Пригоди Шерлока Холмса

- Артур Конан Дойл -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Пригоди Шерлока Холмса

Цикл оповідань

Скандал у Богемії

Для Шерлока Холмса вона завжди була "цією жінкою". Я майже не чув, щоб він звав її якось інакше. Для нього вона затьмарювала й переважала собою все жіноцтво. Не можна сказати, щоб він відчував до Ірен Адлер щось подібне до кохання. Всі почуття, а тим паче згадане, були чужими для його холодного, витонченого і надзвичайно врівноваженого розуму. Він був, здається мені, найкращою машиною для міркувань і спостережень, яку коли-небудь бачив світ, але на місці закоханого йому було б ніяково. Він завжди говорив про ніжні почуття з якоюсь ущипливою посмішкою. Вони були чудовою ціллю для його спостережень, найкращим засобом зривати завіси з людських намірів та вчинків. Але пустити таке почуття до свого тонкого, чудово налагодженого внутрішнього світу означало б для такого досвідченого мудреця, як він, лише внести туди безладдя й піддати сумніву всі наслідки своїх міркувань. Зернятко піску в найчутливішому пристрої або тріщина в найпотужнішій лінзі завдали б меншої шкоди такій натурі, як Холмсова, ніж пристрасне почуття. Проте одна жінка для нього все-таки існувала, й тією жінкою була небіжчиця Ірен Адлер, особа вельми сумнівної слави.

Останнім часом я мало бачив Холмса. Моє весілля розвело нас у різні боки. Безхмарного щастя й суто родинних інтересів, що виникають у чоловіка, коли він уперше стає господарем свого дому, було досить, щоб поглинути всю мою увагу. Тим часом Холмс, що своєю богемною душею ненавидів усяке світське життя, зоставався в нашому помешканні на Бейкер-стрит, похований серед своїх старих книжок, проводячи тиждень за тижнем між кокаїном та честолюбством, між наркотичною дрімотою й шаленством своєї запальної натури. Як і раніш, він якнайглибше цікавився вивченням злочинів і застосовував свої дивовижні здібності і незвичайну спостережливість до розплутування тих таємниць, які давно вже, як безнадійні, покинула державна поліція. Часом я чув щось про його справи: подорож до Одеси, пов’язану з убивством Трепова, розкриття загадкової трагедії братів Еткінсон у Тринкомалі[33] і, нарешті, про доручення голландської королівської родини, яке він виконав надзвичайно тонко й з великим успіхом. Проте, крім цих відомостей, що їх я діставав, як і всі читачі, з газет, мені мало що доводилося чути про колишнього друга й товариша.

Одного вечора, — це було 20 березня 1888 року, — повертаючись від пацієнта (тоді я знову взявся до приватної практики), я саме проходив по Бейкер-стрит. Минаючи знайомі двері, назавжди пов’язані в моїй пам’яті з порою мого кохання й похмурими пригодами "Етюду в багряних тонах", я відчув палке бажання знов побачити Холмса, довідатися, чим заклопотаний його незвичайний розум. Вікна його яскраво сяяли, і я, придивившись, навіть помітив високу, худорляву Холмсову постать, що двічі промайнула, мов тінь, за спущеною завісою. Він нетерпляче походжав кімнатою, низько схиливши голову і склавши за спиною руки. Я знав усі його звички й настрої, тож ця поведінка розповіла мені про все. Він знов узявся до роботи. Відкинувши геть наркотичні мрії, він шукав сліду якоїсь нової таємниці. Я подзвонив, і мене провели до кімнати, яка колись була почасти й моєю.

Він зустрів мене без помітного запалу. Так бувало нечасто, але він, мабуть, усе одно зрадів мені. Майже без слів, але з привітним поглядом він показав на крісло, підсунув цигарницю й кивнув у бік поставця з вином та содової води на столі. Потім став біля каміна й пильно, проникливо оглянув мене

— Одруження пішло вам на користь, — зауважив він. — Гадаю, Ватсоне, ви додали у вазі сім з половиною фунтів відтоді, як я востаннє бачив вас.

— Сім! — відказав я.

— Невже? А мені здалося, ніби трохи більше. Трішечки більше, їй-право, Ватсоне. І знову, як я бачу, практикуєте. Хіба ви казали мені про намір знов узятися до лікарювання?

— То звідки ви це знаєте?

— Дивлюсь і роблю висновки. Звідки, наприклад, я знаю, що ви нещодавно промокли до рубця й що ваша служниця — несосвітенна нечупара?

— Любий мій Холмсе, — мовив я, — це вже занадто! Кілька століть тому вас неодмінно спалили б на вогнищі. Справді, в четвер мені довелося побувати на селі і я повернувся страшенно брудний, але ж я перемінив одежу й не можу уявити собі, як ви це помітили. А щодо Мері Джейн, то вона справді нечупара, й дружина моя вже дорікала їй за те. Але я знов-таки не розумію, як ви про це здогадалися.

Він усміхнувся й потер свої довгі, нервові руки.

— Дуже просто, — сказав він. — На вашому лівому черевику з внутрішнього боку, якраз там, куди падає світло, на шкірі видно шість майже однакових подряпин. Хтось, очевидно, недбало обтирав краї підошви, щоб зішкребти з неї засохлу глину. Звідси, як бачите, я роблю два висновки — про те, що вас не було вдома в негоду, й про те, що вам дістався найгірший взірець лондонської служниці. А щодо вашої практики, то коли до моєї кімнати заходить джентльмен, пропахлий йодоформом, із чорною плямою від ляпісу на вказівному пальці правиці і з ґулею на циліндрі, що показує, куди він сховав стетоскоп, то треба бути чистісіньким дурнем, щоб не розпізнати в ньому діяльного члена лікарського товариства.

Я не зміг стримати сміху, почувши, як легко він пояснив мені перебіг своїх міркувань.

— Коли я слухаю ваші тлумачення, — зауважив я, — мені все здається таким, аж до смішного, простим, що я й сам міг би це зрозуміти. А водночас у кожному окремому випадку я знов-таки нічогісінько не доберу, аж поки ви не поясните. Хоча здається мені, що в мене очі такі самі, як і у вас.

— Саме так, — відповів він, запалюючи цигарку й випростуючись у кріслі. — Ви дивитеся, але не помічаєте. Це велика різниця. Ось, наприклад, скільки разів ви бачили східці, що ведуть із передпокою до цієї кімнати?

— Багато разів.

— Як багато?

— Кількасот.

— То скільки там сходинок?

— Скільки? Не знаю.

— Отож-бо й воно! Ви не помітили. Але ж бачили! В тім-то й річ. А я знаю, що сходинок там сімнадцять, бо бачив і помічав це. До речі, ви, здається, цікавитесь моїми маленькими загадками й навіть зробили ласку записати одну-дві пригоди з мого невеликого досвіду. Можливо, вас зацікавить оце. — Він кинув мені аркуш цупкого рожевого поштового паперу, що лежав на столі. — Це надійшло з останньою поштою, — сказав він. — Прочитайте вголос.

Лист був без числа, без підпису й без адреси.

"Сьогодні ввечері, за чверть до восьмої години, — йшлося в ньому, — до вас завітає джентльмен, що бажає порадитися з вами щодо найважливішої справи. Послуги, які ви нещодавно надали одній з королівських родин Європи, свідчать про те, що вам можна довіряти справи надзвичайної ваги. Такий відгук про вас ми звідусюди одержали. Будьте вдома о цій годині і не вважайте за образу, якщо ваш відвідувач буде в масці".

— Справді, щось таємниче, — зауважив я. — Як ви думаєте, що це означає?

— Я поки не маю жодних відомостей. Висувати теорії, не маючи відомостей, — ось найбільша помилка. Непомітно для себе людина починає підлаштовувати факти під свою теорію, замість того, щоб підлаштовувати теорію під факти. Ну, а сам цей лист? Що ви можете сказати про нього?

Я старанно оглянув почерк і папір, на якому був написаний лист.

— Лист писала, мабуть, заможна людина, — сказав я, намагаючись копіювати міркування свого друга. — Такий папір коштує не менш ніж півкрони[34] за пачку. Він надзвичайно міцний і цупкий.

— Надзвичайно, точнісінько так, — відповів Холмс. — Це взагалі не англійський папір. Піднесіть-но його до світла.

Я так і зробив і побачив на папері водяні знаки: велике "E" з маленьким "g", потім "P" й велике "G" з маленьким "t".

— Що ви про це скажете? — спитав Холмс.

— Це, безперечно, ім’я виробника, або радше його монограма.

— Аж ніяк. Велике "G" з маленьким "t" — це скорочення від "Gesellschaft", що по-німецькому означає "компанія". Звичайне скорочення, як наше "К°". "P" означає, безперечно, "Papier" — папір. Тепер щодо "Eg". Зазирнімо до географічного довідника Європи. — Він дістав з полиці грубезний том у брунатних палітурках. — Еґльов, Еґльоніц... ось воно: Еґер[35]. Це місто, де розмовляють по-німецькому, в Богемії[36], недалеко від Карлсбада[37]. "Місце смерті Валенштайна[38], відоме своїми численними гутами й папірнями". Що ж, мій друже, з цього виходить? — Очі його спалахнули, й він переможно випустив зі своєї цигарки велику сизу хмару.

— Папір виготовлено в Богемії, — мовив я.

— Саме так. А людина, що писала лист, — німець. Чи помітили ви незвичайну побудову речення: "Такий відгук про вас ми звідусюди одержали"? Француз або росіянин так не напише. Лише німці поводяться так зі своїми дієсловами. Отже, зостається тільки дізнатися, чого хоче цей німець, що пише на богемському папері й воліє з’явитися в масці. Аж ось і він сам, якщо я не помиляюся; він розвіє всі наші сумніви.

Поки він говорив, я почув тупіт кінських копіт та рипіння коліс екіпажа об край дороги; потім хтось рвучко смикнув дзвінок. Холмс аж присвиснув.

— Судячи з тупоту, парний екіпаж. Так, так, — вів далі він, визирнувши з вікна, — гарна маленька карета й пара красенів-огирів. По сто п’ятдесят ґіней за кожного. Так чи ні, але тут чути гроші, Ватсоне.

— Мабуть, мені краще піти, Холмсе.

— Ні, що ви, докторе. Зостаньтеся. Що я робитиму без свого Босвелла[39]? Справа обіцяє бути цікавою. Шкода, якщо ви проминете її.

— Але ваш клієнт...

— Дарма. Мені може знадобитись ваша допомога, і йому теж. Ось він іде. Сідайте в це крісло, докторе, й дивіться якнайуважніше.

Повільні, важкі кроки, що лунали зі сходів та з коридору, принишкли перед самісінькими дверима. Потім хтось гучно й виразно постукав.

— Заходьте! — мовив Холмс.

Увійшов чоловік геркулесової статури, зростом не менше шести футів і шести дюймів. Одягнений він був розкішно, але в Англії цю розкіш вважали б за несмак. Рукави та вилоги його двобортного пальта були оторочені товстими смугами каракулю; темно-синій плащ, накинутий на плечі, був підбитий червоногарячим шовком і застебнутий на шиї пряжкою з блискучим берилом[40]. Чоботи, халяви яких були вище литок, обшиті зверху коштовним бурим хутром, посилювали враження якоїсь варварської пишноти. В руці він тримав капелюх з широкими крисами, а верхню частину обличчя, аж до вилиць, затуляла чорна маска; її він, мабуть, надів, коли входив до кімнати, бо ще не встиг опустити руку.