Привілейована особа - Сторінка 2

Гансон мигцем кинув, що варто було б знову пройтися по вулиці Бурбон, але Сьюзі відповіла, що на найближчий час з неї вистачить цього видовища — голих пані на естрадах. Вона запропонувала пройтися понад річкою і через Джексон-сквер, але її чоловік заперечив, що вони можуть наткнутися на психа, і взагалі, хіба для того вони залишили Бруклін?

— Психи є і на вулиці Бурбон, — відповіла Сьюзі.

Вони не забували, що їхня дійсна мета — обстежувати центр варіантів на вулиці Руайяль. Потім вони, звісно ж, можуть пройтися по вулиці Бурбон, а потім пройти до Джексон-скверу й помилуватися Міссісіпі. Гансон та Сьюзі дуже добре ладнали одне з одним.

Місіс Гансон у ванні готувалася до походу, а чоловік чекав у вітальні, притулившися до стіни. Зелений килим був вже покритий клаптями шерсті Фіша, кота видатних якостей. Пластівці сірої шерсті зі спини і білої з черева були єдиною прикрасою квартири. Сіра шерсть була схожа на стрімкі дощові хмари, що клубочаться над весняно-зеленою кукурудзою Айови. Біла шерсть була схожа на шапки піни, що вінчають хвилі чайно-зеленого океану біля берегів Японії. Гансон був задоволений цими образами, але спробував розповісти про них дружині і зазнав фіаско. Словом, він узяв свої ключі й рушив разом з дружиною до центру міста.

Гансон згадував все, що трапилося, як біг у пітьмі.

Це відбувалося декількома місяцями по тому, вже майже взимку, в середині листопада. Гансон був зовсім іншою людиною, ніж Хойт Шермерорн, що так раптово вирішив залишити Нью-Йорк.

Змінилася й Сьюзі, та, звичайно, Фіш. Втім, метаморфози ще не набули завершеності. Напевно, вони ніколи не скінчаться — поки Гансони живуть в Новому Орлеані.

"От вже ці мені варіанти", — думав Гансон. Він біг двохмильний маршрут навколо поля для гольфу в Одюбон-парку. Було близько дев'ятої вечора, отже, парк здавався пустинним, якщо не рахувати нечастих машин, що стояли вздовж вузької дороги під величезними, крислатими, обвішаними бородатим мохом, гілками темних дерев. Гансон тільки-но розпочав свій щовечірній біг від фонтану й невидимого у темряві квіткового годинника біля входу до парку з боку Сен-Чарльз-авеню. Він зробив перший поворот і біг тепер від авеню по довгій прямій дорозі у бік Мегезін-стріт; попереду вабило поле для гольфу. Але поле залишиться ліворуч від нього, а праворуч потягнеться довгий вузький сквер, в цей час зайнятий закоханими парочками. Гансон бачив зірки й лискучий п'ятак Місяця, відображений у ставку, і трохи осторонь — штучний водоспадик. І подумав — як зауважував на цьому місці кожного вечора: "Господи, скільки ж ще я маю бігти!.."

Йому вже боляче дихати. Груди болять так, ніби в них щось лопнуло. Він хрипить і намагається переконати себе: припини, перейди на крок і спіймай дихання.

Кожного вечора він починав цю сутичку, і лише зміна особистості, яку надав йому пристрій в Ігровому містечку, дозволяла подолати дистанцію.

Машина — і бог на його плечі.

У первісній тьмі Гансон дивився на зірки. Він любив нічне небо. Тут, в Новому Орлеані, більше зірок, ніж у Брукліні. Він прожив там у цілому майже п'ять років, але всі ці роки навіть мигцем не бачив своїх улюблених сузір'їв. Вогні міста, запорошене повітря плюс власне його небажання виходити на вулицю в Нью-Йорку після настання темноти, заважали спостерігати за зоряним небом. Але в Новому Орлеані все було інакше.

Подолавши п'яту частину маршруту по прямій ділянці дороги, Гансон побачив своє улюблене сузір'я, Оріон. Мисливець лежав на спині, якраз над купою старих дерев, немов вирішив подрімати, перш ніж приступити до вечірньої праці.

"Чудово, — подумав Гансон. — Наді мною зірки. Дивовижно! Особливо якщо знаєш, як вони далеко. Коли подумаєш, що деякі з них знаходяться в трильйонах миль від Землі, чи легко повірити, що між нами — ніщо. Абсолютне ніщо... Старигань Оріон. Вигнутий пояс стариганя Оріона й зірка посередині".

Для Гансона зірка була щасливою, і для Сьюзі теж. Те спільне, що в них знайшлося при першому знайомстві. Те, що їх звело.

"Яке чисте повітря, — думав він. — Можу розгледіти меча Оріона. Жодного разу не бачив його в Брукліні. І старигань Тілець неначе притримує Оріона, впираючись йому в груди".

Була вже середина листопада, але термометр вечорами показував вище десяти. Вдень — до двадцяти. Гансон з дружиною часто й щасливо розмовляли про тутешній клімат. Варіант номер 154 дав би ще градусів п'ять зайвих, але тоді в їхній квартирі не знайшлося б ванни — тільки душ. Гансони домовилися, що якщо зима виявиться дуже холодною, то краще обійтися без ванни; тоді вони з'їздять в Ігрове містечко й візьмуть номер 154. Зробити це ніколи не пізно.

Груди в Гансона нили все сильніше. Бог Гермес, що сидить на його плечі, спробував умовити його зупинитися.

— Ти можеш пропустити один день, — сказав Гермес. — Вчора ти відмахав дві милі, правда? Тебе ніхто не бачить, так що немає сенсу надриватися.

— Я маю здолати дві милі, — відповідав Гансон, голосно пихкаючи. — Кожного вечора, якщо чогось не трапиться. У мене ноги в жахливому стані.

— Вірно, — погодився Гермес. Він сидів на плечі Гансона біля вуха й шепотів у нього, мов прохач. — Але вчора ти вимотався. Дотепер відчуваєш втому. Адже ти втомився, правда?

— Ага, — пропихтів Гансон.

— Краще б зупинитися, правда?

— Ага.

— Ну то давай!

— Ні.

До цього Гермес тримався за вухо Гансона, але зараз відсунувся й роздратовано оголосив:

— А мені начихати!

Гансон мовчав.

Гермес входив до набору елементів, що належать варіанту номер 867: дві спальні, розширені шафи, ставок, пральня просто в будівлі, тихий район, низька платня, декілька гарних ресторанів в межах пішої прогулянки, кінотеатр в дванадцяти кварталах, особисті стосунки з декількома класичними античними богами, бажання частини мешканців підтримувати свої тіла в оптимальному фізичному стані. На думку Гансонів у номера 867 були якнайкращі умови з усього, що пропонувалося в нотатнику. Єдиний неприємний чинник — боги втручаються в життя. Але якщо це стане занадто неприємним, Гансон або Сьюзі з'їздять у Французький квартал і виберуть інший варіант.

— Ти змінився. Нещодавно. Відучора, — зазначив Гермес через деякий час, коли Гансон пробіг рівно половину першого прямого відрізка. Це було приблизно в третині милі від початку шляху.

— Я весь час міняюся, — відповів Гансон.

Тепер почали боліти ноги. Він подумав: невже сьогодні, опісля стількох успішних пробіжок, йому не вдасться закінчити маршруту.

— У мене накопичилися зміни за багато тижнів, — додав він.

— Це все варіанти, — сказав Гермес.

— Будь воно проклято. Знаю. Плювати.

— Хіба тебе не цікавить, що у вас постійно змінюються тіла й душі? Хіба тебе не турбує, що зараз робиш справжній ти?

— Я і є справжній я, — заперечив Гансон. — Адже я не змінююся. Змінюються варіанти світів, коли я натискаю кнопку. Колишній я і колишня Сьюзі переходять від одного варіанту до іншого. На наші особистості трохи впливає сам процес вибору, от і все.

— Я б замислювався, до чого може призвести такий стан справ, — сказав Гермес.

— І це були б твої труднощі.

— Але чи став ти щасливішим?

— Ще б пак, — відповів Гансон. — Звичайно.

— Дійсно?

— Ще б пак, — повторив Гансон. — Звичайно.

— По вигляду цього не скажеш. Ти і раніше не здавався занадто щасливим. Через те й змінив ім'я. Переїхав сюди. Якщо казати всю правду: я не думаю, що ти хоч на трішки став щасливіший.

— Мене мало турбує, що ти думаєш, — сказав Гансон.

Прапорець на рейці в однієї з лунок поля для гольфу помахав йому, мляво ваблячи до себе подібно до руки якоїсь примари.

— А дарма. Я бог.

— Та як я можу приймати тебе серйозно? Сидиш в мене на плечі... з милості.

— Ти здивуєшся, коли дізнаєшся, як багато я можу зробити, сидячи на плечі.

Гансон не відповів. Навалилася втома, адже він ще не досяг кінця прямого відрізку. Не пробіг і половини маршруту.

— Я знаю, що тобі потрібне, — промовив Гермес і тихо розсміявся. — Коханка.

— Не хочу, — заперечив Гансон.

— Ні, хочеш. Всі хочуть мати коханку.

— Мені вистачає Сьюзі.

— Наскільки вистачає?

Гансон зітхнув і відповів:

— Послухай, єдиний випадок, коли ми розійшлися в думках, був роки два тому під час Рожевої чаші. Я просто не зумів умовити її вболівати за команду Огайо, так що, поки ми сиділи, я ляскав команді Огайо, а вона аплодувала Каліфорнії.

— А як щодо хокею на льоду?

— Так, тут ти прав, — сумно сказав Гансон. — Вірно. Я ненавиджу хокей, а вона його дивиться. Але адже це не дуже серйозно, правда? Тобто, якщо це єдина неприємність в нашому шлюбі?..

— Тобі потрібна коханка.

— Сьюзі ні за що мені не дозволить.

Гермес поплескав його по плечу і вигукнув:

— Нічого собі! — Він встав і почав ходити по хиткій ключиці Гансона. — Ти ж не думаєш радитися з дружиною з приводу коханки, немовбито вибираєш швидкісного міксера або що-небудь таке. Послухай, я не впевнений, що вмію користуватися евфемізмами так, як ви з Сьюзі. Хлоп'ята, ви — король і королева евфемізмів сонячних південних земель. Ти кажеш: "Сьюзі, я хочу з тобою поговорити про дещо". Вона відповідає: "Добре, Боб". Ти повідомляєш: "Є деякі речі, які я вважаю важливими, але ти вважаєш їх неістотними". І тоді вона відповідає: "І є деякі речі, які я завжди вважала важливими для мене, але без яких навчилася жити, щоб не робити тебе нещасним". І тут ти завжди здіймаєш руки. Тому що вона поступає відважно. Як часто у вас відбуваються ці сумні битви, ці міжрозумові суперечки?

— Приблизно кожні два місяці.

— Приблизно кожні два місяці, — презирливо повторив Гермес. — І ви разом... скільки? Скоро сім років, правильно? Так-так. І кожні два місяці повторюється ця безглузда сцена... Про що ж ти кажеш Сьюзі на своєму безглуздому жаргоні — про які такі "речі"?

— А тобі яка справа? — обурився Гансон. — Вона-то знає, що я маю на увазі.

— А ти хоч раз зрозумів точно, від чого відреклася Сьюзі ради твого душевного світу?

— Ні, — відрізав Гансон. — І не бажаю цього знати.

— Тобі потрібна коханка!

— Мені ще стільки бігти! То чом би тобі на заткнутися на певний час?..

Подув холодний вітерець з річки, що текла за парком. Гансон знав, що вітерець має його освіжити, і засмутився, коли цього не трапилося. В нього втомилися руки, немов він тягнув валізи, набиті телефонними книгами, по сходах хмарочоса, з поверху на поверх.