Про Гену - Сторінка 2

Значить, він весь час мене обдурював! Напевне, і сьогодні не пішов збирати брухту?

— Хто ж сьогодні збирає брухт! — відповіла вчителька. — Сьогодні четвер, а збираємо брухт ми по суботах. У суботу ми навмисне відпускаємо дітей раніше.

Від хвилювання Генина мама забула й попрощатися з учителькою і кинулась хутчіше додому. Вона не знала, що думати, що робити. Від горя у неї аж голова заболіла. Коли повернувся з роботи Генин тато, мама відразу ж розповіла йому про все. Почувши таку новину, тато страшенно розхвилювався.

Мама заспокоювала його, але він не хотів заспокоюватись і метався по кімнаті, як розлючений тигр.

— Хто б міг подумати! — кричав він, хапаючись за голову руками. — Значить, він тільки те й робив, що катався на санках, а нам казав, що ходить брухт збирати. Так брехати, ну! Добре виховали синочка, нічого сказати!

— Але ж ми не вчили його обдурювати! — сказала мама.

— Цього ще бракувало! — відповів тато. — Ну, нехай лишень він повернеться, я йому покажу!

Однак Гена довго не приходив. Цього дня він пішов зі своїм другом Гошею далеко, в Парк культури, і вони катались там на березі річки зі схилів. Це було дуже захоплююче заняття, і вони ніяк не могли накататись досхочу.

Було зовсім пізно, коли Гена нарешті з'явився додому. Він з голови до ніг вивалявся у снігу і дихав від утоми, наче коняка. Його кругле обличчя так і пашіло жаром, шапка налізла на очі, і, щоб хоч що-небудь бачити, йому доводилося задирати голову.

Мама й тато відразу підбігли до нього і стали допомагати скидати пальто, а коли скинули, від Гени повалила вгору пара.

— Бідолашненький! Бач як напрацювався! — сказав тато. — У нього вся сорочка мокра!

— Так, — сказав Гена. — Сьогодні я сто п'ятдесят кілограмів заліза зібрав.

— Скільки, скільки?

— Сто п'ятдесят.

— Ну, герой! — розвів руками батько. — Треба підрахувати, скільки всього вийде.

Тато взяв свого записника й почав підраховувати:

— Першого дня ти зібрав сорок три кілограми, наступного ще п'ятдесят, — разом дев'яносто три, на третій день шістдесят чотири — виходить сто п'ятдесят сім, потім ще шістдесят дев'ять — це буде… це буде…

— Двісті двадцять шість, — підказав Гена.

— Правильно! — підтвердив батько. — Лічимо далі…

Так він рахував, рахував, і в нього вийшла ціла тонна, та ще з гаком.

— Глянь, — з подивом сказав він. — Цілу тонну заліза зібрав! Це ж треба! Хто ж ти тепер у нас?

— Напевне, відмінник чи ударник, не знаю точно, — відповів Гена.

— Не знаєш? А я знаю! — закричав раптом батько і грюкнув кулаком по столу. — Ти крутій! Шахрай! Трутень ти, ось хто! Дармоїд!

— Який да-дармоїд? — заїкаючись від переляку, запитав Гена.

— Не знаєш, які дармоїди бувають?

— Не-не-не знаю.

— Ну, це ті, що самі не працюють, а намагаються влаштуватись так, щоб за них інші працювали.

— Я не намагаюсь… не намагаюсь, — пробелькотів Гена.

— Не намагаєшся? — закричав батько страшним голосом. — А хто щодня на санках катається, а дома бреше, що брухт збирає? Де записка? Зізнавайся, негідний!

— Яка за-за-записка?

— Ніби не знаєш! Записка, яку тобі Антоніна Іванівна дала.

— У мене нема.

— Де ж вона?

— Я її у сміттєпровід викинув.

— А, у сміттєпровід! — загримів батько і грюкнув кулаком по столу з такою силою, що задзвенів посуд. — Тобі для того дали записку, щоб ти її у сміттєпровід кидав?

— Ну, заспокойся, будь ласка, — почала благати мама. — До смерті перелякаєш дитину.

— Перелякаєш його! Авжеж! Він сам кого хочеш перелякає. Подумати лишень — так брехати! Тонну заліза зібрав! На Дошку пошани вивісили! Це ж ганьба! Як я людям в очі дивитимусь!

— Навіщо ж кричати? Його покарати треба, а кричати — це непедагогічно. Дитина може втратити апетит, — сказала мама.

— Думаю, що апетиту він не втратить, — сказав тато, — а що покарати слід, це я й сам знаю.

Тато ще довго соромив Гену. Гена просив у нього вибачення, присягався, що тепер нізащо не буде на санках кататись і завжди збиратиме брухт. Але батько не погодився йому вибачити. Закінчилася справа тим, що Гену вельми покарали. Як покарали, говорити не варт. Кожен сам знає, які покарання бувають. Загалом, покарали його, і все.

А цього року Гена справді вже не катався більше на санках, бо зима незабаром закінчилась і сніг розтанув. Але й брухт йому теж не довелося збирати, бо навчальний рік підійшов до кінця і дітям треба було посилено вчитися, щоб перейти до наступного класу з добрими оцінками. В них у школі цього року ніхто більше не збирав брухту.