Прощавай, кохана! - Сторінка 7

На підлозі килим, нога тонула в ньому по кісточку. У вітальні стояв зачинений концертний рояль. Збоку на ньому на серветці з червоного оксамиту височіла срібна ваза з трояндою. Кімнату було зі смаком обставлено гарними м'якими меблями, багато пуфів із золотими китицями для сидіння. У затишному кутку стояв диван, вкритий смугастим покривалом. У таких кімнатах люди розважаються чи ведуть приємні бесіди, потягуючи абсент із грудкою цукру через соломинку. Тут можна було розважатися, відпочивати, тільки не працювати.

Містер Ліндсей Маріотт наблизився до рояля, нахилився, понюхав жовту троянду, відкрив емальований портсигар і запалив довгу коричневу сигарету із золотим обідцем. Я вмостився в рожевому кріслі, сподіваючись, що не залишу ніяких слідів по собі, запалив свій "Кемел", випустив цівку диму крізь ніздрі й подивився на купу чорного блискучого металу на підставці. Вона була схожа на розложисту криву із западиною посередині та двома якимись протуберанцями. Я не зводив із неї очей. Маріотт помітив це.

— Цікава річ, чи не так,— сказав він.— Я другого дня придбав її.— "Дух світання" Асти Дайл.

— А я думав це Клопштейнові "Дві чирки на сідниці",— промовив я.

Обличчя Маріотта набуло такого виразу, наче він проковтнув бджолу. Він ледь стримав себе.

— У вас дуже своєрідне почуття гумору,— зауважив.

— Та ні,— відповів я,— ви просто ще не звикли до мене.

— Авжеж,— дуже неприязно погодився він.— Авжеж, не звик. ...Щодо справи, через яку я хотів вас бачити, то вона, щиро кажучи, не вельми серйозна. Може, не слід було тягти вас сюди. Мені треба сьогодні вночі зустрітися з двома чоловіками і передати їм гроші. Ось я й подумав, що мені варто було б узяти когось із собою. У вас є пістолет?

— Іноді я ношу його з собою,— відповів я і подивився на ямочку на його широкому, хтивому мармуровому підборідді.

— Мені б не хотілося, щоб ви його мали при собі. Не треба ніякої зброї. Адже йдеться про те, щоб передати гроші.

— Я навряд чи зміг би в когось стріляти,— промовив я.— Вас хтось шантажує.

Він зсунув брови:

— Звісно, ні. Я не маю звички давати комусь підстави для шантажу.

— Це може статися і з найкращими з людей. Мушу сказати, що їх шантажують найчастіше.

Він заперечно помахав сигаретою. Його аквамаринові очі були задумливі, хоча губи всміхалися. Так усміхаються, коли тримають шовковий зашморг.

Він випустив дим, велично підвів голову. Тепер я добре бачив м'які лінії його шиї. Він повільно звів на мене уважні очі.

— Я маю зустрітися з тими людьми, десь найпевніш, у пустельному місці. Де саме, я ще не знаю. Мені мають зателефонувати і вказати, де саме. Я маю бути готовий їхати відразу. Напевне, це десь недалеко звідси.

— А коли ви дали згоду?

— Три-чотири дні тому.

— Чи не запізно ви подумали про самоохорону?

Він завагався, легенько струсив темний сигаретний попіл.

— Це так, але в мене були свої складнощі. Мені було б краще йти самому, хоча ніяких застережень щодо цього не було. Але щиро кажучи, я не герой.

— Вони, напевне, знають вас в обличчя?

— Не певен. У мене з собою буде значна сума грошей. До того ж вони не мої. Це я роблю для свого друга. Буде дуже шкода, якщо гроші зникнуть.

Я погасив недопалок, відкинувся в кріслі й покрутив великими пальцями.

— Яку суму й за що ви маєте передати?

— Даруйте,— дуже приязно всміхнувся він, але його усмішка мені не сподобалась.— Я не можу вдаватися до подробиць.

— Вам просто кортить, щоб я поїхав із вами й потримав трохи вашого капелюха.

Рука його сіпнулась, і попіл упав на манжету. Струсивши його, він почав розглядати ледь помітну пляму.

— Перепрошую, але мені не подобаються ваші манери,— роздратовано сказав він.

— Дуже шкода, але тут нічим не зарадиш,— відповів я.— Краще давайте побалакаємо про вашу справу. Вам потрібен охоронець, але без зброї, вам потрібен помічник, але він не мусить знати, що йому робити. Ви хочете, щоб я ризикував головою, не знаючи, заради чого, чому і на що наражаюсь. Скільки ви мені пропонуєте за все це?

— Про це я ще не подумав.— його щоки зашарілися.

— Чи не здається вам, що вже час подумати?

Він елегантно нахилився і процідив крізь зуби:

— Як ви ставитесь до несподіваних щиглів по носі?

Я теж усміхнувся, підвівся, надів капелюха і повільно рушив до дверей по килиму. Його голос різко пролунав за моєю спиною:

— Я пропоную вам сотню за кілька годин вашого вільного часу. Коли цього замало, кажіть. Ризику нема ніякого. Мою приятельку пограбували, забрали коштовності, і я викуповую їх. Не варто ображатися, сідайте.

Я повернувся і сів у рожеве крісло.

— Гаразд,— сказав я,— розповідайте.

Секунд із десять ми дивились один на одного.

— Ви колись щось чули про нефрит Фей Цюї? — спитав він, знову запаливши коричневу сигарету.

— Ні.

— Це єдиний коштовний різновид нефритів. Бо в інших нефритах цінується не матеріал, а мистецтво обробки прикрас. А Фей Цюї коштовний сам по собі. Усі відомі запаси його були вичерпані ще сотні років тому. Моя приятелька мала намисто з шістдесяти тонко оброблених намистин, кожна по шість каратів. Коштує воно вісімдесят чи дев'яносто тисяч доларів. Китайському уряду належить намисто трохи більше за це. Ціна його сто двадцять п'ять тисяч. Кілька днів тому мою приятельку пограбували. Я був із нею, але не міг нічим допомогти. Ми їздили на вечірку, потім у Тракадеро, а звідти поверталися додому. Якась автомашина подряпала нам крило й загальмувала. Я вирішив, що водій хоче вибачитися. Тоді й сталося блискавичне пограбування. Троє чи четверо (власне, я бачив лише двох, але певен, ідо один іще сидів за кермом, а четвертого випадково помітив крізь заднє скло). На моїй приятельці було нефритове намисто. Ті двоє взяли намисто, дві обручки та браслет. Один із них, певно, ватажок, уважно оглянув коштовності, освітлюючи їх кишеньковим ліхтариком. Потім повернув одну обручку й сказав, що тепер ми маємо змогу уявити собі, з ким маємо діло, і порадив чекати дзвінка, не повідомляючи про те, що сталося, ані поліцію, ані страхову компанію. Ми вирішили додержуватися їхніх інструкцій. Бо такі випадки, самі розумієте, трапляються не часто. Ви мовчите й сплачуєте викуп, інакше вам ніколи не побачити своїх коштовностей. Якщо ж ваші коштовності були застраховані, ви в кращому разі одержите страхову суму повністю. Коли ж ідеться про унікальні речі, то краще сплатити викуп.

Я кивнув:

— Авжеж, таке намисто щодня не трапляється.

Він торкався пальцями блискучої покришки рояля з якимось незрозумілим задоволенням.

— Маєте рацію. Це намисто унікальне. Вона мала б надівати його дуже рідко, але моя приятелька легковажна, як усі жінки. Інші її прикраси теж гарні, але вони звичайні.

— Скільки ж ви хочете за нього заплатити?

— Вісім тисяч доларів. Це зовсім дешево. Втім, коли зважити, що грабіжникам нелегко буде збути намисто, бо воно, безперечно, відоме всім ювелірам країни.

— Як звуть вашу приятельку?

— Я волів би краще не називати її ім'я.

— Гаразд. У такому разі скажіть, як ви домовилися з ними? Він глянув на мене своїми водявими очима. Мені здалося, що він трохи переляканий, але ж я зовсім не знав Маріотта. Може, то з похмілля його рука, що тримала сигарету, тремтіла.

— Переговори тривали впродовж кількох днів після тієї події. Вів їх я. Про все було домовлено, крім часу й місця зустрічі. Відбутися вона має сьогодні вночі. Вони сказали, що це буде недалеко звідси, і я після дзвінка маю негайно виїхати, щоб їм уникнути засідки і щоб я не встиг попередити поліцію.

— Угу-гу... А ви часом не позначили банкноти ультрафіолетовим порошком? Адже ви, сподіваюсь, платите готівкою?

— Звісно, готівкою. Двадцятидоларовими банкнотами. Навіщо я мав би їх позначати якимось порошком? — Він насупив брови.— Що то за порошок?

— Ультрафіолетовий. Від нього чорнило виблискує у темряві. Я б міг таке вам зробити.

— Боюсь, що на це вже немає часу,— сказав він.

— От що турбує мене...

— А саме?

— Чому ви зателефонували лише сьогодні опівдні? Чому саме мені? Хто вам порадив звернутися до мене?

Він зайшовся якимось дитячим сміхом.

— Ну що ж, я можу пояснити. Ваше прізвище випадково знайшов у телефонній книжці. У мене спершу не було наміру брати когось із собою. А сьогодні після обіду я вирішив, що краще було б поїхати вдвох.

Я запалив ще одну із своїх прим'ятих сигарет, подивився на його товсту шию:

— В чому ж полягає ваш план?

Він розвів руками:

— Поїхати туди, куди мені скажуть, віддати гроші й одержати намисто.

— Угу-гу...

— Облиште ваше улюблене "угу".

— Даруйте, але я повинен знати, де маю бути в машині — на задньому сидінні?

— Мабуть, так. Машина в мене велика. Ви могли б легко сховатися там.

— Послухайте,— нетерпляче промовив я,— ви маєте намір поїхати, сховавши мене на задньому сидінні, туди, куди вам укажуть по телефону. У вас буде вісім тисяч доларів готівкою, щоб викупити намисто вартістю в десять чи в двадцять разів дорожче. Найпевніше, вам тицьнуть згорток, який не дозволять розгорнути,— хоч навряд чи взагалі вам щось дадуть. Можливо, вони просто візьмуть ваші гроші, перелічать їх, а намисто надішлють вам додому поштою, якщо вони такі великодушні. Звісно, ніщо не заважає їм обдурити вас. Я, напевно, нічим не зможу перешкодити їм здійснити це. Вони відчайдушні хлопці, бандити. Можуть ударити по голові, не дуже сильно, щоб людина знепритомніла, і зникнути.

— Щиро кажучи, я трохи побоююсь саме чогось такого,— швидко відказав він, і в очах його щось промайнуло.— От саме тому я й хочу, щоб зі мною хтось був.

— Згадайте, ті злодії не засліплювали вас ліхтариком, коли грабували?

Він похитав головою:

— Ні.

— Та їм не обов'язково було це робити. Адже вони мали змогу розгледіти вас і в наступні дні. Певно, вони й до пограбування знали про вас усе. До таких акцій ретельно готуються. Не гірше, ніж дантист, який готує зуб під золоту коронку. Скажіть, ви часто бували на людях із тією жінкою?

— Не раз,— відповів він пригнічено.

— Скажіть, ваша дама заміжня?

— Послухайте,— розлютився він,— давайте не згадувати про неї.

— Гаразд,— сказав я,— але чим більше я знатиму, тим менше нароблю помилок. Краще мені відмовитися від вашої пропозиції, містере Маріотт. Зважте самі. Бо коли ці люди ведуть чесну гру, я вам не потрібен.