Quo vadis - Сторінка 10

Зрештою, у виборі співтрапезників імператор давно вже перестав рахуватися з будь-якими правилами пристойності. За його столом сиділа строката суміш людей усіх станів і занять. Були серед них і сенатори, та здебільшого такі, котрі заразом могли бути блазнями. Були старі й молоді патриції, жадібні до забав, розкоші та насолод. Бували там жінки, що мали гучні імена, хоча не соромилися надівати ввечері біляві перуки та вирушати на пошуки пригод у темних завулках міста. Бували й високі сановники, і жерці, котрі за повними чашами залюбки насміхалися над своїми богами, а поряд із ними юрмився всякий набрід — співаки, міми, музиканти, танцівники й танцівниці, поети, котрі, декламуючи вірші, думали про сестерції, що, можливо, їм перепадуть за вихваляння віршів імператора, голодні філософи, які проводжали жадібними поглядами страви, що подавалися на стіл, нарешті, прославлені візники, фокусники, чудотворці, красномовці, дотепники та всілякі, модою чи дурістю людською піднесені знаменитості-одноденки, пройдисвіти, серед яких було чимало рабів, які ховали під довгим волоссям продірявлені вуха.

Більш знамениті просто сідали до столу, інші розважали бенкетуючих, очікуючи миті, коли слуги дозволять їм накинутися на рештки їжі та напоїв. Таких гостей приводили Тигеллін, Ватиній і Вітеллій, і частенько їм доводилося подбати і про належний як на імператорські палати одяг для всього цього наброду — зрештою, імператору таке товариство подобалося, в ньому він почувався цілком невимушено. Придворна розкіш усе золотила, всьому надавала блиску. Великі й нікчемні, нащадки вельможних родів і голота з римських бруківок, натхненні артисти й жалюгідні нездари — всі прагнули до палацу, аби насолодитися видовищем сліпучої розкоші, що перевершувала людське уявлення, та наблизитися до подателя всіляких милостей, багатств і благ, примха котрого могла, звичайно, принизити будь-кого, але так само й безмірно піднести.

Того дня Лігія теж мала бути присутньою на такому бенкеті. Страх, нерішучість і зрозуміла за такої різкої переміни приголомшеність протистояли в її душі бажанню вчинити опір насильству. Вона боялась імператора, боялася людей, боялася палацу, гамір якого доводив її до нудоти, боялася бенкетів, про безсоромність яких наслухалася від Авла, від Помпонії Грецини та їхніх друзів. Незважаючи на молодість, Лігія багато чого розуміла — зрештою, в ті часи відголоски навколишнього зла доходили навіть до дитячих вух. І Лігія знала — в цьому палаці її очікує загибель, про що в мить розставання попереджала її і Помпонія. Та юне серце дівчини, котре було незнайоме з розпустою і глибоко засвоїло уроки, дані названою матір'ю, було готове захищатися від загибелі, що загрожувала: Лігія давала в цьому обітницю матері, собі, а також тому божественному вчителю, в якого вона не тільки вірила, а якого полюбила своїм напівдитячим серцем за солодкість його вчення, за муки його кончини та за славу воскресіння з мертвих.

Тепер вона була до того ж упевнена, що ні Авл, ні Помпонія Грецина не будуть відповідати за її вчинки, й вона роздумувала, чи не ліпше вчинити опір і не піти на бенкет. Страх і тривога володіли її душею, та вони не могли притлумити все зростаюче бажання виявити мужність, стійкість, піти на муки і на смерть. Адже так навчав божественний учитель. Адже сам він явив тому приклад. Адже Помпонія розповідала їй, що найбільш ревні прихильники його вчення всією душею прагнуть такого випробування, благають про нього. І Лігію, коли вона ще жила в домі Авла, часом поймало таке бажання. Вона бачила себе мученицею, бачила рани на своїх долонях і ступнях, бачила, як її, з обличчям білішим від снігу, сяючим неземною красою, відносять такі ж білосніжні ангели в небесну блакить, і уява її тішилась цими мареннями. Тут багато було дитячої мрійливості, але була також частка самомилування, за що їй докоряла Помпонія. А тепер, коли опір волі імператора міг накликати жорстоку кару й коли уявні муки могли стати дійсністю, до п'янких її мрій, до цих пристрасних прагнень додавалася, разом із страхом, деяка цікавість — як же її покарають, які муки для неї вигадають. Такі думки бентежили багато в чому ще дитяче серце Лігії. Але Акта, довідавшись про них, глянула на неї з таким подивом, ніби дівчина марить у гарячці. Противитись волі імператора? З першої ж хвилини накликати його гнів? Для цього треба бути сущою дитиною, котра не знає, що белькоче. Таж із слів Лігії зрозуміло, що вона не заручниця, а просто забута своїм народом дівчина. Її не охороняє ніякий закон, а якби й охороняв, імператор достатньо могутній, аби у хвилину гніву розтоптати будь-який закон. Імператор захотів узяти її, й однині він розпоряджається нею. Тепер вона у його владі, понад яку немає на світі нічого.

— Так, звичайно, — говорила Акта, — я теж читала послання Павла з Тарса і знаю, що в небесах, над землею, є Бог і є Син Божий, який воскрес із мертвих, але тут, на землі, є тільки імператор. Пам'ятай про це, Лігіє. Знаю також, що твоє вчення не дозволяє тобі бути тим, чим була я, і що вам, як і стоїкам, про яких мені розповідав Епікет[146], коли доводиться вибирати між ганьбою та смертю, дозволено вибирати лише смерть. Але звідки ти можеш знати, що тебе чекає смерть, а не ганьба? Хіба не чула ти про доньку Сеяна[147], котра була ще дівчинкою й за наказом Тиберія для дотримання закону, що забороняв карати на смерть незайманих, мусила перед своєю загибеллю зазнати безчестя? О Лігіє, Лігіє, бійся прогнівити імператора! Коли настане вирішальна мить, коли тобі доведеться вибирати між ганьбою та смертю, ти вчиниш так, як велить тобі твоя істина, та не шукай загибелі добровільно й не дратуй із дріб'язкового приводу земного й до того ж жорстокого бога.

Акта говорила з почуттям глибокого жалю, навіть із пристрастю, — трохи короткозора, вона наблизила своє ніжне обличчя до обличчя Лігії, ніби придивляючись, яке враження справляють її слова.

— Яка ти добра, Акто! — сказала Лігія, з дитячою довірливістю обійнявши її.

Потішена похвалою та довір'ям, Акта пригорнула дівчину до своїх грудей, а потім, вивільнившись од її обіймів, сказала:

— Щастя моє проминуло, і радість проминула, та злою я не стала.

Швидко походжаючи по кімнаті, вона заговорила, ніби сама з собою, й відчай чувся в її голосі:

— Ні, він не був злим. Він сам тоді вважав себе добрим і хотів бути добрим. Я це знаю краще, ніж будь-хто. Все настало потім… коли він перестав любити… Це інші зробили його таким, який він тепер, так, інші — та Поппея!

Тут на її віях блиснули сльози. Лігія водила вслід за нею своїми блакитними очима і врешті запитала:

— Ти за ним сумуєш, Акто?

— Так, сумую, — глухо відповіла гречанка.

І знову заходила по кімнаті, заломивши руки, мовби від болю, й на обличчі в неї була скорбота.

— Ти його ще любиш, Акто? — боязко запитала Лігія.

— Люблю… — І за хвилину додала: — Адже ніхто, крім мене, його не любить.

Настало мовчання. Акта, мабуть, старалася знайти порушений споминами спокій і, коли на її обличчя повернувся звичайний вираз тихого суму, сказала:

— Поговорімо про тебе, Лігіє. Ти й не думай противитись імператору. Це було б безумством. А втім, ти не тривожся. Я добре знаю тутешні звичаї і вважаю, що з боку імператора тобі нічого не загрожує. Коли б Нерон наказав тебе викрасти для себе самого, тебе б не привели на Палатин. Тут повеліває Поппея, і відтоді як вона народила доньку, Нерон іще більше підпав під її владу. Так, Нерон наказав, щоб ти була на бенкеті, але він досі тебе не бачив, не запитував про тебе, значить, він тобою не цікавиться. Можливо, він забрав тебе у Авла та Помпонії тільки через те, що злий на них. Петроній написав мені, щоб я тобою опікувалась, але, як ти знаєш, писала мені й Помпонія — так, може, вони змовилися. Може, він це зробив на їхнє прохання. Коли так, якщо він, на прохання Помпонії, буде дбати про тебе, тоді тобі нічого не загрожує, і можливо, що Нерон, погодившись на його умовляння, відішле тебе назад у дім Авла. Я не знаю, чи дуже любить Нерон Петронія, та знаю, що імператор нечасто наважується противитися його думці.

— Ах, люба Акто, — відповіла Лігія, — Петроній був у нас перед тим, як мене забрали, і матінка моя була впевнена, що Нерон наказав оддати мене за його намовою.

— Це було б сумно, — сказала Акта. Але, подумавши хвилину, знову продовжила розраджувальним тоном: — А може, Петроній обмовився перед Нероном якось за вечерею, що бачив у Авла заручницю лігійців, і Нерон, який ревно оберігає свою владу, поставив вимогу забрати тебе тому, що заручники належать імператору. До того ж він Авла та Помпонію терпіти не може. Ні, я не думаю, щоби Петроній, коли б захотів одняти тебе в Авла, удався б до такого способу. Не знаю, чи можна сказати, що Петроній кращий за тих, хто оточує імператора, та він інший. А можливо, ти знайдеш і крім нього кого-небудь, хто побажає за тебе заступитися. Чи не траплялося тобі в домі Авла познайомитися з кимось із наближених до імператора?

— Я там бачила Веспасіана й Тита.

– Імператор їх не любить.

– І Сенеку.

— Варто Сенеці дати пораду, щоби Нерон вчинив навпаки.

Ніжне личко Лігії почало заливатися рум'янцем.

– І Вініція.

— Я його не знаю.

— Це родич Петронія, котрий нещодавно повернувся з Вірменії.

— Ти вважаєш, Нерон буде радий бачити його?

— Вініція всі люблять.

– І він захоче заступитися за тебе?

— Так.

— На бенкеті ти, напевно, його побачиш, — лагідно всміхаючись, сказала Акта. — А бути там ти маєш передовсім тому, що інакше не можна. Тільки таке дитя, як ти, могло вирішити по-іншому. І потім, якщо ти хочеш повернутися в дім Авла, на бенкеті тобі може випасти можливість попрохати Петронія та Вініція, щоб вони своїм впливом здобули тобі дозвіл повернутися. Були б вони зараз тут, обидва сказали б тобі те ж саме, що я, — що спроба опору була б безумством і загибеллю. Імператор, звичайно, може й не помітити твоєї відсутності, але якби помітив і подумав, що ти посміла противитися його волі, порятунку для тебе вже не було б. Але ходімо, Лігіє. Чуєш, як гамірно стало в палаці? Сонце вже сідає, незабаром почнуть збиратися гості.

— Твоя правда, Акто, — відповіла Лігія, — і я послухаюся твоєї поради.

Що в цьому рішенні було від бажання побачити Вініція та Петронія, а що від жіночої цікавості, від прагнення хоч разок поглянути на такий бенкет, на імператора, на його двір, на знамениту Поппею та інших красунь, на всю цю нечувану розкіш, про яку розповідали в Римі всякі небилиці, — сама Лігія навряд чи могла б розібратись.