — математичний твір дев'ятого століття, який дав назву алгебрі, — Попов дивився на забіяку з неприхованою іронією. — І між іншим, юначе, професори, які навідують нашу школу, називають мене колегою. Чув? Колегою.

На цьому, власне, сутичка й закінчилася.

Вітька Попов давним-давно все забув. А Сироїжкін пам'ятав. І, можливо, саме після того випадку він придумав таку історію.

Ось він через два роки — нікому не відомий дев'ятикласник — приходить в університет на математичну олімпіаду. Бере аркуш паперу, читає умови задач. Десять хвилин — і він подає комісії списаний аркуш. У залі скриплять щосили пера, а він іде собі, навіть не оглянувшись. Комісія читає його роботу й дивується: "Хто такий цей Сироїжкін? Ніколи не відвідував математичних гуртків, не бував на засіданнях секції і так легко, за іграшки знайшов свої дотепні розв'язання. Навіть дивно, що для нього не існує нерозв'язних задач…" А наступного дня повісять плакат:

"Перше місце зайняв учень дев'ятого класу Сергій Сироїжкін. Честь і слава!.." Вітька Попов дізнається про це й простягає руку примирення: "Вибач, колего. Такі задачі не міг розв'язати навіть я…" А що? Хіба не може так бути? Сергійко в одній книжці читав, що знаменита теорема Стокса з'явилася на світ, коли Стокс був студентом і відповідав на екзамені самому Максвеллу. Відтоді теорема носить його ім'я. І теорема Релея доведена теж на екзамені. То чому ж не може бути відкрита коли-небудь теорема Сироїжкіна?..

Але найчастіше, коли Сергій розмірковує, ким йому бути, думки його стрибають зовсім безладно, й він дивується своїй непостійності.

"Чому ні з того ні з сього я починаю думати про Антарктиду, про марки Мадагаскару й забуваю, що треба йти до школи? — філософствує у такі хвилини Сироїжкін. — Я можу думати чи не думати, вчитися чи байдикувати, робити що-небудь чи зовсім нічого не робити. Чому, коли я захочу, все виходить швидко й добре — й уроки, й прибирання вдома, й крос. Захочу — й не буду ні математиком, ні інженером, а буду шофером, або геологом, або, як батько та мати, конструктором. На уроках географії мене так і тягне поїхати на Північ, працювати там на заводі й відпочивати в скляному санаторії. А на історії — розкопувати скіфські могили, шукати стріли, щити, списи й розгадувати старовинні пергаменти. І, звичайно, завжди хочеться бути космонавтом!.. Чому я такий, що сам себе не можу зрозуміти?" І Сергійко питає батька:

— Тату, а як ти дізнався, що хочеш бути конструктором?

Він запитує це, мабуть, усоте, хоч давно знає все: як батько закінчив школу, потім працював шофером на сибірській будові — водив велетенські самоскиди, потім вступив у автобудівельний і там зустрів маму. І поки Павло Антонович — напевно, всоте — із задоволенням згадує молодість, Сергійко думає про своє:

"Чомусь раніше все було просто. Люди знали, ким вони хочуть бути, на кого треба вчитися. А тут стоїш, наче Ілля Муромець перед каменем, і не знаєш: ліворуч підеш, праворуч підеш чи прямо підеш? Навіть туга бере…" І він знову згадав того самого собаку, який біг за ним у темряві.