Прощавай, кохана! - Сторінка 39

У вас є докази?

— Хіба я казав, що є? Я тільки сказав, що так вважаю.

— Тоді навіщо взагалі про це говорити?

— Докази,— промовив я,— завжди досить відносна річ. Переважуючий баланс ймовірностей. Сенс у тім, як вони на вас впливають. Мотив вбити мене був дріб'язковий: я хотів знайти колишню співачку з притонів Центральної авеню. У цей саме час колишній в'язень на ім'я Лось Меллой вийшов із в'язниці і теж розшукував її. Чи не допомагав я йому в цьому? Певно, знайти її було можна, інакше чого б переконувати Маріотта, що мене слід прибрати, і до того ж негайно? Бо інакше він нізащо б не повірив і не згодився на таке. Але для вбивства Маріотта існувала значно серйозніша причина, на яку він, чи то з дурного гонору, чи з любові, чи з жадоби, чи ж з усього разом, не зважив. Так, Лін Маріотт боявся, але не за себе. Його лякало насильство, він страхався злочину, в якому мав узяти участь. За злочин його можна було звинуватити і посадити до тюрми. Хоча, між іншим, він боровся за сите життя. Тому й вирішив ризикнути.— Я замовк.

Жінка хитнула головою і промовила;

— Вельми цікаво, аби знати, кому це потрібно було.

— Хтось, певно, знає.

Ми дивилися одне на одного. Її права рука знов була у сумочці. Я добре розумів — для чого саме. Але поки що вона її не виймала. Що ж, усьому свій час.

— Годі жартувати,— сказав я.— Ми тут самі. Ніщо з того, що скаже один з нас, не зможе переважити того, що скаже другий. Ми нейтралізуємо одне одного. Та дівчина вилізла з багнюки і стала жінкою мультимільйонера. Але на тому шляху вгору вона впала в око одній підступній старій, яка її колись знала. Може, стара одного разу почула, як та співає по радіо, збагнула, чий то голос, і пішла подивитися, щоб пересвідчитись. Стару треба було змусити мовчати. Це коштувало недорого, до того ж вона й небагато знала. А людина, яка мала справу зі старою і щомісяця сплачувала внески по борговій закладній на будинок,— та людина знала усе і могла знову жбурнути її у багнюку коли заманеться. Ця людина коштувала дорого, але то не мало значення, поки він був єдиний, хто знав усе, поки все було тишком-нишком. Одного дня бандит на ім'я Лось Меллой вийшов із в'язниці і почав шукати свою колишню подружку. Бо цей здоровань, як воно не смішно, кохав її й кохає досі. У цьому є щось дивно трагічне. Саме тоді приватний детектив сунув носа в цю історію. Ось чому найслабкіша ланка у ланцюгу— Лін Маріотт із розкішної іграшки перетворився на реальну загрозу. Бо коли до нього дістануться, він неодмінно розколеться. Такі, як він, швидко тануть од спеки. Щоб того не сталося, перш ніж він розкаже, його вбили. За допомогою гумового кийка. А вчинили то ви.

Замість відповіді вона вихопила руку з сумочки. У ній чорнів пістолет. Жінка наставила його на мене і усміхнулася. Я застиг, навіть не поворухнувся. Діяти став інший. З гардеробної вийшов Лось. Кольт сорок п'ятого калібру був іграшкою у його велетенській волохатій руці.

Мене він наче не бачив. Дивився на місіс Левін Локрідж Грейл, нахилився уперед і засяяв.

— Я упізнав твій голос,— м'яко почав він.— Я чув його всі вісім років, вісім довгих років він лунав для мене таким, як я його пам'ятав. А твоє руде волосся я любив так само безтямно. Хелло, моя маленька, моя крихітко, давно не бачились!

— Забирайся геть, сучий сину! — гримнула жінка, наводячи пістолет на Лося.

На мить він закляк, рука з револьвером впала. Лось стояв за кілька футів од жінки, важко дихаючи.

— Ніколи б не подумав,— повільно сказав він.— Мов грім із ясного неба. Отже, ось воно як... То ти видала мене поліції. Ти! Моя кохана, маленька Вельма!

Я кинув подушку, але трохи спізнився. Вона п'ять разів влучила у живіт Лосю, кулі увійшли м'яко і безшумно, мов пальці у шкіряну рукавичку.

Тоді вона націлила пістолет на мене і знов натисла курка, але патрони вже скінчилися. Вона підхопилася і кинулася до револьвера Лося, що лежав на підлозі. Другою подушкою я влучив точно, встиг перескочити через ліжко і відштовхнув її раніше, ніж вона скинула подушку з обличчя. Я схопив кольт і став обходити ліжко. Лось похитуючись, ще стояв на ногах з перекривленим від болю ротом. Пальці його обмацували тіло. Потім він повільно опустився на коліна і гепнувся обличчям об ліжко. Кімната сповнилася переривчастим хрипінням.

Я схопив телефон раніш, ніж вона рушила. Очі жінки набули якогось мертво-сірого кольору, мов напівзамерзла вода. Вона прожогом кинулася геть. Я навіть не намагався її зупинити. Двері лишилися широко відчинені. Викликавши швидку допомогу, я зачинив їх.

Я трохи повернув голову Лося, щоб він часом не задихнувся. Він був ще живий, але з п'ятьма дірками у животі навіть такий, як Лось Меллой, не протягне довго.

Я знов узявся за телефон і подзвонив Ренделлу додому.

— Меллой,— сказав я,— у мене, з п'ятьма кулями у животі, якими його пригостила місіс Грейл. Я викликав швидку допомогу. Жінка втекла.

— Що ж, ви зіграли дуже розумно,— відповів він і поклав трубку.

Я знов підійшов до Лося, який стояв на колінах і силкувався підвестися, чіпляючись рукою за ліжко. Обличчя його рясніло краплинами поту, повіки тремтіли, мочки вух потемніли. Швидка допомога застала його у тій самій позі. Щоб покласти Лося на ноші, потрібно було чотири чоловіки.

— Якщо кулі двадцять п'ятого калібру, тоді якийсь шанс вижити в нього є,— сказав лікар уже на порозі.— Усе залежатиме від того, куди вони влучили усередині. Але тоді шанс є.

— Гадаю, він йому не потрібен,— відповів я.

Лось й справді не схотів ним скористуватися. Уночі він помер.

Розділ 40

— Ви б мали дати званий обід,— сказала Енн Ріордан, дивлячись на мене. Між нами був жовто-коричневий килим з візерунками. Виблискує срібло та кришталь, сніжно-біла хрустка скатертина і серветки, звісно, лляні, адже такі мають бути на званих обідах, от тільки непевна, чи віскі теж є... Мерехтіння свічок, жінки з коштовними прикрасами та чоловіки у білих краватках; офіціанти безшумно снують із пляшками охолодженого вина, загорнутими у серветки, та копи, які почувають себе трохи ніяково у взятих напрокат вечірніх костюмах... А хто почуває себе інакше? Люди, які викликають підозру, з ледь помітними усмішками і напруженими обличчями, і ви — на чолі столу, повільно, зі смаком, оповідаєте цю історію з трохи удаваною англійською вимовою і легкою чарівною усмішкою, ну зовсім як справжній тобі Філл Венс18.

— Нехай так,— сказав я, благально дивлячись на неї.— Але поки ви тренуєтеся у вмінні вести розумні бесіди, може, дасте мені щось, аби я не сидів із пустими руками?

Вона пішла на кухню, постукотіла льодом і повернулася з двома високими келихами.

— Витрати на спиртне, яким пригощають вас ваші знайомі жінки, дуже позначаються на їхніх бюджетах,— зітхнула вона, сіла і відпила з келиха.

— І тут секретар знепритомнів,— вів я далі свій монолог.— Але, звісно, не він вчинив убивство. Просто він упав, щоб лишити добре враження.— З останніми словами я проковтнув добрячу порцію випивки.— Та ця історія не для званого обіду, бо надто неприємна і жорстока.

— А жінка зникла?

Я кивнув головою:

— Авжеж. Додому не повернулася. В неї мала бути десь схованка, де можна було б у крайньому разі перевдягнутися і змінити зовнішність. Зрештою над нею, як над моряками, тяжіла постійна небезпека. До мене вона приїхала сама, у невеликій машині і залишила її за кілька кварталів од будинку.

— Але ж її вполюють, якщо справді схочуть.

— Не кажіть так. Окружний прокурор Уайлд — чесна людина. Колись я працював із ним. Ну нехай її навіть і спіймають. Що ж далі? Проти поліції будуть двадцять мільйонів доларів, чарівне личко і кращі адвокати: чи то Лі Фарелл, чи Ренненкампф. Буде вкрай важко довести, що саме вона вбила Маріотта. Єдине, на що вони можуть спиратися,— це її колишнє життя, в тому разі, якщо вони його зможуть простежити. Певен, до суду вона ніколи не притягалася, бо інакше б так не поводилась.

— А Меллой? Аби ви розказали мені про нього раніше, я б одразу сказала, хто вона. До речі, як ви про це дізналися? Ні тих двох фото зображені зовсім різні жінки.

— Звісно. Досі сумніваюся, що Джессі Флоріан знала про підміну. Вона дуже здивувалася, коли я їй підсунув фото Вельми, те, де був напис "Вельма Валенто". Але, можливо, що вона знала про підміну, тільки приховувала, щоб згодом вигідно продати мені цю інформацію. Певно, вирішила, що нічого поганого в тому, що Маріотт підмінив фото, немає.

— То просто ваша здогадка.

— Так, але певен, що саме так і було. Певен, бо Маріотт зателефонував мені, проспівав вигадку про пограбування коштовностей і всяке таке саме тому, що я відвідав місіс Флоріан і цікавився Вельмою. А тоді Маріотта вбили, бо він був найслабкішою ланкою у ланцюгу. Місіс Флоріан і гадки не мала, що Вельма стала місіс Левін Локрідж Грейл. Звідки їй було знати? Вони купили її задешево, Грейл казав, що для того, щоб одружитися, вони подалися до Європи. Вона виходила заміж під своїм ім'ям. Але він ніколи не скаже, де це було й коли, не назве й її справжнього прізвища. Не скаже він і де вона тепер. Хоч я не думаю, щоб він знав про це. Але копи не вірять, що він не знає.

— Чому ж він не скаже? — Енн Ріордан підперла підборіддя переплетеними пальцями і дивилася на мене примруженими очима.

— Містер Грейл безтямно її кохає, і йому все одно, на чиїх колінах вона сидить.

— Сподіваюсь, їй кортіло сидіти на ваших,— кисло пожартувала Енн.

— Вона гралася зі мною, трохи побоюючись. Але не хотіла вбивати мене. Не така це вже й проста річ — вбити людину, яка належить до копів. Але зрештою вона б спробувала. Так само, як вона вбила б Джессі Флоріан, аби Лось Меллой не позбавив її цієї брудної роботи.

— Можу ручатися, що будь-кому з чоловіків приємно, коли з ним заграє вродлива блондинка,— сказала Енн,— навіть якщо це трохи ризиковано. А риск, гадаю, є завжди.

— Мовчу.

— Думаю, що за вбивство Лося вони їй нічого не зроблять, адже в нього був револьвер.

— З її зв'язками — нічого.

— Ви вважаєте, вона хотіла його вбити? — спитала дівчина, не зводячи з мене золотавих очей.

— Вона його боялася, бо вісім років тому видала поліції. Можливо, він знав про це, та все одно б не вчинив ніякої шкоди, бо кохав її. Так, вважаю, Вельма вбила б кожного, хто заважав їй, будь-кого, аби треба було.