Просте серце - Сторінка 4

Для неї це було справді щось жахливе: вже чотири дні нема листів!

Щоб її заспокоїти, Фелісіте розповіла про себе:

— А я, пані, ось уже шість місяців як не одержую жодних вістей...

— Це від кого ж?

Служниця тихенько відповіла:

— Та... від мого племінника.

— А! Від вашого племінника!

I, знизавши плечима, пані Обен знову почала ходити по кімнаті, наче хотіла цим сказати: "А я не знала про це!.. Та й що мені до нього, якогось юнги, жебрака... Коли моя дочка... Ви тільки подумайте!.."

Фелісіте спочатку обурилась, але ще змалку натерпівшись від людей образ, незабаром все забула, їй здавалося цілком природним, що можна втратити розум, думаючи про свою крихітку. Фелісіте однаково любила обох дітей; вони обоє знайшли притулок у її серці; їх чекала однакова доля.

Від аптекаря вона дізналася, що судно, на якому плив Віктор, прибуло до Гавани. Він прочитав про цю подію в газеті.

Фелісіте уявляла собі Гавану як країну, де тільки те й роблять, шо палять сигари, і що Віктор походжає там серед негрів у хмарах тютюнового диму. Чи можна звідти, в разі потреби, повернутися суходолом? Яка відстань від Пон-л'Евека до Гавани? Щоб дізнатися про це, вона звернулася до пана Буре.

Він дістав атлас і з посмішкою педанта почав пояснювати щось про географічну довготу, а Фелісіте стояла приголомшена. Нарешті він показав олівцем на ледве помітну чорну цятку і сказав: "Отут!" Фелісіте схилилась над картою; вона ніколи не бачила карт і тому нічого не могла розгледіти серед різнокольорових ліній, і коли Буре запитав, що її збентежило, вона попросила його показати дім, у якому живе Віктор. Буре в подиві розвів руками, чхнув і вибухнув гомеричним сміхом; він прийшов у захоплення від такої простодушності. Фелісіте ж не розуміла причини його сміху, вона навіть чекала, що їй покажуть портрет Віктора, такою обмеженою була вона!

Через два тижні, в базарний день, на кухню, як завжди, ввійшов Льєбар і вручив їй листа від її зятя. Вони обоє не вміли читати, і тому Фелісіте попросила хазяйку.

Пані Обен, що в цю хвилину рахувала петельки на плетиві, відклала свою роботу, розірвала конверт, прочитала і здригнулася. Тихим голосом, зі сльозами на очах вона вимовила:

— Вас повідомляють про нещастя... Ваш племінник...

Він помер. Більше нічого не писали про нього. У Фелісіте підломилися ноги, вона впала на стілець, притулилась головою до стіни і стулила почервонілі повіки. Схиливши у відчаї голову, безсило опустивши руки, вона повторювала, втупивши кудись застиглий погляд:

— Бідний хлопчик! Бідний мій хлопчик!

Льєбар із співчуттям дивився на неї й зітхав.

Пані Обен злегка тремтіла. Вона порадила Фелісіте піти в Трувіль побачитися з своєю сестрою. Фелісіте лише рукою махнула, — мовляв, у цьому нема потреби.

Залягла тиша. М'якосердий Льєбар вирішив, що йому пора додому.

Тоді Фелісіте промовила:

— Їм це байдуже!

Вона знову схилила голову і машинально стала перебирати на столі довгі в'язальні спиці.

Через подвір'я дві жінки пронесли ноші з вогкою білизною.

Побачивши їх, Фелісіте згадала, що і сама прала вчора, заливши білизну лугом; сьогодні треба було полоскати. Вона вийшла з кімнати і пішла до річки.

Її місточок і бочка для прання були на березі Туку. Фелісіте кинула на схилі купу сорочок, засукала рукава, взяла праник і почала сильно вибивати білизну, аж відляски пішли по сусідніх садках. Луги були сумні й безлюдні; на річці вітер здіймав брижі. Довгі водорості колихалися в глибині, неначе волосся утоплеників, що пливли за водою. Фелісіте стримувала себе і бадьорилась аж до вечора, але залишившись на самоті у себе в кімнаті, вона кинулась на ліжко, сховавши обличчя в подушку і стиснувши руками скроні.

Тільки багато пізніше вона дізналася про всі подробиці смерті Віктора, їй розповів його капітан. Віктору зробили надто велике кровопускання в лікарні, де він лежав, захворівши на жовту пропасницю. Нещасного тримало аж чотири лікарі. Він помер одразу ж після кровопускання, і головний лікар сказав:

— Отакої... Ще один!

Батьки завжди ставились до Віктора грубо, по-варварському. Фелісіте вирішила, що краще буде не бачитися з ними більше, а вони відтоді, як помер Віктор, і не згадували про неї. Вони думали тільки про свої злидні.

Здоров'я Віргінії все гіршало. Ядуха, кашель, постійна пропасниця і плями на щічках свідчили про якусь серйозну хворобу. Лікар Пупар порадив відвезти її в Прованс. Пані Обен вирішила їхати туди й одразу ж забрала б дочку додому, коли б не клімат Пон-л'Евека. Вона домовилась з візником, і він возив її по вівторках у монастир. В садку при монастирі була невеличка тераса, звідки можна було бачити Сену. Віргінія прогулювалась з матір'ю, взявши її під руку; під ногами шурхотіло виноградне листя. Вона мружилась на сонці, яке зрідка виглядало з-за хмар, дивилася вдалину на білі вітрила і на край неба, що простягнувся від Танкарвільського замку аж до маяків Гавра. Після прогулянки відпочивали в альтанці. Мати роздобула барильце чудової малаги; і Віргінія, сміючись від думки, що може сп'яніти, відпивала не більше як два ковтки.

Сили повернулися до неї. Осінь минула спокійно, і Фелісіте підбадьорювала пані Обен. Але одного вечора, повертаючись додому, Фелісіте побачила біля під'їзду кабріолет пана Пупара; сам він стояв у сінях. Пані Обен зав'язувала свій капелюшок.

— Давайте грілку, гаманець і рукавички! Та швидше ж!

Віргінія захворіла на запалення легенів, і, можливо, стан її здоров'я був безнадійний, хоча лікар і запевняв, що все буде гаразд. Лікар і пані сіли в кабріолет; падав лапатий сніг, поволі кружляючи в повітрі. Надходила ніч. Стало дуже холодно.

Фелісіте прожогом кинулася до церкви, щоб запалити свічку. Потім вона цілу годину бігла за кабріолетом, наздогнала його і легко вскочила в нього ззаду, схопившись за ремінну ручку, але одразу ж пригадала: "Ворота залишились незачиненими! А що, коли злодії залізуть у дім?!" I вона зіскочила.

На другий день, тільки-но почало розвиднятися, вона вже була у лікаря. Він повернувся в Пон-л'Евек, але незабаром знову виїхав у село. Тоді Фелісіте почекала в заїзді, сподіваючись, що хтось принесе їй листа від пані. Нарешті, на світанку, не дочекавшись, вона сіла в диліжанс, що саме від'їздив до Лізьє.

Монастир містився в кінці вулички, яка стрімко піднімалася вгору. Вже на півдорозі Фелісіте почула дивні звуки — лиховісний похоронний дзвін. "Це по комусь іншому", — подумала вона і несамовито почала грюкати у двері.

Через кілька хвилин почулося човгання пантофлів, двері прочинилися і з'явилася черниця. Вона із засмученим виглядом повідомила, що "панночка щойно померла". Дзвін св. Леонарда загув ще голосніше.

Фелісіте піднялася на третій поверх.

Відчинивши двері, вона одразу побачила Віргінію, котра лежала горілиць, із складеними на грудях руками, з відкритим ротом і відкинутою назад головою. Під чорним розп'яттям, між нерухомими портьєрами різко виділялося її бліде, мармурове обличчя. Пані Обен, вхопившись руками за спинку ліжка, невтішно ридала. Праворуч од неї стояла ігуменя. На комоді горіли три свічки, кидаючи червоні відсвіти; за вікнами стояв білий ранковий туман. Потім черниці повели з собою пані Обен.

Протягом двох ночей Фелісіте не відходила від померлої. Вона читала над нею одні й ті ж молитви, кропила свяченою водою простирадла, знову сідала й уважно вдивлялася в дороге обличчя. Після першої стомливої ночі вона помітила, що обличчя Віргінії пожовкло, уста посиніли, ніс загострився, запали очі. Вона поцілувала їх декілька разів, і не дуже здивувалась би, коли б Віргінія їх відкрила; для таких, як вона, навіть надприродне здається простим і звичайним. Вона прибрала покійницю, загорнула її в саван, опустила в домовину, на чоло поклала віночок і розплела коси. Вони були біляві й трохи задовгі для її віку. Фелісіте відрізала велике пасмо волосся і сховала частину в себе на грудях, вирішивши ніколи з ним не розлучатися.

Тіло Віргінії було перевезено до Пон-л'Евека, на цьому наполягала пані Обен, що їхала слідом за похоронною каретою у закритому екіпажі. Після заупокійної відправи довелося ще три чверті години йти до кладовища. Поль, ридаючи, йшов з матір'ю, за ним ступали пан Буре, найзнатніші городяни, жінки в чорному і Фелісіте. Вона думала про свого племінника. Не маючи змоги віддати йому останню шану, Фелісіте почувала, що горе її збільшилося, неначе вона одразу ховала і Віктора, і Віргінію.

Відчай пані Обен був безмежний.

Спочатку вона ремствувала на Бога, який так несправедливо забрав від неї дочку, від неї, що ніколи не робила нікому зла. Совість її була чистою. Ні! Вона таки повинна була повезти Віргінію на південь. Там її врятували б інші лікарі. Вона звинувачувала себе, кликала смерть, щоб та забрала її до дочки, скорботно стогнала уві сні. Особливо часто снився їй такий сон: її чоловік, одягнений у матроську форму, повертався з далекої подорожі і, плачучи, розповідав, що йому наказано взяти з собою Віргінію; вони обої радились, де ж знайти схованку для дочки.

Одного разу пані Обен повернулася із саду дуже схвильована. Тільки що до неї з'явилися чоловік і дочка (вона показувала навіть місце); вони мовчки і нерухомо дивилися на неї.

Протягом кількох місяців вона не залишала своєї кімнати, байдужа до всього, Фелісіте лагідно умовляла її берегти себе ради свого сина і пам'яті "про неї".

— Про неї? — повторила пані Обен, неначе прокидаючись з глибокого сну. — А, так, так!.. Ви не забуваєте про неї! — Вона натякала на могилу, відвідувати яку їй було суворо заборонено.

Фелісіте щодня ходила на кладовище.

Рівно о четвертій годині вона виходила з будинку, піднімалася схилом горба, відчиняла хвіртку і йшла до могили Віргінії. Маленька колона з рожевого мармуру височіла над плитою, і ланцюжки оточували квітник. На могилі росло багато квітів. Фелісіте поливала їх, підсипала піску і, ставши навколішки, розпушувала землю. Коли нарешті пані Обен змогла прийти туди, то відчула полегшення і трохи заспокоїлась.

Минали роки, схожі один на другий; їхню сіру одноманітність прикрашали лише великі свята — Великдень, перша пречиста та день всіх святих. Незначні події, які інколи траплялися в буденному житті, довго зберігалися потім у пам'яті, як визначні дати.