Прощавай, кохана! - Сторінка 17

Зупинивши машину, я визирнув і спитав у хлопця, але відповіді довелося чекати довго. Спочатку він уважно подивився на мене, потім почав оглядати мою машину. Тоді повільно рушив до мене, поклавши руку на стегно. Ця невимушеність була добре відпрацьована.

За кілька кроків од машини хлопець зупинився і ще раз чіпко оглянув її і мене.

— Я шукаю віллу Грейлів,— сказав я.

— Це вона і є. Але вдома нікого немає.

— На мене чекають.

Він нахилив голову і ковзнув по мені байдужими очима:

— Ім'я.

— Філіпп Марлоу.

— Зачекайте тут.

Хлопець неквапом рушив до воріт, відчинив невеличкі залізні дверцята, вмонтовані у брамі. У ніші стояв телефон. Хлопець зняв трубку, обмінявся кількома словами, причинив дверцята і повернувся до мене.

— У вас є документи?

Я подав йому права водія.

— Це нічого не доводить,— сказав він.— Звідки мені знати, що машина ваша?

Я вийняв ключі з замка запалювання, відчинив дверцята, вийшов із машини і став майже поруч з ним. Від нього пахло, дорогим віски. Найпевніше "Хейг і Хейг",

— Тй знову нишпорив у хазяйському барі,— констатував я.

Хлопець вишкірився, оцінюючи, зміряв мене поглядом.

— Слухай, я розмовляв із секретарем по телефону. Він знає мій голос. Може, цього досить? Чи доведеться трохи попсувати тобі настрій?

— Я тут працюю,— лагідно відповів хлопець,— аби не це...

Він не закінчив фрази, а тільки усміхався до мене.

— А ти хлопець нічого,— підбадьорив я його, поплескавши по плечу.— Де сидів? У Дартмунді чи Даннеморі?

— О! Чого ж ви одразу не сказали, що ви коп?

Ми всміхнулися один одному. Він махнув рукою і пропустив мене у напіввідчинені ворота. Дорога завертала, висока підстрижена жива огорожа приховувала її і від вулиці, і від дому. В одному місці огорожа була нещільна, і я побачив садівника-японця, який порався на чималій галявині. Витягав з мішка жменями якесь насіння і методично розсіював його навколо. Далі огорожа знову стала суцільною, і майже футів сто я не бачив нічого навкруги. Нарешті вона закінчилася великим півколом, де стояло з півдесятка машин.

Одна з них була вже знайома мені малолітражка. Поруч два двоколірні "б'юїки" останньої моделі. Чорний лімузин виблискував металом. Колеса в нього були завбільшки з велосипедні. І ще одна довжелезна спортивна машина з відкинутим верхом. До будинку вів широкий залізобетонний під'їзд.

Ліворуч стоянки, трохи нижче, розкинувся сад, який мав майже правильну чотирикутну форму, із фонтанами по кутках. Щоб потрапити туди, треба було проминути фігурну ковану хвіртку, на якій було зображено Купідона. На легких вишуканих колонах стояли античні погруддя, а по боках кожної кам'яної лави — різьблені грифони. Овальний басейн з кам'яним лататтям і великою кам'яною жабою, що сиділа між квітами. Далі за басейном рожева колонада, яка кінчалася чимось, схожим на вівтар. З усіх боків його оточувала не дуже щільна жива огорожа. Сонячні промені просіювалися крізь неї і падали на арабески, що тяглися уздовж сходів до вівтаря. Ще далі — стіна, що скидалася на стародавні руїни, а у кутку, впритул до неї,— сонячний годинник. Ця частина саду здавалася навмисно недоглянутою, дикою. І скрізь квіти — море квітів. Сила-силенна квітів.

Будинок був не такий вже й великий. Безумовно, значно менший за Бекінгемський палац. Як для Каліфорнії — надто сірий. І, може, вікон менше, ніж у Крайслер-білдінг7.

Я підійшов до дверей і натиснув на дзвінок. Десь усередині пролунав глибокий, мелодійний дзвін, наче дзвони у церкві. Двері відчинив чоловік у смугастому жилеті з золотими ґудзиками. Він уклонився, узяв мого капелюха і зник. За ним у розсіяному світлі стояв ще один: у вузьких смугастих штанях, чорному піджаку з білими вилогами та сірою смугастою краваткою. Трохи нахиливши сиву голову, він спитав: — Містер Марлоу? Прошу.

Ми увійшли у хол. Тут панувала тиша. Підлога вкрита східними килимами, на стінах — картини. Ми завернули за ріг і потрапили ще до одного холу. Крізь скляні двері було видно, як вдалині під сонцем виблискує вода. Океан! Я раптом збагнув, що будинок зовсім поруч з океаном — на самісінькому обриві каньйону.

Секретар підійшов до дверей, звідки долинали голоси, відчинив їх переді мною, і я опинився у великій гарній кімнаті, з м'якими затишними канапами та овальними глибокими кріслами з світло-жовтої шкіри, розташованими навколо каміна. Перед ним на блискучій, але зовсім не слизькій підлозі лежав тоненький, мов шовк, і старий, як тітка Езопа, килим. На підлозі, у кутку, стояли вази з квітами, ще одна ваза — на низенькому столику. Стіни кімнати було обклеєно ледь розфарбованим пергаментом. У кімнаті було все: затишок, вишуканість, простір, витончена суміш сучасного зі старовиною. Троє, що сиділи біля каміна, мовчки дивилися на мене.

Одна з них — Енн Ріордан, мала такий самий вигляд, як і останнього разу. Хіба що за винятком келиха з бурштиновою рідиною, який вона тримала у руці. Єдиний чоловік у цій компанії — високий на зріст, худорлявий. Засмучене, жовтувате, хворобливе обличчя. Йому було вже добре за шістдесят, але здавався він ще старшим. Одягнений у темний діловий костюм з червоною гвоздикою, містер Грейл був чимось пригнічений.

Третя — блондинка у вечірньому туалеті: світлій зеленувато-блакитній сукні. Я не міг не звернути уваги на її туалет. З першого погляду можна було сказати: одягає її майстер великого класу. Сукня створювала той самий ефект, якого чекали: зробити власницю дуже молодою і примусити блакитні очі сяяти, мов озерця під сонцем. Золотаве волосся, відтінок яких нагадував картини стародавніх майстрів, укладене у примхливу зачіску з хвиль і кучерів. Сукня була б зовсім проста, аби не діамантовий фемуар. Руки — не маленькі, але гарної форми. Нігті пофарбовані таким червоним лаком, що нагадували колір пожежної машини. Жінка всміхалася до мене. Їй здавалося, що робить це невимушено, але очі виказували її: вона про щось напружено думала. Губи, що всміхалися, були дуже хтиві.

— От добре, що ви заїхали до нас,— сказала вона.— Познайомтеся, це мій чоловік. Любий, зроби містеру Марлоу коктейль.

Ми потисли руки з містером Грейлом. Його долоня була холодна і трохи липка. Очі — сумні. Він змішав віски з содовою, подав мені і мовчки сів у кутку. Я проковтнув половину порції і всміхнувся міс Ріордан. Вона непритомно дивилася на мене, ніби її привело сюди щось зовсім інше.

— Як на вашу думку, чи зможете ви нам допомогти? — повільно спитала жінка, не підводячи очей від келиха.— Аби ви сказали, що це можливо, я була б щаслива. Звісно, коштовностей шкода, але це не така вже й велика втрата порівняно з необхідністю спілкуватися з бандитами і всілякими мерзотниками.

— О, я знаю не так вже й багато,— відповів я.

— Сподіваюся, ви зможете допомогти.— Вона обдарувала мене усмішкою, що прошила мене наскрізь.

Я проковтнув те, що лишилося у келиху, і відчув, як напруження поступово зникає. Місіс Грейл натисла дзвінок, вмонтований у шкіряний підлокітник канапи. Увійшов лакей і за ледь помітним нахилом голови місіс Грейл змішав ще дві порції. Міс Ріордан бавилась ще з першим, а містер Грейл, певно, не пив зовсім. Лакей вийшов.

Ми з місіс Грейл підняли келихи. Вона поклала ногу на ногу, оголивши їх трохи більше, ніж слід.

— Не знаю, чи зможу щось зробити,— повторив я.— Сумніваюся. Найперше мені треба знати усе з самого початку.

— А я певна, що зможете.— Жінка знов усміхнулася до мене: — Чи багато Лін Маріотт розповів вам?

Вона скоса глянула на міс Ріордан, але дівчина думала про щось своє і не помітила її погляду. Тоді місіс Грейл глянула на чоловіка.

— Чи варто тобі слухати все це, любий?

Містер Грейл підвівся, сказав, що був радий познайомитися зі мною, і що він краще полежить, бо не дуже добре себе почуває, і що він сподівається, я вибачу його за це. Він був такий чемний, що мені захотілося узяти його на руки і самому винести з кімнати, щоб якось висловити своє співчуття.

Він вийшов із кімнати, тихо зачинивши двері, наче побоювався потурбувати сплячого. Місіс Грейл подивилася на двері, і на її губах заграла посмішка. Вона підвела на мене очі.

— Розумію, ви цілком довіряєте міс Ріордан. Чи не так?

— Я нікому цілком не довіряю, місіс Грейл,— відповів я.— Просто вона знає про той випадок усе.

— Гаразд.

Жінка зробила кілька маленьких ковтків, а тоді разом випила усе, що лишалося в келиху.

— Остогидло ввічливо сьорбати! — зненацька мовила вона, відсовуючи келиха.— Перейдімо ближче до діла. Ви дуже приємний чоловік, і у вас свій рекет.

— Вам здається, що я маю намір шантажувати вас?

— Ні, зовсім не те. Я хочу спитати, чи багато грошей ви заробляєте? Чи це вам потрібно для самоутвердження?

— Грошей — небагато. Значно більше — неприємностей. Але не менш і задоволення. До того ж завжди є надія, що пощастить розплутати аферу століття.

— А як стають приватними детективами? Ви не маєте нічого проти, якщо я трохи порозпитую вас? Будь ласка, присуньте ближче столика, бо я не можу дотягнутися до випивки.

Я підвівся, присунув ближче столика, де на великій срібній таці стояли пляшки, і вона заходилася готувати ще дві порції. Я ще не скінчив попередньої.

— Більшість з нас — колишні поліцейські. Свого часу я теж працював у окружній прокуратурі, але мене звільнили.

— Певне, що не через некомпетентність,— солодко проказала вона.

— Ні. За те, що часто був нечемний. Вам більше не телефонували?

— Ну-у...— почала вона і красномовно подивилася на Енн Ріордан.

Запала тиша. Енн підвелася, поставила свого майже повного келиха на тацю і звела очі на місіс Грейл.

— Думаю, ваша розмова затягнеться,— сказала вона,— а мені... Щиро дякую місіс Грейл, що знайшли час для розмови. Я не використаю відомостей, що почула. Даю слово.

— Боже мій, невже ви хочете йти? — здивувалась місіс Грейл із ввічливою усмішкою.

Дівчина прикусила нижню губу так, що на мить мені здалося, ніби вона вирішила відгризти її та виплюнути. Потім, певно, вирішила залишити ще на якийсь час.

— Вибачте, але мені вже треба йти. Я не працюю на містера Марлоу. Я просто його друг. На все добре, місіс Грейл.

Блондинка знову розквітла усмішкою.

— Сподіваюсь, ви ще завітаєте. Коли вам буде зручно.— Вона двічі натисла на кнопку. У дверях виріс секретар. Міс Ріордан швидко вийшла з кімнати, двері за нею зачинилися.