Пригоди Електроника - Сторінка 64

А я навіть не людина.

— Я — людина! — впевнено сказав Сергій. — Не бійся.

Ми разом відкриємо цю формулу. Ти запитуй мене, запитуй!

— Гаразд. Дай відповідь: як ти розумієш прекрасне?

Сироїжкін замислився…

Одинадцяте квітня.

НОВИЙ ТАРАТАР

— Відразу видно, що ти новачок, Електронику, — промовив Сироїжкін, заходячи до класу. — Ще нікого немає, а вчитель на місці.

Він поклав портфель на парту, здивовано втупився в дошку. Замість звичайної шкільної дошки світився величезний, майже на всю стіну, екран.

— Що це, Електронику?

— Моя раціоналізаторська пропозиція, — спокійно відповів новий учитель. — Дошка нової конструкції.

Екран показував відчинені двері школи, учнів, що йшли з портфелями.

— Класний винахід! — похвалив Сергій.

— Спеціально для нашого класу, — підтвердив Електроник.

— Значить, не треба більше дряпати крейдою… Дивись, вивчай і роби висновки, — міркував уголос Сергій.

— Ми можемо підключатися до лабораторій, телебачення, обчислювального центру. Чесно кажучи, це не мій винахід. Я бачив у багатьох інститутах, як професор читає на кафедрі лекцію, а студенти бачать і чують його за сотні й тисячі кілометрів.

— Ти найкращий у світі вчитель, — похвалив друга Сергій. — Таратар буде задоволений тобою. А інші класи помруть від заздрості… До речі, до нас ходитимуть на екскурсію… — Він показав на дошку. — Дивись! Ось поспішають мальки з молодших класів!.. Квапляться першоклашки. А академіки з десятих не поспішають… Вони навіть не знають, що в нас такий винахід… Зараз з'являться наші…

Вони спостерігали, як заходять діти до школи, й перед ними поставали живі картини минулих епох. Розмахуючи уявними дротиками, кам'яними сокирами, луками, шумно ввалилися в коридор маленькі "древні" люди: вони скидали свої пухнасті звірині шкури в гардеробі, одягали м'яке взуття й відразу перетворювались на симпатичних школярів. Група мовчазних "лицарів" у гладеньких шкіряних куртках із затиснутими під пахвою портфелями, гучно стукаючи підошвами, не кинувши жодного погляду на дівчаток, статечно пройшла прямо в клас. Повільно простували оратори, говорили всі разом, не слухаючи один одного; їхні величезні портфелі були напхані підручниками й зошитами… Винахідники несли коробки з моделями… Хтось, придумуючи на ходу фотонну ракету, пустив дзеркальцем сонячного зайчика, й "ракета світла" вилетіла у відчинені двері.

Пройшли вже представники всіх епох, а звичайних геніїв, що випередили своє століття, все ще не було. Продзвенів дзвоник. У восьмому "Б" так само сиділи вчитель і єдиний учень.

— Що сталося? — не розумів Сергій. — Епідемія грипу? Вчора всі були здорові, Електроник увімкнув радіотелефон, і клас наповнився голосами учнів восьмого класу "Б" — найзвичайнісіньких геніїв.

Вони працювали над своїми винаходами. Ніхто з них не був хворий.

— "Космічний корабель "Земля", — сказав Сироїжкін пароль, і всі однокласники враз почули його. — Чому ви не на уроці? — запитав Сироїжкін. — Електроник чекає! Ви хіба забули, що він — учитель?!

Пролунав хор обурених голосів. Ніхто не забув, що вчитель сьогодні Електроник. Учням просто було ніколи. В них не лишалося жодної хвилини для уроків. Професор створював другу симфонію. Кукушкіна моделювала систему кровоносних судин. Гусєв переробляв свою бочку, посилюючи її дію на м'язи. Всі вони — майбутні інженери, вчені, художники — вимагали зараз свободи творчості.

"Для чого ходити на урок, коли Електроник і без того дає будь-яку інформацію!..", "Зошити, авторучки, парти, навіть сам "Репетитор" — усе це застаріла система занять…", "Врешті-решт, якщо йдеться про задачі, параграфи й правила, то можна передати їх по телефону чи по телевізору…" — такі були доводи нових геніїв.

— От і спробуй вивчити людей, якщо вони просто не приходять на урок, — сумно зауважив Електроник.

— Усі вони — несусвітні ледарі! — обурено сказав Сергій. — Сидіти в кріслі, жувати бутерброд і дивитися телевізор вважається нормальним навчанням і життям. Просто вони не розуміють, що сьогодні ти — Таратар.

— Я не Таратар, — промовив повільно Електроник. — Я помічник учителя. Я завжди це знав.

— Відключи свій телефон, і всі генії прибіжать за потрібною інформацією у клас, — порадив Сироїжкін.

— Навіщо відключати? Тоді я взагалі нікому не буду потрібний. Хай працюють. Мені подобається, як працюють люди. Я вчусь у вас працювати. — І Електроник сказав у радіотелефон восьмому "Б": — Продовжуйте виконувати домашнє завдання!

— Значить, ти виводиш свою формулу геніальності?

— Я читав уночі твори поетів. Я не все розумію. Наприклад, що таке "душа"?

— Чому тебе цікавить душа?

— Я прочитав у Пушкіна: "Натхнення — це схильність душі до найактивнішого сприйняття вражень і розуміння понять, отже, й до пояснення оних. Натхнення потрібне в геометрії, як і в поезії". У цій точній формулі, — признався Електроник, — мені ясно все, навіть "оних", невідоме одне поняття — "душа".

Сергій не відразу відповів.

— Душа? Це, по-моєму, розум, нерви, вся людина, зрештою, — сказав він. — Цілком я чи цілком ти. Розумієш?

— Я починаю здогадуватися, як народжується натхнення.

Сергієві завжди подобалася відвертість Електроника.

Його надзвичайна об'єктивність. Він сказав:

— Треба багато працювати, щоб вийшли красиві речі.

— Я розумію! — вигукнув Електроник. — Найкраща річ — найкрасивіша! Автомобіль, будинок, літак, доведена теорема…

— Багато людей уміють працювати красиво, — серйозно сказав Сергій.

— Виходить, натхнення потрібно скрізь — у геометрії, лічбі, віршах, шахах, — міркував далі Електроник згідно з пушкінською формулою.

— Звичайно. Архімед, Лобачевський, Альохін та інші великі люди підтвердили це правило. Я повинен ще раз розібрати помилки великих, — зробив висновок електронний хлопчик і після деяких вагань запропонував Сергієві: — Може, нам спробувати зіграти в шахи?

Сергій кинувся до шафи, висипав на вчительський стіл шахові фігури. Він був задоволений, що Електроник здобуває над собою маленькі перемоги.

Коли директор школи заглянув у восьмий "Б", щоб перевірити, як іде урок, він застиг від подиву: в порожньому класі грали в шахи вчитель і єдиний учень.

— А де решта? — запитав Григорій Михайлович. — Де ваші учні, Електронику?

— Я дозволив їм працювати вдома, — сказав Електроник. — Вони ще не виконали домашнього завдання…

— Ми тут порадилися, — додав Сироїжкін, — і вирішили, що їхня домашня робота важливіша за урок.

— Неправда! — пролунав за спиною директора голос, і до класу ввійшла Майя Свєтлова зі школи хіміків.

Сироїжкін спалахнув, мов Наднова: адже Майя не знала, що перед нею директор, і могла виказати всіх дітей.

— Ти сам казав, що вони ледарі, — звернулася Майя до Сергія, який ще більше розпалювався. — Я саме дзвонила Електроникові на перерві й чула вашу розмову. Електроник так готувався, а вони не прийшли! Подумаєш — "звичайні генії"… Просто зарозумілі ледарі!

— Може, всіх зараз викликати, Григорію Михайловичу? — сказав наляканий відвертістю Майї Сироїжкін.

— Ви, напевно, вчитель? — обернулась Майка до директора.

— Ні, я директор.

— Тим краще. Викликайте!

— Я не можу відмінити розпорядження вчителя, не поговоривши з ним, — усміхнувся Григорій Михайлович і рантом побачив освітлений екран, який показував порожній сонячний коридор, пальта на вішалках, відчинені двері школи.

Директор оглянув екран, простягнув руку новому вчителеві.

— Спасибі за нововведення, Електронику. Справді учні пропустили дуже важливий урок. — 1 він звернувся до притихлої компанії: — Послухаємо Електроника!

Директор, Сироїжкін та Свєтлова сіли за парти, а Електроник підійшов до екрана. Він підключився до інституту й розповів, як тут народжуються нові електронні машини. Глядачі побачили вчених та інженерів у білих халатах. В одній з груп майнуло обличчя Громова. Професор оглянувся на камеру, відійшов від колег.

— Як іде урок, товаришу вчитель? — запитав він Електроника.

— Урок іде добре, — доповів учень.

— Вибач, що відриваю, — сказав Громов. — У мене до тебе е прохання. Завтра в нашому місті відкривається важлива виставка, інститут доручає тобі працювати на ній. А втім, — поправився Громов, — це не зовсім точне слово — "виставка". Просто приїжджають кібери, чи роботи, як їх називають у багатьох країнах, демонструвати свої здібності. Такі самі електронні механізми, як і ти. Докладніше дізнаєшся в інформаційному центрі. Ти згоден?

— Я згоден, — сказав Електроник.

— Можеш запросити свій клас на відкриття, — запропонував професор. — Так би мовити, наочний урок. Якщо, звичайно, дирекція не заперечуватиме.

Директор тут, слухає урок за партою, — простодушно сказав Електроник.

— Я вважаю, що пропозиція Геля Івановича цікава, — озвався з першої парти директор.

— Григорій Іванович згоден, — передав Електроник Громову.

— В такому разі я даю заявку на восьмий "Б". — І Громов повернувся на робоче місце.

Електроник глянув на годинник, вмить переключив екран. Тепер на ньому з'явилась якась могутня рогата тварина.

— Виставка досягнень народного господарства, — пояснив Електроник. — Зараз ви побачите доказ останнього досліду восьмого "Б".

Тварина височіла над натовпом, як могутній стародавній мамонт. Раптом вона закинула голову, відірвала кілька гілок з верхівки тополі й повільно почала рухати щелепами.

— Невже це корова? — зацікавлено сказав директор. — Ніколи в житті не думав, що є такі гіганти!..

— Винахід Віктора Смирнова, — підтвердив новий учитель. — Бачите, саме він стоїть біля корови. А поряд — його батько…

Віктор Смирнов насилу вивів корову з гаража. Він навіть перелякався, побачивши її при денному світлі: отака здоровенна!

Ще вчора увечері корова була не набагато більша за звичайну корову, в гаражі лежали коробки з пластівцями, кілька старих автомобільних покришок, тюки з пресованим сіном.

Зараз гараж був порожній і чистий, ніби вилизаний величезним язиком. Як видно, в корови розгулявся апетит, вона не залишила навіть клаптика паперу, а сама стала завбільшки з грузовик. Ні, мабуть, ще більша — з тролейбус!..

Приятель Віктора кліпав очима, не розуміючи, як це за три дні з привезеного в каструлі маляти виросло таке страховисько.

Корова була чудова: біла, з чорними плямами й войовничо піднятими рогами, — неначе вирізьблена з мармуру.