Припадок

І

Студент медик Майєр і учень Московської школи живопису, скульптури і архітектури Рибников прийшли якось увечері до свого приятеля студента юриста Васильєва і запропонували йому піти з ними в С-в провулок. Васильєв спочатку довго не згоджувався, але потім одягся й пішов з ними.

Пропащих жінок він знав тільки з розмов і з книжок, і в тих домах, де вони живуть, не був ні разу в житті. Він знав, що є такі неморальні жінки, які під тиском фатальних обставин — середовища, поганого виховання, злиднів тощо — змушені бувають продавати за гроші свою честь. Вони не знають чистого кохання, не мають дітей, не правоздатні; матері й сестри оплакують їх, як мертвих, наука третирує їх, як зло, мужчини кажуть їм "ти". Та, незважаючи на все це, вони не втрачають образу й подоби божої. Всі вони усвідомлюють свій гріх і мають надію на спасіння. Засобами, що ведуть до спасіння, вопи можуть користуватися якнайширше. Щоправда, суспільство не дарує людям минулого, але в бога свята Марія Єгипетська вважається не нижчою за інших святих. Коли Васильєву доводилося з одягу чи з манер впізнавати на вулиці пропащу жінку або бачити її зображення в гумористичному журналі, то кожного разу він згадував одну історію, десь і колись ним вичитану: якийсь юнак, чистий і самовідданий, покохав пропащу жінку і запропонував їй стати його дружиною, а вона, вважаючи себе недостойною такого щастя, отруїлась.

Васильєв жив в одному з провулків, що виходять па Тверський бульвар. Коли він вийшов з приятелями з дому, було близько одинадцятої години. Недавно йшов перший сніг, і все в природі було під владою цього молодого снігу. В повітрі пахло снігом, під ногами м'яко хрустів сніг, земля, дахи, дерева, лавки на бульварах — усе було м'яке, біле, молоде, і від того будинки мали вигляд інший, ніж учора, ліхтарі горіли яскравіше, повітря було прозоріше, екіпажі гуркотіли тихше, і в душу разом із свіжим, легким морозним повітрям просилось почуття, схоже на білий, молодий, пухнастий сніг.

— "Несамохіть до журних берегів,— заспівав медик приємним тенором,— мене приваблює незнана сила..." "А ось і млин... Уже він розвалився..." — повторив медик, зводячи брови й сумно похитуючи головою.

Він помовчав, потер лоба, пригадуючи слова, і заспівав голосно і так гарно, що на нього озирнулись прохожі.

— "Колись мене любов тут зустрічала, жагуча, незневолена любов..."

Усі троє зайшли до ресторану і, не скидаючи пальт, випили коло буфету по дві чарки горілки. Перед тим як випити по другій, Васильєв помітив у себе в горілці шматочок корка, підніс чарку до очей, довго дивився в неї і короткозоро хмурився. Медик не зрозумів його виразу й сказав:

— Ну, чого ти дивишся? Будь ласка, без філософії! Горілку дано, щоб пити її, осетрину — щоб їсти, жінок — щоб бувати в них, сніг — щоб ходити по ньому. Хоч один вечір поживи по-людськи!

— Та я нічого...—сказав Васильєв, сміючись.—Хіба я відмовляюсь?

Від горілки в нього потеплішало в грудях. Він розчулено дивився на своїх приятелів, милувався ними і заздрив. Яке в цих здорових, дужих, веселих людей усе врівноважене, яке в їх умах і душах усе закінчене й гладеньке! Вони і співають, і палко люблять театр, і малюють, і багато говорять, і п'ють, і голова в них не болить на другий день після того; вони і поетичні, і розпусні, і ніжні, і зухвалі; вони вміють і працювати, і обурюватись, і реготати без причини, і говорити дурниці; вони запальні, чесні, самовіддані і, як люди, нічим не гірші за нього, Васильєва, який стереже кожен свій крок і кожне своє слово, помисливий, обережний і найменшу дрібницю ладен підносити на рівень питання. І йому захотілося хоч один вечір пожити так, як живуть приятелі, розгулятися, звільнити себе від власного контролю. Треба буде горілку пити? Він питиме, хоч би завтра в нього луснула голова від болю. Його ведуть до жінок? Він іде. Він реготатиме, дурітиме, весело відповідатиме, коли зачіпатимуть прохожі...

Вийшов він з ресторану з сміхом. Йому подобалися його приятелі — один у пом'ятому крислатому капелюсі з претензією на мальовниче безладдя, другий у котиковій шапочці, людина не бідна, але з претензією на належність до вченої богеми; подобався йому сніг, бліді вогні ліхтарів, різкі, чорні сліди, що їх залишали на першому снігу підошви прохожих; подобалось йому повітря і особливо цей прозорий, ніжний, наївний, наче незайманий тон, який у природі можна спостерігати тільки двічі на рік: коли все вкрите снігом, і весною в ясні дні або в місячні вечори, коли на річці скресає лід.

— "Несамохіть до журних берегів,— заспівав він півголосом,— мене приваблює незнана сила..."

І всю дорогу чомусь у нього і в його приятелів не сходив з язика цей мотив, і всі троє наспівували його машинально, не в такт один одному.

Уява Васильєва малювала, як хвилин через десять він і його приятелі постукають у двері, як вони темними коридорчиками і темними кімнатами скрадатимуться до жінок, як він, скориставшись темрявою, чиркне сірником і раптом освітить і побачить страдницьке обличчя і випну усмішку. Невідома блондинка або брюнетка, напевно, буде з розпущеним волоссям і в білій нічній кофточці; вона злякається світла, страшенно сконфузиться і скаже: "Бога ради, що ви робите! Погасіть!" Усе це страшне, але цікаве й нове.

II

Приятелі з Трубної площі повернули на Грачівку і скоро увійшли в провулок, про який Васильєв знав тільки з розмов. Побачивши два ряди будинків з яскраво освітленими вікнами і з навстіж відчиненими дверима, почувши веселі звуки роялів і скрипок,— звуки, що вилітали з усіх дверей і мішалися в дивну плутанину, схожу на те, начебто десь у пітьмі, над дахами, настроювався невидимий оркестр,— Васильєв здивувався і сказав:

— Як багато будинків!

— Це що! — сказав медик.— У Лондоні в десять разів більше. Там близько ста тисяч таких жінок.

Візники сиділи на козлах так само спокійно і байдуже, як і по всіх провулках; тротуарами йшли такі самі прохожі, як і на інших вулицях. Ніхто не квапився, ніхто не ховав у комір свого обличчя, ніхто не похитував докірливо головою... І в цій байдужості, у звуковій плутанині роялів і скрипок, в яскравих вікнах, у навстіж відчинених дверях почувалося щось дуже одверте, нахабне, хвацьке і розмашисте. Мабуть, у часи давні на рабовласницьких ринках було так само весело й шумно, і обличчя, і хода людей виявляли таку саму байдужість.

— Почнемо з самого початку,— сказав художник.

Приятелі ввійшли у вузький коридорчик, освітлений лампою з рефлектором. Коли вони відчинили двері, то в передпокої з жовтого дивана ліниво підвівся чоловік у чорному сюртуку, з неголеним лакейським обличчям і з заспаними очима. Тут тхнуло, як у пральні і, крім того, ще оцтом. З передпокою вели двері до яскраво освітленої кімнати. Медик і художник зупинилися на цих дверях і, витягнувши шиї, обидва разом заглянули в кімнату.

— Бона-сера, сеньйори, ріголетто-гугеноти-травіата! — почав художник, театрально розкланюючись.

— Гаванна-таракано-пістолето! — сказав медик, притискаючи до грудей свою шапочку й низько кланяючись.

Васильєв стояв позад них. Йому теж хотілось театрально розкланятися і сказати що-небудь дурне, але він тільки всміхався, почував ніяковість, схожу на сором, і нетерпляче чекав, що буде далі. В дверях з'явилася маленька блондинка років сімнадцяти-вісімнадцяти, стрижена, в короткому голубому платті і з білим аксельбантом на грудях.

— Чого ж ви на дверях стоїте? — сказала вона.— Скидайте ваші пальта і заходьте в залу.

Медик і художник, все розмовляючи "по-італійськи", увішли в залу. Васильєв нерішуче пішов за ними.

— Панове, скидайте ваші пальта! — сказав старий лакей.— Так не можна.

Крім блондинки, в залі була ще одна жінка, дуже повна й висока, з неросійським обличчям і з оголеними руками. Вона сиділа коло рояля і розкладала в себе на колінах пасьянс. На гостей вона не звернула ніякої уваги.

— Де ж інші панночки? — спитав медик.

— Вони чай п'ють,— сказала блондинка.— Степане,— гукнула вона,— піди скажи панночкам, що студенти прийшли!

Трохи згодом до зали увійшла третя панночка. Ця була в яскраво-червоному платті з синіми смугами. Обличчя в неї було густо і невміло нафарбоване, лоб ховався за волоссям, очі дивились некліпно і злякано. Увійшовши, вона зараз-таки заспівала сильним, грубим контральто якусь пісню. За нею появилася четверта панночка, за нею п'ята...

У всьому цьому Васильєв не бачив нічого ні нового, ні цікавого. Йому здавалося, що цю залу, рояль, дзеркало в дешевій золотій рамі, аксельбант, плаття з синіми смугами і тупі, байдужі обличчя він бачив уже десь і не один раз. А пітьми, тиші, таємниці, провинної усмішки, всього того, що сподівався він тут зустріти і що лякало його, він не бачив навіть знаку.

Все було звичайне, прозаїчне й нецікаве. Одне тільки трохи дратувало його цікавість — це страшний, немов навмисно придуманий несмак, який видно було в карнизах, у безглуздих картинах, у вбраннях, в аксельбанті. У цьому несмаку було щось характерне, особливе.

"Яке все бідне й безглузде! — думав Васильєв.— Що в усій цій нісенітниці, яку я тепер бачу, може спокусити нормальну людину, примусити її вчинити страшний гріх — купити за карбованець живу людину? Я розумію всякий гріх ради блиску, краси, грації, пристрасті, смаку, але що ж тут? Заради чого тут грішать? А втім... не треба думати!"

— Борода, почастуйте портером! — звернулась до нього блондинка.

Васильєв раптом сконфузився.

— З охотою...— сказав він, чемно кланяючись.— Тільки, вибачте, пані, я... я з вами пити не буду. Я не п'ю.

Хвилин через п'ять приятелі йшли вже в другий будинок.

— Ну навіщо ти замовив портеру? — сердився медик.— Мільйонщик який! Викинув шість карбованців, так, з доброго дива, на вітер!

— Якщо вона хоче, то чому ж не зробити їй цієї приємності? — виправдувався Васильєв.

— Ти зробив приємність не їй, а хазяйці. Вимагати від гостей частування наказують їм хазяйки, яким це вигідно.

— "А ось і млин...— заспівав художник.— Уже він розвалився..."

Прийшовши в другий будинок, приятелі постояли тільки в передпокої, а в залу не входили. Так само як і в першому будинку, в передпокої з дивана підвелась постать у сюртуку і з заспаним лакейським обличчям. Дивлячись на цього лакея, на його обличчя і поношений сюртук, Васильєв подумав: "Скільки мусить пережити звичайний, простий росіянин, перш ніж доля закине його сюди в лакеї? Де він був раніш і що робив? Що чекає його? Чи жонатий він? Де його мати, і чи знає вона, що він служить тут за лакея?" І вже Васильєв мимоволі в кожному будинку звертав свою увагу насамперед на лакея.