Прощавай, передмістя! - Сторінка 2

Було темно — бо ж ліхтарів на Гордіані обмаль, — але невідь чому автомобіль відсвічував навіть у темряві. Він був освітлений і повен людей. Я бачив, як Джулія неквапом простувала до машини і, закинувши голову, чіпляла собі сережки, почув, як її зустріли веселими вигуками. Тоді автомобіль, довгий і блискучий, рушив, і, вибравшися з темноти, помчав, кидаючи снопи світла на низенькі бараки, на огорожу нашого передмістя.

Я дивився вслід машині, що швидко віддалялась, а тоді подався й собі, але в протилежний бік — до автобусної зупинки. Я не думав ні про барак, ні про завдаток, навіть не вітався із знайомими. Про все це я подумаю завтра. Сьогодні ж хотілося якомога швидше вибратися звідси, щоб позбутися гнітючого почуття — як, може, й Джулії, — що ті бараки, злидні, самотність і я — одне ціле. Своєю легковажністю вона розбила моє кохання і розбудила в мені самолюбство. Це я відчув у своєму твердому намірі негайно залишити Гордіані, хоча б і довелося ночувати десь у парку на лавці. У мене був свояк на Понте, тож я вирішив податися до нього.

В автобусі, як звичайно, було повно людей, і кондуктор з притиском гукнув мені:

— Хлопче, пробивайся вперед!

Слова ці видалися мені якимось добрим побажанням, бо ж я саме і мав іти вперед і довгі роки жити далеко від передмістя.