Припадок - Сторінка 3

За ним ішла висока, повна хазяйка і кричала верескливим голосом:

— Ніхто вам не дозволяв бити дівчат по щоках! У нас бувають гості кращі за вас, та не б'ються! Шарлатан!

Знявся галас. Васильєв злякався і зблід. У сусідній кімнаті плакали ридма, щиро, як плачуть ображені. І він зрозумів, що й справді тут живуть люди, справжні люди, що, як усюди, ображаються, страждають, плачуть, просять допомоги... Важка ненависть і гидливе почуття поступились місцем гострому почуттю жалю і злоби до кривдника. Він кинувся в ту кімнату, де плакали; крізь ряди пляшок, що стояли на мармуровій дошці стола, він побачив страдницьке, мокре від сліз обличчя, простягнув до цього обличчя руки, ступив крок до стола, але зараз же з жахом відскочив назад. Та, що плакала, була п'яна.

Пробираючись крізь галасливий натовп, що зібрався навколо блондина, він занепав духом, злякався, як хлопчик, і йому здавалося, що в цьому чужому, незрозумілому для нього світі хочуть гнатися за ним, бити його, лаяти брудними словами... Він зірвав з вішалки своє пальто й кинувся прожогом униз по сходах.

V

Притулившись до огорожі, він стояв коло будинку й чекав, коли вийдуть його товариші. Звуки роялів і скрипок, веселі, хвацькі, нахабні й сумні, плутались у повітрі в якийсь хаос, і ця плутанина, як і перше, скидалася на те, ніби в пітьмі над дахами настроювався невидимий оркестр. Якщо глянути вгору на цю пітьму, то весь чорний фон був усипаний білими рухомими цятками: це йшов сніг. Пластівці його, потрапивши в світло, ліниво кружляли в повітрі, як пух, і ще лінивіше падали на землю. Сніжинки кружляли юрбою коло Васильєва і висли на його бороді, віях, бровах... Візники, коні і прохожі були білі.

"І як може сніг падати в цей провулок! — думав Васильєв.— Будь прокляті ці будинки!"

Через те що він збіг униз сходами, ноги підгиналися від утоми; він задихався, наче сходив на гору, серце стукало так, що було чутно. Його мучило бажання швидше вибратися з провулка та йти додому, але ще дужче хотілось дочекатися товаришів і зігнати на них свою злість.

Він багато чого не зрозумів у будинках; душі жінок, що гинуть, залишилися для нього, як і були, таємницею, але йому ясно було, що справа значно гірша, ніж можна було думати. Коли та провинна жінка, що отруїлася, називалася пропащою, то для всіх цих, що танцювали тепер під звукову плутанину і говорили довгі огидні фрази, важко було добрати належну назву. Це були не ті, що гинуть, а ті, що вже загинули.

"Порок є,— думав він,— але нема ні усвідомлення вини, ні надії на порятунок. їх продають, купують, топлять у вині і в мерзотах, а вони, як вівці, тупі, байдужі і не розуміють. Боже мій, боже мій!"

Для нього також ясно було, що все те, що зветься людською гідністю, особою, образом і подобою божою, загиджене тут до кінця, "вщент", як кажуть п'яниці, і що винні в цьому не самий тільки провулок та тупі жінки.

Юрба студентів, білих від снігу, весело розмовляючи й сміючись, пройшла повз нього. Один з них, високий і тонкий, спинився, заглянув Васильєву в обличчя і сказав п'яним голосом:

— Наш! Насмоктався, брат? Ага-га, брат! Нічого, гуляй! Катай! Не журись, дядю!

Він узяв Васильєва за плечі і притулився до його щоки мокрими, холодними вусами, потім підковзнувся, похитнувся і, махнувши обома руками, крикнув:

— Держись! Не падай!

І, засміявшись, побіг доганяти своїх товаришів.

Крізь гамір почувся голос художника:

— Ви не смієте бити жінок! Я вам не дозволю, чорт би вас забрав! Негідники ви отакі!

У дверях будинку з'явився медик. Він подивився на всі боки і, побачивши Васильєва, сказав стурбовано:

— Ти тут? Послухай, їй-богу, з Єгором просто-таки неможливо нікуди ходити! Що це за людина, не розумію! Скандал почав! Чуєш? Єгоре! — гукнув він у двері.— Єгоре!

— Я вам не дозволю бити жінок! — розлігся нагорі пронизливий голос художника.

Щось важке і незграбне покотилося вниз по сходах. Це художник летів стрімголов униз. Його, очевидно, випхнули.

Він підвівся з землі, обтрусив капелюх і зі злим, обуреним обличчям посварився вгору кулаком і крикнув:

— Падлюки! Куродери! Кровопивці! Я не дозволю вам бити! Бити слабку, п'яну жінку! Ах, ви...

— Єгоре... Ну, Єгоре...— почав благати медик.— Даю тобі слово честі, вже більше ніколи не піду з тобою вдруге. Слово честі!

Художник потроху заспокоївся, і приятелі пішли додому.

— "Несамохіть до журних берегів,— заспівав медик,— мене приваблює незнана сила..."

— "А ось і млин...— підтягнув трохи згодом художник,— уже він розвалився..." Який сніг валить, мати божа! Гришко, чого ти пішов? Боягуз ти, баба, та й годі.

Васильєв ішов позаду приятелів, дивився їм у спини і думав:

"Щось одне: або нам тільки здається, що проституція— зло, і ми перебільшуємо, або ж, якщо проституція й справді таке зло, як звичайно думають, то ці мої милі приятелі такі самі рабовласники, гнобителі і вбивці, як ті мешканці Сирії та Каїра, що їх малюють у "Нивє". Вони тепер співають, регочуть, розумно розмовляють, але хіба не вони оце експлуатували голод, неуцтво і тупість? Воли,— я був свідком. До чого ж тут їхня гуманність, медицина, живопис? Науки, мистецтва і високі почуття цих душогубів нагадують мені сало в одному анекдоті. Два розбійники зарізали в лісі жебрака; стали ділити проміж себе його одежу і знайшли в торбині шматок свинячого сала. "Дуже до речі,— сказав один з них,— давай закусимо". "Що ти, як можна? — жахнувся другий.— Хіба ти забув, що сьогодні середа?" І не стали їсти. Вони, зарізавши людину, вийшли з лісу з певністю, що вони постники. Так і ці, купивши жінок, ідуть і думають тепер, що вони художники і вчені..."

— Послухайте, ви! — сказав він сердито й гостро.— Чого ви сюди ходите? Невже, невже ви не розумієте, як це жахливо? Ваша медицина каже, що кожна з цих жінок умирає передчасно від сухот або чого-небудь іншого; мистецтва кажуть, що морально вона вмирає ще раніше. Кожна з них умирає через те, що на своєму віку приймає в середньому, припустимо, п'ятсот чоловіків. Кожну вбиває п'ятсот чоловіків. В числі цих п'ятсот — ви! Тепер, якщо ви обидва за все життя побуваєте тут та в інших подібних місцях по двісті п'ятдесят разів, то, значить, на обох вас припаде одна вбита жінка! Хіба це не зрозуміло! Хіба це не жахливо? Убити вдвох, утрьох, вп'ятьох одну дурну, голодну жінку! Ах, та хіба це не жахливо, боже мій?

— Так і знав, що цим скінчиться,— сказав художник, кривлячись.— Но слід було зв'язуватись з цим дурнем і бовдуром! Ти думаєш, що тепер у тебе в голові великі думки, ідеї? Ні, чорт знає що, а не ідеї! Ти зараз дивишся па мене з ненавистю і огидою, а по-моєму, краще б ти збудував що двадцять таких будинків, ніж дивитись отак. В цьому твоєму погляді більше пороку, ніж у всьому провулку! Ходімо, Володю, чорт з ним! Дурень, бовдур і більше нічого...

— Ми, люди, вбиваємо взаємно одне одного,— сказав медик.— Це, звичайно, неморально, але філософією тут не допоможеш. Прощай!

На Трубній площі приятелі попрощались і розійшлися. Залишившись сам, Васильєв швидко попростував бульваром. Йому було страшно темряви, страшно снігу, який пластівцями падав на землю і, здавалося, хотів засипати весь світ; страшно було ліхтарних вогнів, що тьмяно блимали крізь снігові хмари. Душу його опанував несвідомий, малодушний страх. Траплялися зрідка назустріч прохожі, але він полохливо сторонився від них. Йому здавалося, що звідусіль ідуть і звідусіль дивляться на нього жінки, тільки ланки.

"Починається в мене,— думав він.— Припадок починається...

VI

Удома лежав він на ліжку і говорив, здригаючись усім тілом:

— Живі! Живі! Боже мій, вони живі!

Він всіляко напружував свою фантазію, уявляв себе самого то братом пропащої жінки, то батьком її, то самою пропащою жінкою з намазаними щоками, і все це сповнювало його жахом.

Йому чомусь здавалося, що він повинен розв'язати питання негайно, хоч би там що, і що питання це не чуже, а його власне. Він напружив сили, поборов у собі розпач і, сівши на ліжко, обхопивши руками голову, став вирішувати, як урятувати всіх тих жінок, яких він сьогодні бачив? Порядок розв'язування всяких питань йому, як людині вченій, був добре відомий. І він, хоч який був збуджений, точно додержував цього порядку. Він пригадав історію питання, його літературу, а о четвертій годині ходив з кутка в куток і намагався пригадати всі ті спроби, що їх тепер роблять для врятування жінок. У нього було дуже багато добрих приятелів і друзів, що жили в номерах Фальцфєйн, Галяшкіна, Нечаєва, Єчкіна... Серед них немало людей чесних і самовідданих. Декотрі з них намагалися рятувати жінок...

"Усі ці нечисленні спроби,— думав Васильєв,— можна поділити на три групи. Одні, викупивши з кубла розпусти жінку, наймали їй номер, купували їй швейну машину, і вона ставала швачкою. І той, хто викупив, волею чи неволею робив її своєю полюбовницею, потім, скінчивши курс, виїздив і передавав її на руки другому порядному чоловікові, мов яку-небудь річ. І пропаща залишалась пропащою. Інші, викупивши, теж наймали їй окремий номер, купували неодмінну швейну машину, пускали в діло грамоту, проповіді, читання книжок. Жінка жила і шила, поки це було для неї цікаве і нове, а потім, знудьгувавшись, починала потай від проповідників приймати мужчин або тікала назад, туди, де можна спати до третьої години, пити кофе і ситно обідати. Треті, найпалкіші й найсамовідданіші, робили сміливий, рішучий крок. Вони одружувались. І коли нахабна, розпещена або тупа, затуркана тварина ставала дружиною, господинею і потім матір'ю, то це перевертало догори дном її життя і світогляд так, що потім в дружині і матері важко було впізнати колишню пропащу жінку. Так, одруження найкращий і, мабуть, єдиний спосіб".

— Але неможливий! — сказав уголос Васильєв і повалився в постіль.— Я перший не міг би одружитися! Для цього треба бути святим, не вміти ненавидіти і не знати огиди. Але припустимо, що я, медик і художник перемогли себе і одружилися, що всі вони повиходять заміж. Але який же висновок? Висновок який? А той висновок, що поки тут, у Москві, вони виходитимуть заміж, смоленський бухгалтер зведе з саратовськими, нижегородськими, варшавськими... А куди подіти сто тисяч лондонських? Куди подіти гамбурзьких?

Лампа, в якій вигорів гас, почала чадіти.