Пригоди Олівера Твіста - Сторінка 8

— Ну, це вже занадто!

— Ох, це просто гидко! — вигукнув бідл. — Це протиприродно, містере Сауербері!

— Маєте слушність, — погодився трунар.

— Ми, власне, почули про цих Бейтонів тільки позавчора ввечері, — пояснив бідл. — І то не від них самих, а від їхньої сусідки, яка звернулася до ради з проханням прислати парафіяльного лікаря, — мовляв, одна жінка в її будинку дуже хвора. Лікаря не було, він саме пішов у гості, але його учень — до речі, дуже кмітливий хлопчина — відразу ж надіслав їм якісь ліки у баночці з-під вакси.

— Швидка допомога, — зауважив трунар.

— Швидка то швидка, але послухайте, сер, що було далі, яка була дяка цих бунтівників. Уявіть собі, чоловік переказує, що ці ліки не допомагають від недуги, на яку хворіє його дружина, а тому, мовляв, вона їх не питиме. Так і заявляє, сер, — не питиме! Чудові, сильнодіючі, цілющі ліки, які лише тиждень тому поставили на ноги двох ірландських чорноробів і вугляра! Видані безкоштовно, та ще й з баночкою з-під вакси на додачу! А він, бач, заявляє, що вона їх не питиме!

Обурення ницою поведінкою невдячного голодранця охопило містера Бамбла з новою силою, він побуряковів і спересердя хряснув ціпком по прилавку.

— Н-ну, — мовив трунар, — я ще зроду…

— Атож, зроду, сер! — вигукнув бідл. — І не тільки ви! Ніхто! Зроду! А тепер вона взяла й померла, і нам доводиться ховати її! Ось адреса, і що швидше ви упораєте це діло, то краще.

І, палаючи праведним гнівом, містер Бамбл насунув задом наперед свого трикутного капелюха та й вискочив із крамниці.

— Ти бачив, Олівере, він такий сердитий, що забув навіть спитати про тебе, — сказав містер Сауербері, дивлячись услід бідлові, який поважно сунув вулицею.

— Так, бачив, сер, — відповів Олівер, який під час цієї розмови старався не навертатись на очі бідлові, бо від самої згадки про голос містера Бамбла його кидало в дрож.

Проте цього разу хлопець міг би й не ховатися від погляду містера Бамбла, бо вельмишановний парафіяльний урядовець, перебуваючи під сильним враженням від пророцтва джентльмена в білому жилеті, вважав, що, поки Олівер у трунаря лиш на випробуванні, про нього краще не згадувати — нехай спочатку містер Сауербері остаточно закріпить його за собою семирічним контрактом і тим самим усуне раз і назавжди загрозу повернення Олівера під опіку парафії.

— Ну, що ж! — мовив містер Сауербері, беручи свого капелюха. — Що швидше ми впораємо це діло, то краще. Ною, лишайся тут за мене. Олівере, надягай картуза й ходім. — І в супроводі Олівера він вирушив виконувати свої професійні обов'язки.

Спочатку вони йшли багатолюдними, густонаселеними кварталами міста, а потім, звернувши у вузьку вулицю, ще бруднішу й убогішу за пройдені, почали шукати потрібний їм будинок. Усі будинки на тій вулиці були великі, високі, але старі й населені бідняками — про це достатньою мірою свідчили облуплені стіни, не кажучи вже про жалюгідного вигляду перехожих, які, сховавши під пахвами руки, зіщулившись, поспішали кудись у своїх справах. Колись на перших поверхах цих будинків містилися крамниці, але тепер усі вони були наглухо позабивані й поволі руйнувалися; заселені були тільки горішні поверхи. Деякі споруди, певно, давно б завалилися від часу, якби їх не підпирали великі дерев'яні бруси, вкопані в обочину бруківки. Проте навіть ці хисткі руїни, очевидно, правили за нічний притулок бездомним злидарям, бо нетесані дошки на дверях та вікнах були подекуди зірвані, щоб можна було пролізти досередини. У канавах стояла брудна, смердюча вода. Навіть дохлі пацюки, що гнили в цих нечистотах, були гидотно кощаві.

Біля розчинених дверей, до яких підійшов Олівер із своїм хазяїном, не було ні молотка, ні дзвоника. Тож, звелівши Оліверу йти слідом, — мовляв, нема чого боятись, — трунар обережно, навпомацки пройшов темним коридором і піднявся сходами на другий поверх. На площадці він наткнувся на якісь двері й постукав кісточками пальців.

Двері відчинила дівчинка років тринадцяти-чотирнадцяти. Зазирнувши до кімнати, трунар відразу ж зрозумів, що саме сюди йому й треба. Він увійшов, Олівер — за ним.

В кімнаті було нетоплено, але якийсь чоловік сидів, скоцюрбившись, перед холодним каміном. Поряд з ним, присунувши до каміна ослінчик, сиділа стара жінка. В іншому кутку тулились одне до одного кілька обідраних дітлахів, а в маленькому закапелку навпроти дверей лежало щось, накрите старою ковдрою. Олівер, кинувши погляд у той бік, затремтів і мимоволі притиснувся до свого хазяїна; він здогадався, що під ковдрою лежить труп.

Чоловікове обличчя було худе й дуже бліде, чуб і борода сиві, очі налиті кров'ю. Обличчя старої геть зморщилося, два останні зуби стирчали над нижньою губою, а очі були блискучі її пронизливі. Олівер боявся дивитись і на неї, і на чоловіка. Надто схожі вони були на пацюків, яких він бачив на вулиці.

— Не смій підходити до неї! — підхопившись, гнівно вигукнув чоловік, коли трунар наблизився до закапелка. — Назад! Будь ти проклятий, назад, поки живий!

— Пусте, друже! — мовив трунар, звиклий до горя в усіх його виявах. — Пусте!

— Слухай! — скрикнув чоловік, стиснувши кулаки й люто тупнувши ногою. — Слухай! Я не дозволю закопати її в землю. Вона і там не матиме спокою. Хробаки точитимуть її, хоч поживи їм не буде — від неї й так лишилися самі кістки.

Трунар не став відповідати на цю маячню; діставши з кишені мірку, він опустився навколішки перед покійницею.

— Ох! — вигукнув чоловік, обливаючися сльозами і вклякаючи біля ніг померлої. — На коліна, на коліна перед нею ви всі, й затямте мої слова! Кажу вам, її заморили голодом! Я не знав, що їй так погано, поки в неї не почалася гарячка. І тоді я побачив, що від неї залишилися самі кістки й шкіра. В каміні не було вогню, в нас не було навіть свічки. Вона померла в пітьмі — в пітьмі! Навіть діток своїх не побачила наостанку, ми тільки чули, як вона пошепки кличе їх. Заради неї я жебракував на вулицях, і за це мене запроторили до в'язниці. Коли я повернувся, вона вже конала, і серце мов обкипіло кров'ю, бо її заморили голодом. Присягаюся господом богом, який усе це бачив, — її заморили голодом! — Він заголосив і, рвучи на собі волосся, повалився на підлогу; очі його закотилися, на губах виступила піна. Перелякані діти залементували, але стара, яка доти сиділа незворушно, ніби й не чуючи того, що робиться довкола, гримнула на них, і вони принишкли. Тоді вона розпустила хустку на шиї вдівця, який усе ще лежав на підлозі, і нетвердою ходою підійшла до трунаря.

— Це моя дочка, — сказала стара, хитнувши головою в бік небіжчиці, й уста її скривились у безглуздій посмішці, страшнішій за смерть. — Боже, боже! Хіба не дивно: я, її мати, весела й здорова, а вона лежить отам холодна, заклякла! Боже, боже! Подумати тільки! Сміх, та й годі! Сміх, та й годі!

Бурмочучи щось, ця жалюгідна істота раз у раз заходилася огидним реготом, аж поки побачила, що трунар зібрався йти.

— Стривайте! — гучно прошепотіла вона. — Коли її ховатимуть — завтра, післязавтра чи сьогодні ввечері? Я опорядила її й маю йти за труною. Пришліть мені плаща — довгого теплого плаща, бо ж надворі така холоднеча. І перше, ніж іти, нам треба буде випити вина й закусити пирогом! А втім, нехай. Пришліть краще хлібця — буханку хлібця й кухоль води. Чоловіче добрий, ви ж пришлете хлібця? — занепокоєно спитала вона, хапаючи трунаря за рукав уже біля самих дверей.

— Авжеж, авжеж, — відповів трунар. — Усе, що забажаєте! — Він вирвався з рук старої і квапливо вийшов, тягнучи за собою Олівера.

Наступного дня (родині тим часом було надано допомогу: містер Бамбл сам відніс туди двофунтовий буханець хліба й шматок сиру) Олівер із своїм хазяїном повернулися до злиденного помешкання. Містер Бамбл чекав на них разом з чотирма мешканцями робітного дому, що мали нести труну. На плечі старої й удівця накинули благенькі чорні плащі, потім трунар пригвинтив віко нічим не оббитої домовини, носильники завдали її собі на плечі й винесли на вулицю.

— А тепер наддайте ходи, бабусю, — прошепотів Сауербері на вухо старій. — Ми запізнимось, а священик чекати не любить. Ану, вперед, хлопці, налягайте на ноги!

Після такого наказу носильники побігли підтюпцем із своєю легкою ношею, а вдівець і мати небіжчиці подалися слідом, намагаючись не відставати. Містер Бамбл і Сауербері бадьоро чимчикували попереду, а Олівер, у якого ноги були не такі довгі, як у його хазяїна, біг збоку.

Проте, всупереч передбаченням містера Сауербері, їм можна було б і не поспішати: коли вони дійшли до занедбаної, зарослої кропивою ділянки цвинтаря, на якій ховали коштом парафії, священика там ще не було, а паламар, що сидів біля каміна в ризниці, висловив припущення, що прийде він десь за годину. Тож труну поставили край могили, і родичі небіжчиці стали в грязюці над нею, терпеливо чекаючи під холодною мжичкою, а якісь обідрані хлопчаки, приваблені цікавим видовищем, галасливо затіяли грати в піжмурки поміж могил, раз у раз для забави перестрибуючи через труну. Містер Сауербері й Бамбл, на правах близьких друзів паламаря, сиділи з ним біля каміна й читали газети.

Нарешті, через годину з гаком, містер Бамбл, Сауербері й паламар підбігли до могили, а слідом за ними з'явився священик, який на ходу надягав стихар. Містер Бамбл для порядку пригостив ціпком двох-трьох хлопчаків, а слуга божий, прочитавши з панахиди рівно стільки молитов, скільки встиг за чотири хвилини, віддав стихаря паламареві й пішов геть.

— Ну, Білле, закопуй, — сказав Сауербері могильникові.

Робота була неважка: в братській могилі стояло стільки трун, що від віка горішньої до поверхні лишалося всього кілька футів. Могильник засипав яму, сяк-так притоптав землю ногами, узяв заступ на плече й пішов, а за ним, галасуючи, побігли хлопчаки, розчаровані тим, що розвага тривала так недовго.

— Ходімо, друже, — мовив Бамбл, поплескавши вдівця по спині. — Ходімо, бо зараз зачинять браму.

Вдівець, котрий як став над могилою, так і простояв увесь час непорушно, здригнувся, підвів голову, подивився на Бамбла, ступив кілька кроків і впав непритомний. Божевільній старій було не до зятя: вона саме голосила через те, що трунар забрав у неї плащ. Тому на бідолаху хлюпнули холодною водою з кухля, а коли він опритомнів, його випровадили за цвинтарну браму, замкнули її і розійшлися кожен своєю дорогою.

— Ну як, Олівере, — спитав Сауербері, коли вони рушили додому.