Призначена година - Сторінка 2

- Рей Бредбері -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Пані Морріс натисла на кнопку, засвітився екран.

– Здрастуй, Гелен! – привіталася вона.

– Здрастуй, Мері. Як справи в Нью-Йорку?

– Добре. А в Скрентоні? Ти ніби змарніла.

– І ти. Сама знаєш, діти. Плутаються під ногами.

Пані Морріс зітхнула.

– Ось і Мишка теж. У них тут вторгнення. Гелен засміялася.

– Ваші малюки теж захопилися цією грою?

– О господи, так! А завтра всі схибнуться на головоломках чи механічних "класах". Невже ми у сорок восьмому були такі самі нестерпні?

– Ще гірші. Грали в японців і нацистів. Дивуюсь, як мої батьки мене терпіли. Просто дівчисько-шибеник!

– Батьки звикають пропускати все повз вуха.

Мовчанка.

– Що сталося, Мері?

Пані Морріс стояла, напівзаплющивши очі; повільно, задумливо облизнула вуста.

– Га? – здригнулася вона. – Так, нічого. Просто, подумала про все це. Про те, щоб пропускати повз вуха, і взагалі. Дурниці. То про що ми балакали?

– Мій Тім просто прилип до якогось хлопчика па ім'я... Дрілл, так, здається, його звати.

– Певне, це в них якась нова модна гра. Моя Мишка теж захопилася цим Дріллом.

– От не думала, що це вже й до Нью-Йорка дійшло. Либонь, передається від одного до іншого. Якась пошесть. Я щойно розмовляла з Джозефіною, вона каже, що її діти теж схибнулися на новій грі, а це ж Бостон. Всю країну охопило.

До кухні вбігла Мишка напитися води. Пані Морріс обернулася.

– Ну, як справи?

– Майже все готове, – відповіла Мишка.

– Чудово! А це що таке?

– Це така іграшка, – відказала Мишка. – Дивись!

На пружинці висіла кулька. Мишка кинула кульку, пружинка розтяглася до кінця і... кулька щезла.

– Бачила? – запитала Мишка. – Гопля! – Вона зігнула палець, кулька знову опинилася в її руці, й Мишка замкнула пружинку.

– Ану ще, – попросила мати.

– Не можу. О п'ятій по обіді – вторгнення. Бувай! – І Мишка вибігла, клацаючи своєю іграшкою.

З екрана сміялася Гелен.

– Мій Тім сьогодні вранці приніс достоту [319] таку саму іграшку; я хотіла подивитись, як вона працює, але Тім навідріз відмовився показати. Потім я спробувала сама, ало нічого не вийшло.

– Ти не сприй-нят-ли-ва, – сказала пані Морріс.

– Що?

– А, нічого. Просто я подумала про інше. Ти щось хотіла, Гелен?

– Так, я хотіла спитати, як ти готуєш оті тістечка, чорні з білим...

Поволі спливав час. День згасав. Сонце опускалося в мирному голубому небі. На зелені галявини лягли довгі тіні. А сміх дітей і галас не вщухали. Якась дівчинка, плачучи, раптом кинулася бігти. Пані Морріс вийшла на ґанок.

– Хто це плакав, Мишенятко? Чи не Пеггі-Енн?

Мишка схилилася до трояндового куща.

– Еге. Вопа боягузка. Ми з нею більше не граємося. Вона надто велика. Мабуть, зненацька подорослішала.

– І тому вона плакала? Дурниці. Відповідай як слід, а то зараз же підеш до хати!

Мишка крутнулася, перелякана й зла.

– Я не можу зараз! Ось-ось почнеться. Я більше не буду, пробач мені.

– Ти набила Пеггі-Енн?

– Ні, слово честі. Запитай її сама! Це тому, що вона... ну, просто боягузка.

Діти щільніше оточили Мишку; заклопотано набурмосивши чоло, вона щось робила з ложками й чотирикутною спорудою з молотків і труб.

– Ось сюди і ще сюди, – бурмотіла Мишка. [320]

– Що там трапилося? – запитала пані Морріс.

– Дрілл застряг. На півдорозі. Нам би тільки його витягти, а тоді буде легше. За ним і решта пройдуть.

– Може, допомогти?

– Ні, спасибі. Я сама.

– Гаразд. Я покличу тебе через півгодини вмиватися. Втомилась я, дивлячись на вас.

Пані Морріс пішла в дім, сіла в крісло й відсьорбнула ковток напою з неповної склянки. Автоматичне крісло почало масажувати їй спину. Діти, діти. У них усе перемішалося – і любов, і ненависть. Ось зараз дитина тебе любить, а через секунду — ненавидить. Дивний народ діти. Чи вони коли-небудь забувають, чи прощають потиличники, різкі слова, примушування – зроби те чи оте? Хтозна... Може, нічого не забувається і не прощається тим, хто має над тобою владу, – великим, нетямущим і непохитним диктаторам?

Спливав час. Надворі запала дивна, напружена тиша, наче вся вулиця чогось чекала.

П'ята година. Десь у будинку притишено, мелодійно проспівав годинник: "П'ять годин, п'ять годин – всі готові, як один" – і замовк. Призначена годгпіа.

Пані Морріс тихенько засміялася. Час вторгнення!

По доріжці зашаруділи шини. Приїхав чоловік. Пані Морріс усміхнулася. її чоловік виліз з машини, замкнув дверцята й гукнув Мишку, яка ще поралася біля своєї роботи. Але та й бровою не повела. Він засміявся, трохи постояв, дивлячись на дітей. Потім зійшов на ґанок.

– Добрий вечір, люба. [321]

– Добрий вечір, Генрі.

Вона випросталась у кріслі і прислухалась. Діти мовчать, усе тихо. Надто тихо.

Чоловік вибіги люльку і знову натоптав її тютюном.

– Чудовий сьогодні день. Живеш і радієш. Дз-з-з.

– Що це? – запитав Генрі.

– Не знаю.

Вона схопилася на рівні, очі округлилися. Хотіла щось сказати – і не сказала. Смішно. Це нерви.

– Діти там нічого не накоять? – проказала вона. —Може, затіяли якусь небезпечну забаву?

– Та ні, в них там тільки труби й молотки. А що?

– Ніяких електричних приладів?

– Нічого такого, – відповів Генрі. – Я дивився.

Вона пішла на кухню. Дзижчання тривало.

– Все-таки ти їм скажи, щоб закінчували. Вже початок шостої. Скажи їм... – Вона примружилася. – Скажи, хай відкладуть вторгнення на завтра. – Вона нервово засміялася.

Дзижчання поголоснішало.

– Що вони там роблять? Піду справді подивлюся.

Вибух!

Глухо застогнавши, будинок здригнувся. На інших подвір'ях, на інших вулицях теж пролунали вибухи.

Пані Морріс відчайдушно закричала.

– Там, нагорі! – безтямно вигукнула вона, не думаючи, не розмірковуючи.

Може, вона щось уздріла краєчком ока; може, вчула незнайомий запах чи незвичайний звук. Сперечатися з Генрі, переконувати його

не було часу. Хай собі думає, що вона збожеволіла. Нехай! Голосно скрикнувши, вона кинулася нагору по сходах. Не розуміючи, що вона хоче, Генрі побіг слідом.

– На горищі! – кричала вона. – Це там! Звичайно, хитрощі були не дуже мудрі, але як інакше примусиш його швидше вилізти на горище? Хоч би встигнути... о боже!

Надворі – ще вибух. Діти радісно загорлали, ніби для них влаштували чудовий фейєрверк.

– Це не па горищі! – крикнув Генрі. – Це на подвір'ї!

– Ні, ні! – Вона хрипіла, задихалася, намагаючись відчинити двері. – Зараз побачиш! Мерщій! Я покажу тобі!

Нарешті вони вдерлися на горище. Мері зачинила двері, крутнула ключем, витягла його іі кинула в закуток, у якийсь мотлох. І тут, захлинаючись, почала йому розповідати все. Вона не могла більше стримуватися. Назовні вихлюпнули всі підсвідомі страхи й підозри, що протягом дня накопичувалися в ній, бродили, наче брага. Всі дрібні відкриття, знахідки і здогади, які тривожили її від самого ранку, які вона так мудро, тверезо й розсудливо спростовувала й відкидала, тепер вибухнули в ній і приголомшили її.

– Ось, ось, – схлипувала вона, прихилившись до дверей. – Тут нам нічого не загрожує, принаймні до вечора. Може, нам пощастить вибратися звідси. Може, нам пощастить утекти! Тепер уже вибухнув Генрі, але з іншої причини.

– Ти що, з глузду з'їхала? Якого дідька ти закинула ключ? Що це все означає, люба моя?!

– Хай я з'їхала з глузду, якщо тобі так легше, так, тільки залишайся тут! [323]

– Хотів би я знати, як тепер звідси вибратися!

– Тихше. Вони почують. О господи, вони знайдуть нас...

Десь почувся Мишчин голос. Генрі замовк. Унизу гуло, сичало, верещало й хихикало. Настирливо, тривожно, неугавно дзижчав сигнал р.ідеофону. "Може, це Гелен мене викликає? – подумала пані Морріс. – Може, вона хоче мені сказати про те, про що я думаю?"

У будинку почулася чиясь хода. Важка хода.

– Хто насмілився вдертися в мій дім? — гнівно закричав Генрі. – Хто там тупотить?

Важкий тупіт. Двадцять, тридцять, сорок, п'ятдесят пар ніг. П'ятдесят чоловік у домі. Щось гуде. Хихикають діти.

– Сюди! – кричить унизу Мишка.

– Хто там? – загорлав Генрі. – Хто там унизу?

– Тс-с-с! Ой ні, ні, ні! – майже непритомніючи, промовила дружина і вчепилася в нього.— Мовчи, мовчи. Може, вони підуть геть.

– Мамцю! – кличе Мишка. – Татку! Тиша.

– Де ви?

Важка хода, важка, важка, страшенно важка хода. Вгору по сходах. Це Мишка їх веде.

– Мамусю! – Непевне мовчання. – Татку! — Чекання, тиша.

Гудіння. Хода на сходах, що ведуть на гори-ш,е. Попереду – легка хода Мишки.

На горищі батько й мати мовчки пригорнулися одне до одного. їх проймає дрож. Електричне дзижчання; крізь шпарину під дверима зненацька блиснуло дивне холодне світло; ріл-кий незнайомий запах; якийсь чужий, нетерплячий голос Мишки – все це, нарешті, пройняло [325] і Гопрі Морріса. Він стояв поряд із дружиною в похмурій тиші, і його трусило.

– Мамцю! Татку!

Хода. Неголосне дзижчання. Плавиться замок на горищних дверях. Двері – навстіж. Мишка заглядає всередину, за нею бовваніють високі сині тіні.

– Цур-цура, я знайшла! – каже Мишка.

Про блукання вічні й про Землю

Сімдесят років поспіль Генрі Уїльям Філд писав оповідання, яких ніхто й ніколи не друкував. І от одного разу, пів на дванадцяту ночі, він підвівся й спалив десять мільйонів слів. Усі рукописи відніс до склепу свого понурого старого особняка, в казанну, й жбурнув їх у піч.

– От і все, – промовив він і, розмірковуючи про свою марну працю та понівечене життя, повернувся до спальні, напханої всяким антикваріатом, і ліг. – Дарма намагався я змалювати наш божевільний світ, і це моя помилка. [327]

2257-й рік, ракети, атомні дива, мандри до невідомих планет і подвійних сонць – та кому ж це до снаги! Багато хто брався – і жоден сучасний автор не зміг.

"Космос надто безмежний, – думав він,— міжзоряні кораблі надто швидкісні, відкриття атомної науки надто несподівані. Однак інші, хоч сяк-так, а все ж друкувались, а він, багатий нероба, змарнував усе життя".

Протягом години гризли його ці думки, тоді він подався крізь нічні кімнати до бібліотеки й засвітив ліхтар. Серед книжок, яких ось уже півстоліття не торкався піхто, він вибрав навмання одну. Випущена вона триста років тому, сторінки були ветхі й пожовклі, але він вчепився в неї й жадібно читав аж до світанку...

О дев'ятій Генрі Уїльям Філд вибіг з бібліотеки, зібрав прислугу, скликав по телевізору юристів, друзів, учених, письменників.

– Приїздіть негайно! – кричав він.

Не минуло й години, а в нього вже зібралися чоловік дванадцять.