Пригоди Шерлока Холмса - Сторінка 2

- Артур Конан Дойл -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Нижня частина обличчя виявляла в ньому вольову людину, бо товста, висунута вперед губа і довге, пряме підборіддя свідчили про його рішучість, яка межує з упертістю.

— Чи одержали ви мій лист? — спитав він низьким, хрипкуватим голосом, з помітною німецькою вимовою. — Я писав, що приїду до вас. — Він переводив погляд то на мене, то на Холмса, не знаючи, до кого звернутися.

— Сідайте, будь ласка, — мовив Холмс. — Це мій друг і колега доктор Ватсон, що іноді люб’язно допомагає мені в роботі. З ким маю честь розмовляти?

— Можете звати мене графом фон Краммом, богемським шляхтичем. Гадаю, що цей джентльмен, ваш друг, — людина гідна й чесна, тож я можу довірити йому найважливішу справу. Якщо ж ні, то я волів би переговорити з вами наодинці.

Я підвівся, щоб іти, але Холмс схопив мене за руку й посадив назад у крісло.

— Ми обидва вислухаємо вас, — сказав він. — При цьому джентльмені ви можете говорити те саме, що сказали б віч-на-віч.

Граф знизав своїми широкими плечима.

— Тоді насамперед, — мовив він, — я мушу взяти з вас слово, що ця справа залишатиметься в повній таємниці два роки; після того вона вже не матиме жодної ваги. Нині ж, однак, можна без перебільшення сказати, що вона така серйозна, що може вплинути на долю Європи.

— Я обіцяю, — відповів Холмс.

— Я так само.

— Пробачте, що я в масці, — вів далі наш дивний відвідувач. — Ясновельможна особа, якій я служу, схотіла, щоб агент її залишався для вас невідомим, і я мушу зізнатися, що титул, який я назвав, насправді мені не належить.

— Я знаю це, — сухо сказав Холмс.

— Обставини такі дражливі, що треба вжити всіх заходів, щоб запобігти величезному скандалові, який може завдати серйозної ганьби одній із королівських родин Європи. Одне слово, справа пов’язана з родиною Ормштайнів, спадкоємних королів Богемії.

— Це я теж знаю, — пробурмотів Холмс, умостившися зручніше в кріслі й заплющивши очі.

Наш відвідувач із деяким подивом поглянув на байдужу, ледачу людину, яку йому, безперечно, рекомендували як найпроникливішого та найзавзятішого детектива Європи. Холмс поволі розплющив очі й нетерпляче позирнув на свого велетня-клієнта.

— Якщо ваша величність зроблять ласку розповісти про цю справу, — зауважив він, — мені легше буде щось порадити вам.

Чоловік скочив зі стільця і в нестримному хвилюванні став походжати туди-сюди по кімнаті. Потім відчайдушно зірвав з обличчя маску й жбурнув її на підлогу.

— Ваша правда! — скрикнув він. — Я король. Навіщо це приховувати?

— Справді, навіщо? — пробурмотів Холмс. — Ваша величність іще не почали говорити, а я вже знав, що переді мною Вільгельм Ґотсрайх Сиґізмунд фон Ормштайн, ерцгерцог Кассель-Фельштайнський і спадкоємний король Богемії.

— Але ж ви розумієте, — сказав наш відвідувач, сідаючи знову й проводячи рукою по високому білому чолі, — ви ж розумієте, що я не звик сам братися до таких справ. Проте ця справа така дражлива, що я не можу довірити її будь-кому, ризикуючи опинитися в чиїхось руках. Я таємно приїхав з Праги саме задля того, щоб порадитися з вами.

— То прошу вас, — мовив Холмс, знову заплющивши очі.

— Якщо коротко, то це було так. Кілька років тому, під час тривалих відвідин Варшави, я познайомився з відомою авантюристкою Ірен Адлер. Це ім’я вам, безперечно, знайоме.

— Погляньте, будь ласка, в моєму записнику, докторе, — пробурмотів Холмс, не розплющуючи очей. Багато років тому він узяв собі за звичай занотовувати все, що стосується людей та подій, тож важко було назвати особу чи річ, про яку він не міг би одразу надати відомостей. Цього разу я знайшов життєпис Ірен Адлер між довідками про єврейського рабина й капітана, що написав розвідку про глибоководних риб.

— Покажіть-но! — мовив Холмс. — Так! Народилася в Нью-Джерсі 1858 року. Контральто — так! Ля Скала[41] — так! Примадонна імператорської опери у Варшаві — так! Залишила оперну сцену — еге ж! Мешкає в Лондоні — саме так! Ваша величність, як я зрозумів, потрапили до тенет цієї молодої особи, необачно листувались із нею й тепер хотіли б повернути ці листи.

— Саме так. Але як...

— Ви таємно повінчалися?

— Ні.

— Залишили якісь папери чи свідоцтва?

— Ні.

— Тоді я не розумію вашої величності. Якщо ця молода особа схоче скористатися цими листами для шантажу або якоїсь іншої мети, то як вона доведе, що вони справжні?

— Там мій почерк.

— Дурниці. Почерк легко сфальшувати.

— Мій іменний папір.

— Украдений.

— Моя особиста печатка.

— Теж фальшована.

— Моя фотографія.

— Куплена.

— Але ми сфотографовані разом.

— Боже мій! Оце справді погано! Ваша величність припустилися великої помилки.

— Я був закоханий до нестями.

— Так, фотографія — то серйозна річ.

— Я тоді був кронпринцем. Я був юнаком. Мені й зараз лише тридцять.

— Її треба будь-що повернути.

— Ми намагалися, але не змогли.

— Вашій величності доведеться платити. Її треба купити.

— Вона не продасть її.

— Тоді викрасти.

— Ми пробували п’ять разів. Найняті мною грабіжники двічі перекопали весь її будинок. Коли вона подорожувала, ми обшукали її багаж. Двічі намагалися заманити її до пастки. Нічого не вдалося.

— Ніяких слідів?

— Цілковито.

Холмс засміявся.

— Справді, чудова загадка, — сказав він.

— Але для мене це так серйозно, — відказав з докором король.

— Авжеж. А навіщо їй потрібна ця фотографія?

— Щоб знищити мене.

— Яким чином?

— Я хочу одружитися.

— Я чув про це.

— З Клотильдою Льотман фон Саксе-Менінґен, другою дочкою скандинавського короля. Вам, мабуть, відомо, що то родина суворих звичаїв. Сама вона — чиста, тонка душа. Найменша тінь сумніву щодо мого минулого призведе до розриву.

— А Ірен Адлер?

— Погрожує надіслати до них фотографію. І вона це зробить. Я певний, що вона це зробить. Ви її не знаєте, але в неї залізна вдача. Так, обличчя найгарнішої жінки, а вдача — мов у найрішучішого чоловіка. Її ніщо не зупинить, аби лиш я не одружився з іншою жінкою.

— Чи певні ви, що вона ще не надіслала фотографію?

— Так, певен.

— Чому ж?

— Бо вона сказала, що надішле її того дня, коли буде оголошено про мої заручини. А це має статись наступного понеділка.

— О, то ми маємо ще три дні, — сказав, позіхнувши, Холмс. — Вам пощастило, бо зараз мені треба скінчити одну-дві термінові справи. Ваша величність, звичайно, поки що залишатиметься в Лондоні?

— Саме так. Шукайте мене в готелі "Ленгем", під ім’ям графа фон Крамма.

— Тоді я даватиму вам знати, як просувається справа.

— Дуже прошу вас. Я так хвилююся.

— А як щодо грошей?

— Тут ви маєте повну волю.

— Найповнішу?

— Кажу вам, що я ладен віддати за цю фотографію будь-яку округу свого королівства.

— А на дрібні витрати?

Король дістав з-під плаща великий шкіряний гаманець й поклав на стіл.

— Тут триста фунтів золотом і сімсот банкнотами, — мовив він.

Холмс написав розписку на аркуші зі свого записника й передав королеві.

— А адреса мадемуазель Адлер? — спитав він.

— Брайєні-Лодж, Серпентайн-авеню, Сент-Джонс-Вуд.

Холмс записав це.

— Ще одне питання, — мовив він. — Фотографія була кабінетна?

— Так.

— Тоді на добраніч, ваша величносте. Сподіваюсь, що ви невдовзі почуєте добрі новини. На добраніч, Ватсоне, — додав він, коли на вулиці застукотіли колеса королівської карети. — Якщо ви зробите ласку прийти завтра о третій годині, то я охоче побалакаю з вами про цю справу.

* * *

Рівно о третій годині я був на Бейкер-стрит, але Холмс іще не повернувся. Господиня помешкання повідомила мене, що він пішов з дому після восьмої години ранку. Я вмостився біля каміна з твердим наміром дочекатися його будь-що. Мене глибоко зацікавили його розшуки, бо своєрідна природа цієї справи й високе становище клієнта надавали їй незвичайних рис, хоч вона й не мала тих похмурих, дивних подробиць, які властиві були тим двом злочинам, що про них я розповідав раніше. Якщо навіть не брати до уваги самого змісту розслідів мого друга, то все одно було щось надзвичайне в його вмінні майстерно оволодіти ситуацією. В суворих, незаперечних його міркуваннях було щось таке, що давало мені задоволення вивчати його методи роботи, стежити за тими швидкими, тонкими прийомами, за допомогою яких він розплутував найскладніші таємниці. Я так звик до його незмінних успіхів, що мені й на думку не спадало, що він може зазнати поразки.

Близько четвертої години двері відчинились і до кімнати увійшов п’яничка конюх із розпатланим волоссям та бакенбардами, з розчервонілим обличчям і в благенькому одязі. Хоч я й звик до дивовижної здатності мого друга змінювати свої зовнішні риси, але цього разу тричі приглядався до нього, перш ніж переконався, що то саме він. Кивнувши мені, він зник у спальні, звідки за п’ять хвилин з’явивсь у твідовому костюмі, охайний, як і завжди. Засунувши руки в кишені, він простяг ноги перед каміном і кілька хвилин сердечно сміявся.

— Ні, справді! — вигукнув він, потім закашлявся й знов зареготався, аж поки, знесилений від сміху, не впав глибоко в крісло.

— Що сталося?

— Це справді надто смішно. Я певен, що ви ніколи не вгадаєте, як я провів цей ранок і що врешті-решт зробив.

— І гадки не маю. Напевно, вивчали звички, а потім будинок міс Ірен Адлер.

— Саме так, але наслідки виявились несподіваними. Проте розповім усе, як було. Я вийшов з дому вранці, по восьмій годині, в одежі безробітного конюха. Між усіма конюхами існує якась дивовижна симпатія, чи радше братерство. Станьте одним з них, і ви довідаєтесь про все, що хочете знати. Я швидко знайшов Брайєні-Лодж. Це чепурна двоповерхова вілла з садком, що стоїть біля самісінької вулиці. Садову хвіртку замкнено величезним старомодним замком. У правій частині будинку є велика вітальня з гарними меблями, з високими, аж до підлоги, вікнами, на яких ті безглузді англійські засувки, що їх відімкне й дитина. За будинком нема нічого примітного, крім того, що з даху каретного сараю можна потрапити до вікна коридору. Я обійшов довкола будинку й пильно його оглянув, але нічого цікавого не помітив.

Тоді я пішов вулицею і в завулку за садовою огорожею знайшов, як і сподівався, візницький двір. Я допоміг конюхам почистити їхніх коней і одержав за це два пенси, склянку портеру з елем[42], дві дрібки тютюну й силу відомостей про міс Адлер та дюжину її сусідів, які мене анітрохи не цікавили, але я мусив вислуховувати їхні життєписи.

— Що ж ви дізналися про Ірен Адлер? — спитав я.

— Вона задурила голови всім чоловікам в околиці.