Прощавай, кохана! - Сторінка 32

А що по-друге?

— Блейн справді хворий?

— Авжеж,— хитнув головою Хемінгуей, але смутку на його обличчі не було.— Позавчора у нього запекло усередині, апендикс розірвало раніше, ніж його вирізали. Шанс вижити є, але не дуже швидко. Нам справді було б шкода втратити його. Такі хлопці, як Блейн, окраса будь-якого поліцейського підрозділу.

Мені здалося, що останні слова Хемінгуей ніби пережував і виплюнув разом зі слиною у вікно.

— О'кей,— позіхнув він,— питай далі.

— Коли це не заважатиме роботі, яку я виконую.

— Приватну?

— Так.

— О'кей, що тобі треба?

— Що за рекет у Сондерборга?

Хемінгуей зняв руки з керма і знову сплюнув у вікно.

— Ми зараз на гарній вулиці, чи не так? Гарні будинки розкішні садки, чудова погода. Ти, певно, не раз чув про продажних копів, чи не так?

— Доводилося.

— О'кей. А скільки копів живе на таких ось вулицях, зі старанно доглянутими галявинами і квітниками? Я можу назвати чотири чи п'ять прізвищ — усі вони колишні працівники, які не гребували хабарями. Такі ж копи, як я, живуть у панельних будинках десь на віддаленій околиці міста. Хочеш подивитися, де я мешкаю?

— І що ти цим доведеш?

— Послухай, друже,— довірливо промовив мій співрозмовник,— ти мене тримаєш на гачку, але той може зламатися. Копи продаються не за гроші. Я маю на увазі — не завжди за гроші. І не так уже й часто. Вони стають часткою системи. Їх так чи інакше заарканюють, коли примушують робити те, що комусь дуже потрібно. Отой тип, що сидить у розкішному затишному кабінеті, у чудовому костюмі, від якого принадто пахне віскі (між іншим, той йолоп думає,— що коли жувати зернята кардамону, тоді від нього тхнутиме фіалками, а не віски). Так от: цей тип теж не головний, не він командує. Збагнув?

— Що за людина ваш мер?

— А що за мери скрізь? Політичний діяч. Ти вважаєш — він командує? Дзуськи! Знаєш, що сталося з нашою країною, бебі?

— Багато заморожених капіталів,— відповів я.

— Людина не може лишатися чесною, навіть коли вона й хоче,— сказав Хемінгуей.— От що сталося з цією країною. Коли хтось спробує тут бути чесним, з нього спустять шкуру. Людина просто змушена грати у цю брудну гру, бо інакше не матимеш чого їсти. Дехто з покидьків вважає, що єдиний порятунок — це дев'яносто тисяч агентів ФБР у білих комірцях з аташе-кейсами. А дзуськи! За гроші вони стануть такі ж, як і ми, і робитимуть те ж саме. Знаєш, що я думаю? Я певен: цей світ треба геть переробити. Ти ніколи не думав про моральне переозброєння? У цьому щось є. Моральне Переозброєння — М. П. Ні, в цьому щось є, бебі!

— Коли Бей-Сіті— зразок твого М. П., я краще проковтну аспірину,— сказав я.

— А ти здібний,— вкрадливо промовив Хемінгуей,— Певно, ти про це й не здогадуєшся, але саме так воно і є. Хоча припускаю, що іноді тобі спадає на думку, що ти дуже розумний. А хто я? Дурний фараон, який виконує накази. У мене жінка та двоє дітей, і я роблю те, що мені наказує велике цабе. От Блейн — той міг би з тобою побалакати, а я — нікчема.

— У Блейна справді апендицит? Ти певен? А може, він прострелив черево через свою ж підлість?

— Кинь,— сумно сказав Хемінгуей і кілька разів поплескав долонями по керму.— Спробуй думати про людей краще.

— Про Блейна добре?

— Він така сама людина, як і всі інші,— відповів Хемінгуей.— Грішник, але все ж таки людина.

— Ну то що за рекет у Сондерборга?

— О'кей. Я про це й кажу. Може, я помиляюся. Як на мене, можу продати тобі непогану думку.

— Отже, ти не знаєш, чим він займається? — спитав я.

Хемінгуей витяг носовичка і витер обличчя.

— Мені прикро зізнаватися,— почав він,— але ти повинен добре собі уявити: аби я чи Блейн знали про його рекет, тоді б ми тебе туди не повезли або ти б звідти не вийшов... своїми ногами. Звісна річ, я маю на увазі суворий рекет, а не такі дурниці, як видурювати у старих жінок гроші за допомогою кришталевої кулі.

— Здається мені, ніхто й гадки не мав, що я вийду звідти своїм ходом,— відповів я.— Є така гидота, що зветься скополамін — сироватка, яка примушує розповідати, а людина ні про що навіть не здогадується. Як і гіпноз, це вже не такий надійний засіб, але часом він дає результати. Думаю, що мене добряче ним нашпигували, аби з'ясувати, що я знаю. Про те, що в мене є якась інформація, Сондерборг міг дізнатися тільки трьома шляхами: від Амтора, від Лося Меллоя, який міг згадати про мій візит до Джессі Флоріан, або він припустив, що то поліцейські жарти.

— Ніяк не збагну, про що ти,— сумно дивлячись на мене, пробурмотів Хемінгуей.— Хто до дідька, той Лось Меллой?

— Здоровань, що кілька днів тому вбив людину на Центральній авеню. Його розшукують. Я певний, що його опис і прикмети має і ваша дільниця, але тебе такі дрібниці не обходять.

— Ну то й що?

— А те, що Сондерборг переховував його. Я бачив, як Лось читав газету, лежачи у ліжку саме в ту ніч, коли я звідти злиняв.

— А як ти звідти утік? Невже тебе не замкнули?

— Пощастило. Я торохнув санітара пружиною від ліжка.

— А той здоровань тебе бачив?

— Ні.

Хемінгуей повільно рушив машину з місця, і широка усмішка майнула на його обличчі.

— Давай зберемо все докупи, бо є що. І чимало. Сондерборг надає сховок хлопцям, на хвості яких висить поліція. Звісно, коли в них є гроші. Його приватний заклад — ідеальне місце. І це дає великі гроші.

Він поїхав швидше і невдовзі завернув за ріг.

— Хай йому чорт! Я думав, що він продає сигарети з марихуаною,— огидно мовив він.— Звісно, в нього надійна підтримка. Але не такий вже це й великий рекет. Та й грошей з того не густо.

— Ти колись чув про рекет з підпільними лотереями? Коли дивитися тільки з одного боку, може здатися, що це теж не такий великий рекет.

Хемінгуей, різко повернувши за наступний ріг, похитав головою.

— Точно. Всі ті гральні автомати, салони для гри в бінго та букмекерські контори... Якщо їх об'єднати в одних руках, тоді це справді буде бізнес.

— У чиїх руках?

Хемінгуей знов скам'янів, міцно стуливши губи, і я бачив, як він зціпив зуби.

Ми виїхали на Дискансо-стріт і попрямували на схід. Навіть о цій порі — опівдні — вулиця була тиха і спокійна. Чим ближче до Двадцять третьої вулиці, тим більше відчувався подих життя. Двоє чоловіків стовбичили біля пальми, наче хотіли пересунути її кудись в інше місце. Коло будинку Сондерборга стояла порожня машина. За півкварталу якийсь чоловік знімав показання з водоміра.

Освітлений сонцем будинок виглядав дуже привітно. Бегонії кольору чайної троянди утворювали суцільний килим під вікнами фасаду, а садові братки заквітчували землю навколо стовбурів пишно квітучих білих акацій. Пурпурові троянди з тільки-но розквітлими бутонами плелися по штахетах, що нагадували великі віяла. Над клумбою, засіяною солодким зимовим горошком, пурхали зеленувато-бронзові колібрі. Здавалося, ніби у цьому будинку мешкала заможня літня пара, що полюбляла доглядати за садом. Але у передзахідному сонці тиша і спокій цього місця чимось насторожувала мене.

Машина проминула будинок. Усмішка торкнула куточки губ Хемінгуея. Він засопів, ще раз завернув за ріг, уважно глянув у дзеркальце заднього огляду і наддав газу.

Ми проїхали три квартали, коли нарешті зупинилися. Хемінгуей повернувся до мене і втупився важким поглядом.

— Поліція з Лос-Анджелеса,— промовив він.— Одного з хлопців, що стоять біля пальми, звуть Донеллі. Я його знаю. Вони блокують будинок... То ти, виходить, нічого не казав своєму приятелеві, га?

— Я тобі вже говорив — нічого.

— Шеф буде у захваті. Приїхали, обнишпорили все це кубло і навіть не схотіли зупинитися по дорозі поздоровкатися з шефом.

Я мовчав.

— Того Лося Меллоя спіймали?

— Наскільки я знаю — ні,— відповів я.

— А чи не забагато ти взагалі знаєш, приятелю? — скрадливо промовив він.

— Не так вже й багато. Чи існує якийсь зв'язок між Амтором та Сондерборгом?

— Цього не знаю.

— Хто заправляє містом?

Запала мовчанка.

— Я чув, що професійний гравець на ім'я Лаерд Брюнет виклав тридцять тисяч на вибори вашого мера. Я також чув, що він власник клубу "Бельведер" і двох гральних пароплавів, що стоять у затоці.

— Можливо,— ввічливо відповів Хемінгуей.

— Де можна знайти Брюнета?

— Чому ти питаєш мене, бебі?

— Куди б ти подався, аби втратив свою схованку у цьому містечку?

— До Мексіки.

— О'кей,— розсміявся я.— Чи не зробиш ти мені ще одну послугу?

— Охоче.

— Тоді відвези мене до центру.

Він розвернув машину і повільно поїхав тінистою вулицею, що вела до океану. Ми проминули муніципалітет і виїхали на зупинку для поліцейських машин. Я вийшов.

— Завітай якось до мене,— сказав він.— Може статися, що я буду чистити плювальниці.— І простягнув мені велику долоню.— Тебе більше нічого не пригнічує?

— Тільки Моральне Переозброєння,— сказав я, потиснувши йому руку.

Він наче розтанув у посмішці. Я вже йшов, коли він покликав мене, обережно озирнувся і притис губи до мого вуха.

— Ці ігральні пароплави нібито не підлягають юрисдикції міста і штату. Їх зареєстровано у Панамі. На твоєму місці я б...— він замовк, і в його очах промайнуло дедалі дужче занепокоєння.

— Зрозумів,— відповів я,— мені те ж саме спало на думку. Навіть не знаю, навіщо я так довго тягав тебе з собою, чого прагнув. Адже з того нічого не вийде — одній людині це не під силу.

Він схвально кивнув і усміхнувся;

— Моральне Переозброєння,— нагадав він.

Розділ 34

Я лежав на ліжку у прибережному готелі, чекаючи темряви. Вікна маленької кімнати виходили на океан. Ліжко — жорстке, матрац — не товщий за бавовняну ковдру, що вкривала його. Одна з пружин була зламана і боляче вп'ялася у лівий бік. Але я наче не помітив цього.

На стелі відбивалися червоні спалахи неонових реклам. Коли уся стеля почервоніє, тоді й настане час виходити. Знадвору долинало шарудіння машин, що мчали бульваром, який тут звався Спідвей. А під самісінькими вікнами човгали по асфальту ноги, час од часу хвилями зчинявся шум та галас. Повітря, яке проникало крізь вікна із поржавілими сітками, тхнуло згірклою олією. Десь здаля долинав дзвінкий голос: "Ви зголодніли! Люди! Ви зголодніли! Смачні, гарячі сосиски. Сюди! Ви зголодніли!"

Темрява напливала непомітно. Я лежав і думав, але думки плинули повільно, якось крадькома, ніби за ними стежили чиїсь пильні жорстокі очі. Я згадав мертві очі Маріотта, що дивилися просто у безмісячне небо, чорні струмочки крові, застиглі у куточках рота, гидку стару жінку, забиту на смерть об залізну спинку її власного бридкого ліжка.