Пригоди Гекльберрі Фіна - Сторінка 47

Ти що, ніяких книжок не читав? Ні про барона Тренка, ні про Казанову, ні про Бенвенуто Челліні, ні про Генріха Наваррського — таж їх усіх і не перелічити! Де ж то видано, де чувано, щоб в՚язнів звільняли у такий бабський спосіб? Ні, найкращі авторитети радять у таких випадках перепиляти ніжку і тільки тоді знімати ланцюга, а тирсу проковтнути, щоб ніхто не помітив, а ніжку, там де разпиляно, замастити брудом та салом, щоб найкмітливіший тюремник не запідозрив, що тут щось пиляли,— хай думає, що ніжка ціла-цілісінька. А тієї ночі, коли ти налагодишся тікати, копнеш її ногою — вона й відпаде; тоді знімеш із неї ланцюга — і хода. Більше вже й робити нічого, хіба що закріпити мотузяну драбину на зубчастому мурі, спуститися тією драбиною вниз, упасти у рів і зламати собі ногу — мотузяна драбина на дев՚ятнадцять футів коротша, ніж слід; а там унизу вже чекають на тебе баскі коні та вірні васали, вони підхоплюють тебе, й кладуть упоперек сідла, і мчать до твого рідного Лангедока, чи то Наварри, чи ще там кудись. Оце по-моєму, Геку! Ех, шкода, що під Джімовою халупою немає рову. Ну, та коли стане часу, ми обов՚язково викопаємо й глибокий рів. А я й кажу:

— На якого біса нам той рів здався, коли ми підземний хід зробимо, щоб вивести ним Джіма?

Але Том мене й не слухав. Він забув і про мене, й про все на світі. Спершись підборіддям на руку, від думав. Незабаром зітхнув та похитав гловою, тоді знову зітхнув і сказав:

— Ні, все одно з того не буде пуття... Та й немає в тому жодної потреби.

— В чому саме? — запитав я.

— Та в тому, щоб відпиляти Джімові ногу,— відказав Том.

— Хай бог милує! — скрикнув я.— Звісно, що в цьому жодної потреби немає. Та й чого ото замандюрилося тобі раптом відпилювати йому ногу?

— Ну, так робили найвизначніші авторитети. Якщо вони не могли скинути з себе ланцюга, то відтинали собі руку й тікали з в՚язниці. Відтяти ногу було б, звісно, ще краще. Але, на жаль, доведеться від цього відмовитись. Крайньої потреби в нас немає, а крім того, Джім — негр і не втямить, навіщо те потрібно й чому в Європі є такий звичай; тож покиньмо про те й думати! Але одну річ можемо застосувати,— я маю на оці мотузяну драбину. Ми подеремо свої простирадла й зсукаємо Джімові мотузяну драбину. А передамо йому ту драбину в пирозі — це найпоширеніший спосіб. Бувають пироги й з гіршою начинкою.

— Стривай, Томе Сойєре, для чого ти оце мелеш? — кажу я.— Не треба Джімові ніякої мотузяної драбини.

— Як то не треба? І це ти мені кажеш? Та ти ж у цьому ні бе ні ме не тямиш! Джім мусить мати при собі мотузяну драбину — така вже заведенція.

— А що він із нею робитиме?

— Що робитиме? Він може сховати її у себе в ліжку, правда ж? Адже ж так усі роблять, то й він мусить тягтися за ними. Геку, ти, здається, нічого не хочеш робити так, як здавна заведено, тобі все кортить щось новеньке та свіженьке встругнути. Хай Джімові й справді мотузяна драбина не знадобиться,— ну то й що? Але ж вона залишиться в його ліжку після втечі. Адже ж це речовий доказ. Чи ти, може, гадаєш, що їм докази не потрібні? Ще й як потрібні! А ти хочеш, щоб ніяких речових доказів не залишилося? Теж мені втеча! Такого ніколи не бувало, щоб не залишалося речових доказів.

— Ну,— кажу я,— якщо того вимагають приписи, хай буде в Джіма драбина. Хіба ж я проти приписів? Але є одна притичина. Томе Сойєре: якщо ми надумаємося подерти наші простирадла на мотузяну драбину, то тітка Селлі такої нам заспіває, що тільки держись. А я думаю, Томе, можна було б змайструвати чудову драбину з горіхової кори, на неї не треба простирадла переводити, її можна і в пирозі запекти, і в солом՚янику сховати, як і драбину з ганчір՚я. А щодо Джіма, то він на таких справах зовсім не розуміється,— йому байдуже, з чого ми зробимо ту...

— Ну й бевкнув ти, Геку Фінне! Був би я такий невіглас, то вже б мовчав. Де ж то чувано, щоб державний злочинець втікав із в՚язниці по драбині з горіхової кори? Треба ж таке вигадати!

— Гаразд, Томе, роби як знаєш! А як на твою думку, може б, той... може, позичити простирадло з тих, що їх у дворі на мотузці порозвішувано, га?

Він погодився, що це було б непогано. Це наштовхнуло його ще на одну думку, й він сказав:

— Поцуп заразом і сорочку.

— А нащо нам сорочка, Томе?

— Джімові — щоденника писати.

— Щоденника! Таж Джім і писати не вміє.

— Ну, то й що з того, що не вміє! Але ж він може робити на сорочці якісь позначки, якщо ми змайструємо йому перо з олов՚яної ложки чи старого обруча з діжки.

— Зачекай, Томе! Можна ж висмикнути перо з гуски — воно і краще буде, та й клопоту менше.

— Чи ти коли бачив, йолопе, щоб у в՚язнів по камері гуси бігали та щоб ті в՚язні з них пера вискубували? Вони завжди майструють собі пера з чогось дуже твердого та непридатного, ну хоча б зі старого мідного свічника чи ще чогось, що там під руку потрапить; і та робота триває нескінченно довго — багато тижнів, а часом і місяців, вигострюють вони ті пера, тручи їх об стінку. І коли б вони навіть те гусяче перо мали, вони ніколи б ним не писали. Нема такої заведенції.

— Ну добре, а з чого ж ми йому зробимо чорнило?

— Дехто робить його, змішуючи іржу зі сльозами; але це — прості в՚язні та жінки; а прославлені в՚язні пишуть своєю кров՚ю. Це може й Джім робити; а коли йому захочеться сповістити цілий світ, що він опинився в ув՚язненні, коли він схоче послати найпростішу таємничу вісточку, то може надряпати те виделкою на олов՚яній тарілці та й викинути її з вікна. Залізна Маска завжди так чинив, і це теж чудовий спосіб.

— У Джіма немає олов՚яних тарілок. Його годують з миски.

— То пусте, ми добудемо йому тарілку.

— Але ж ніхто не добере, що він так нашкрябає!

— А то пусте, Геку Фінне. Найголовніше — те, що він написав на тій тарілці та викинув її за вікно. Можеш її й не читати. Однаково здебільшого нікому не щастить розібрати бодай наполовину ті кривульки, що їх надряпано державними злочинцями на олов՚яних тарілках чи там іще на чомусь.

— То нащо ж тоді тарілки переводити?

— Таке скажеш! То ж не його тарілки!

— Та хтось же за них платив.

— Ну то й що, що платив? В՚язневі яке до того діло?..

На цьому наша розмова урвалася, бо залунав ріжок, що кликав до сніданку, й ми поспішили додому.

Цього ранку мені пощастило позичити з мотузки простирадло та білу сорочку, я знайшов іще стару торбу і вкинув туди позичене, а тоді взяли ми сховані у бур՚янах гнилючки і їх туди всунули. Я називаю це "позичити", бо мій татусь завжди називав це позичкою; але Том пояснив, що то не позичка, а крадіжка. Він сказав, що ми допомагаємо в՚язням, а їм однаково, як ту річ дістали, аби дістали, і ніхто їх за те не осудить. То зовсім не злочин, якщо в՚язень вкраде щось таке, що йому потрібне для втечі,— це його право, запевняв Том; а раз ми того в՚язня заступаємо, то й маємо право красти все, що може нам придатися для його звільнення з в՚язниці. Том мені розтовкмачив, що, коли б ми були не в՚язні, це виглядало б по-іншому; краде тільки підла та ница людина, якщо вона не сидить у в՚язниці. Ну, а коли так, то ми вирішили красти все, що тільки трапиться нам під руку. А проте за кілька днів по тій розмові він же сам зняв бучу за дурницю — що я поцупив кавуна на негритянському баштані й з՚їв його; він примусив мене піти до тих негрів і дати їм десять центів, не пояснюючи за що. Том казав, що коли він говорив про крадіжки, то мав на увазі ті речі, які нам були вкрай потрібні. Я спробував заперечити, пояснюючи, що кавун був таки мені потрібний. Та він відказав, що той кавун був потрібен не для того, щоб допомогти Джімові втекти з в՚язниці,— ось у чім суть. Він казав, що коли б я скажімо, надумався сховати в кавуні ножа й таємно пере дати його Джімові, щоб той міг ним тюремника вбити, тоді інша річ — тоді все було б гаразд. Ну, та я не хотів із ним сперечатися,— хай буде так, думаю; але на який же біс тоді арештанта визволяти, якщо доводиться сидіти та над усілякими тонкощами мізкувати щоразу, коли трапиться нагода десь кавуна потягти.

Отож, як я вже казав, того ранку ми дочекались, поки всі взялися до своїх справ і в дворі нікого вже не було видно, і аж тоді Том заніс торбу до комірчини, а я тим часом стояв у дворі й чатував. Незабаром він вийшов звідтіль, і ми з ним пішли та посідали на колоди — треба було дещо обміркувати.

— Ну, тепер усе готове,— почав Том,— окрім інструменту; а те легко добути.

— Окрім інструменту?

— Атож.

— А якого інструменту? Навіщо?

— Перш за все, щоб рити землю. Не зубами ж ми будемо землю гризти, га?

— А оті старі заступи та кайла, що є в комірчині, хіба не згодяться для підкопу? — питаю.

Він повернувся до мене й подивився так жалісно, що мені аж сльози на очі навернулися, та й каже:

— Геку Фінне, чи ти коли чув, щоб в՚язні мали заступи й кайла та всяке інше найновіше знаряддя, щоб робити підкопи? Насмілюся спитати, якщо в тебе ще хоч краплиночка здорового глузду лишилася: що ж би то за герой був, отой в՚язень, коли б він тікав так просто? Адже ж після цього лишається тільки одне — дати йому ключа від в՚язничної брами та й ніякої мороки! Заступи, кайла! Овва! Та їх навіть і королям не дають.

— Ну, добре,— кажу,— якщо нам заступи та кайла ні до чого, то що ж нам потрібно?

— Два ножі.

— Щоб копати ними підземний хід під халупою?

— Атож.

— Та що тобі, Томе Сойєре, чи ти не того-го?

— Того-го чи ні — однаково; а так споконвіку заведено, це найпевніший спосіб. І ні про який інший спосіб я й не чував ніколи, а тим часом я поперечитував усі книжки, де розповідається про такі речі. Всі славнозвісні в՚язні, що сидять у казематах, завжди копають підземні ходи ножами; та не в землі, щоб ти знав, як ось тутечки, а в гранітних скелях. А скільки ж то часу треба! Минає тиждень за тижнем... а вони все длубають той камінь!.. Ось, наприклад, один в՚язень, що сидів у підземеллі замку д՚Іф, у Марсельській гавані: він копав та й копав і вийшов на волю саме в такий спосіб; а як ти думаєш, скільки часу все те тривало?

— Звідки я знаю!

— Спробуй-но відгадай!

— Та не знаю я...