Прощавай, кохана! - Сторінка 25

Заразом і ключі, і свій одяг, і навіть свої гроші з його кишені. І ось я тут. Зовсім здоровий. Ви щось сказали?

— Я не промовив жодного слова,— відповів він.

— Чекаю, коли ви це зробите,— сказав я.— Оця річ,— я змахнув пружиною,— може переконати вас. Мені довелося позичити її в одного хлопця.

— Будь ласка, негайно віддайте її мені,— промовив він із якоюсь дивною усмішкою. Так посміхається кат, який завітав до твоєї камери, щоб зняти мірку для шибениці. Трохи дружня, трохи поблажлива і водночас насторожена. Ця усмішка могла б сподобатися, якби в тебе були шанси ще пожити.

Я вклав пружину в його ліву руку.

— Тепер пістолет,— сказав він лагідно.— Ви були дуже хворі, містере Марлоу. Думаю, мені не доведеться наполягати, щоб ви знову лягли у ліжко.

Я уважно дивився на нього.

— Я лікар Сондерборг і не допущу ніяких вільнощів.— Він поклав пружину перед собою на стіл. Усмішка у нього була натягнута, як у замороженої риби. Його пальці ворушилися, як вмирущі метелики.

— Пістолет, будь ласка, я наполягаю...

— Котра година, лікарю?

Він глянув на мене трохи здивовано. У мене був годинник, але зараз він стояв.

— Близько півночі, а що?

— Який сьогодні день?

— Мій любий, сер. Звісно, неділя. Вечір.

Я сперся об стіл і намагався тримати пістолет досить близько від нього, щоб він міг спробувати забрати його.

— Отже, минуло понад сорок вісім годин. Без сумніву, в мене були галюцинації. Хто привіз мене сюди?

Доктор дивився на мене, а його ліва рука посувалася до пістолета.

— Не зліть мене,— попередив я.— Не змушуйте мене позбуватися своїх бездоганних манер і вишуканої мови. Скажіть, як я сюди попав?

Він виявився мужнім і спробував-таки вхопити пістолет. Але це йому не вдалося. Я сів на стільця і поклав пістолет на коліна.

Він зашарівся, схопив віскі, налив собі і швидко перехилив. Потім глибоко вдихнув і відразливо здригнувся. Йому не подобався смак спиртного. Наркоманам ніколи він не подобається.

— Вас арештують одразу, як тільки ви вийдете звідси,— сказав він різко.— Вас доставив сюди поліцейський.

— Поліцейські не могли цього зробити.

Це його дещо неприємно вразило. Його пожовтіле обличчя зблякло.

— Збовтайте пляшку і налийте,— сказав я.— Хто привіз мене сюди, чому і як? Я сьогодні страшенно лютий. І можу розійтися до божевілля. Я чую крик, який віщує смерть. Я на цьому тижні ще нікого не застрелив. Розповідай, лікарю, Фелл13, лікарю-вбивця!

— Ви страждаєте від наркотичного отруєння,— відповів вій холодно.— Ви мало не вмерли. Я змушений був тричі вам давати дігіталіс. Ви билися, горлали, і вас довелося вгамовувати.— Його слова вискакували так швидко, що наскакували одне на одне, мов жаби.— Якщо ви залишите мою лікарню в такому стані, чекайте серйозних наслідків.

— Ви сказали, що ви лікар, лікар медицини?

— Так, я лікар Сондерборг, як я вже казав вам.

— Ви не б'єтеся і не волаєте від наркотичного отруєння, лікарю. Ви просто у комі. Давайте спробуємо спочатку. Не заглиблюючись, тільки головне. Хто запроторив мене до вашого приватного дурдому?

— Але...

— Мені без усяких "але". Я з тебе зроблю біфштекс. Я втоплю тебе у діжці мальвазії. Давай ковтнемо трохи наших ліків.— Я дотягнувся до його склянки і налив нам обом ще.— Давай, хиляй, лікарю-злодію.

— Вас привезла поліція.

— Що за поліція?

— Із Бей-Сіті, звісно.— Він постукував своїми жовтими пальцями по склянці.— Лікарня теж у Бей-Сіті.

— А прізвища тих поліцейських?

— Одного, здається, сержант, Гелбрайт. Він не завжди їздить на патрульній машині. Він ще з одним поліцейським знайшов вас напівнепритомного у п'ятницю ввечері й привіз сюди, це поруч. Я вирішив, що ви наркоман.

— Добре придумана історія. Заперечити нічого. Але навіщо мене було тут тримати?

Він розвів руками.

— Я знову змушений повторити, що ви були у дуже поганому стані і ще з нього не вийшли. Що ж я мав робити?

— Я, певно, винен вам якусь суму грошей?

Він знизав плечима:

— Звісно, винні. Двісті доларів.

Я трохи відсунув свого стільця:

— Брудна дешевина. На, бери.

— Як тільки ви звідси вийдете,— кинув він уривчасто,— вас арештують.

Я нахилився до столу і проговорив йому в саму пику:

— Тільки не за те, що я вийду звідси, злодію. Відкрий негайно стінний сейф.

Він рвучко підвівся:

— Це вже занадто...

— Не відкриєш?

— Без сумніву, ні!

— В руках у мене — пістолет.

Він посміхнувся принизливо і жалібно.

— То дуже великий сейф,— сказав я.— Новий. А це чудовий пістолет. Як, будеш відчинять?

В його обличчі нічого не змінилося.

— Три чорти! — вилаявся я.— Коли у тебе в руці пістолет, то думаєш, що люди робитимуть усе, що їм накажеш. Але так не завжди буває.

Він посміхався. В його усмішці було якесь садистське задоволення. Мене хитало, я мало не знепритомнів.

Я сперся об стіл, а він чекав, ледь розтуливши губи.

Так я простояв досить довго, дивлячись в його очі. Тоді всміхнувся. Усмішка спала з його обличчя, як брудна ганчірка. На лобі заряснів піт.

— Прощавай! — сказав я.— Залишаю тебе для брудніших рук, аніж мої.

Спиною відчинив двері й вийшов.

Вхідні двері були не зачинені. Ґанок із дашком. Навколо повно квітів. Білий паркан-частокіл із хвірткою. Будинок стояв на розі. Прохолодна, сира, безмісячна ніч.

На табличці напис: "Вулиця Дискансо". У будинках кварталу горіло світло. Я чекав виття сирени. Але ніщо не порушило тиші. На іншій табличці прочитав: "Двадцять третя вулиця". Ледве додибав до 25-ї вулиці і почвалав до 800 кварталу, до будинку під номером 819. Цю адресу дала мені, коли ми познайомилися, Енн Ріордан.

Я вже йшов таки довгенько, коли зрозумів, що пістолет і досі у моїй руці. Ніяких сирен я не чув.

Я йшов далі. На повітрі мені стало краще, але віскі всередині помирало і, вмираючи, корчилося. Уздовж кварталу росли ялинки, стояли цегляні будиночки, які більше були схожі на будинки в Капітоль-Нілі у Сієтлі, ніж у Південній Каліфорнії.

У будинку № 819 горіло світло. До нього вела невелика біла брама, що сховалася в живій кипарисовій загорожі. Перед будинком росли кущі троянд. Я чвалав доріжкою. Прислухався, а вже тоді натис кнопку дзвінка. Із спеціального пристрою, який дає змогу розмовляти, коли двері зачинено, пролунав голос:

— Хто там?

— Марлоу.

Чи то в неї подих забрало, чи ця штука відімкнулася.

Двері широко розчинилися, і вийшла міс Ріордан у світло-зеленому костюмі. Очі в неї були здивовані й перелякані. Вона дивилася на мене, обличчя її, освітлене лампочкою, зблідло.

— Боже! — прошепотіла вона.— Ви схожі на тінь батька Гамлета.

Розділ 28

У вітальні лежав рудувато-коричневий килим, біля каміна, обкладеного чорним мармуром, з високою залізною підставкою для дров, стояли білі й рожеві стільці. У стіни вмонтовані книжкові шафи аж до стелі, цупкі кремові штори закривали опущені жалюзі.

В кімнаті ніщо не свідчило про присутність тут жінки, крім дзеркала на весь зріст і чисто витертої підлоги перед ним.

Я напівлежав у глибокому кріслі, поклавши ноги на маленького стільчика. Випив дві чашечки чорної кави, трохи спиртного, з'їв два яйця, зварених некруто, з грінками і ще трохи кави з коньяком. Усе це я з'їв у столовій кімнаті, але ніяк не міг згадати, який вона мала вигляд. Здавалося, що це було дуже давно. Я знову був у гарній формі, до мене повернулася розсудливість...

Енн Ріордан сиділа навпроти, схилившись уперед, її ніжне підборіддя було занурене, ніби в чашечку, в її ніжну долоню. Темні очі дивилися з-під пухнастого червоно-коричневого волосся. У руці стриміла ручка. Обличчя Енн було стурбоване. Я розповів їй дещо, але не все. Про Лося Меллоя, звісно, промовчав.

— Я думала, ви п'яний,— сказала вона.— Мені здалося, що вам треба напитися, щоб прийти до мене. Я думала, що ви з тією блондинкою... Я думала... Втім, не знаю, що я думала...

— Ладен закластися, що все це ви заробили не своїм пером,— сказав я, оглядаючись довкола.— Навіть тоді, якщо вам платять за те, що ви думаєте.

— Мій батько усе це придбав, не беручи хабарів з поліцейських,— відповіла вона,— як той гладун-ледащо, котрий у нас зараз шеф поліції.

— Це мене не обходить,— сказав я.

— У нас було кілька акцій в Дель-Рої. Акції на земельні ділянки. Вони обдурили батька, бо на тих ділянках знайшли нафту.

Я кивав головою і пив з прозорого кришталевого келиха. Те, що я пив, було чудове і смачне.

— Тут можна непогано влаштуватися. Просто хоч перебирайся. Усе готове.

— Це в тому разі, якщо охочий переїхати підходить хазяйці і на нього тут чекають,— відповіла вона.

— Нема й секретаря,— сказав я,— який міг би заважати... Вона зашарілася:

— Не жартуйте, адже ваше покликання бути мало не до смерті побитим, наштриканим наркотиками, з потовченою пикою невідомо за що. Хіба цього не досить?

Я нічого не відповів, бо був дуже стомлений.

— Отже,— сказала вона,— у вас вистачило глузду зазирнути у мундштук. Тоді після розмови в Астер-Драйві — я вже думала, що нічого путнього чекати від вас не слід.

— Ті дві візитки нічогісінько не означають.

Вона здивовано глянула на мене.

— Ви сидите тут і розповідаєте мені, як той знахар з допомогою двох поліцейських відлупцював вас, а потім вас наштрикали наркотиками, щоб як слід провчити. Треба бути обережнішим.

— Я мав це розповісти. Даруйте, грубий мій стиль. Ну й що з того?

— Але той елегантний психіатр звичайнісінький першокласний злодій. Він підшуковує клієнтуру, все обмізковує й тоді посилає бандитів відбирати коштовності.

— Ви справді так думаєте?

Вона втупилась у мене. Я прикінчив свій келих із спиртним. Вона кинула на мене миттєвий погляд.

— Звісно, я так думаю, і ви так думаєте.

— Думаю, що все трохи складніше.

Її усмішка була люб'язна й водночас трохи іронічна,

— Пробачте, я на мить забула, що ви детектив. Усе справді має бути трохи складніше, адже нескладні справи не роблять честі.

— Однак все-таки складніше,— повторив я.

— Гаразд. Я слухаю.

— Не знаю чому, але я певен цього. Можна мені ще випити?

Вона підвелася.

— Раджу вам хоч інколи пити воду, аби було що посилати до біса.

Вона підійшла й взяла мій келих.

— Зважте, це буде останній.

Вийшла з кімнати, і до мене долинув дзенькіт об келих кубиків льоду. Я заплющив очі, слухаючи ті звуки. Мені не слід було сюди приходити. Аби вони знали про мене стільки, скільки я про них, вони б неодмінно прийшли.