Quo vadis - Сторінка 101

Нехай віднині нічиї вуста її не торкнуться й нехай жодна рука на честь іншої богині з неї не схлюпне.

І жбурнув коштовну посудину на посилану ліловими квітами шафрану підлогу, а коли вона розбилася на друзки, сказав, бачачи навколо страшенно здивовані погляди:

— Любі мої, веселіться і не дивуйтеся. Старість, безсилля — сумні супутники останніх літ життя. Але я вам дам добрий приклад і добру пораду: можна, бачите, не чекати, коли надійдуть, піти добровільно, як я й зроблю.

— Що хочеш учинити? — кілька голосів запитали занепокоєно.

— Хочу веселитися, пити вино, слухати музику, дивитися на ці божественні форми, що ви їх біля мене бачите, а потім заснути з увінчаною головою. Я вже попрощався з імператором, тож чи хочете послухати, що йому на прощання написав?

Сказавши це, видобув із-під пурпурового узголів'я табличку й почав читати:

"Знаю, о імператоре, що виглядаєш нетерпляче мого прибуття і що твоє вірне серце друга сумує вдень і вночі за мною. Знаю, що обсипав би мене подарунками, довірив би мені префектуру Преторії, а Тигеллінові б наказав бути тим, для чого створили його боги: сторожем мулів у тих твоїх землях, які ти дістав, отруївши Доміцію. Вибач мені, одначе присягаюся тобі Гадесом і тінями твоєї матері, дружини, брата й Сенеки, що там перебувають, що приїхати до тебе не можу. Життя є великим скарбом, любий мій, я ж із того скарбу вибирати вмів найцінніші коштовності. Але в житті є й такі речі, яких я довше терпіти не зможу. Ох, не думай, будь ласка, буцім уразило мене те, що вбив ти матір, і дружину, і брата, що ти спалив Рим і відправив до Еребу всіх порядних людей у твоїй державі. Ні, мій правнуче Хроноса. Смерть є долею людського стада, від тебе ж інших вчинків годі було сподіватись. Але калічити собі вуха ще довгі роки твоїм співом, бачити твої доміціївські тонкі ноги, що метляються в піррейському танку, слухати твою гру, твої декламації та твої поеми, бідолашний провінційний віршомазе, — ось що над мою силу і збудило бажання померти. Рим затуляє вуха, слухаючи тебе, світ із тебе сміється, я ж за тебе червоніти не хочу, не можу. Виття Цербера, милий мій, хоча подібне до твого співу, менше мені дозолятиме, бо не був йому ніколи другом і за голос його соромитися не мав обов'язку. Бувай здоровий, але не співай, убивай, але не пиши віршів, отруюй, але не танцюй, підпалюй, але не грай на цитрі — цього бажає тобі й цю останню дружню пораду посилає тобі Арбітр елегантності".

Учасники бенкету злякалися, знали ж бо, що, коли б Нерон владу втратив, удар був би для нього менш жорстокий. Зрозуміли теж, що людина, яка написала такого листа, мусить померти, і до того ж їх самих охопив смертельний страх, що такого листа слухали.

Але Петроній розсміявся таким щирим і веселим сміхом, ніби йшлося про невинний жарт, потів обвів поглядом присутніх і сказав:

— Веселіться й женіть подалі тривогу. Ніхто не зобов'язаний хвалитися тим, що цього листа вислухав, я ж похвалюся ним хіба що Харону в час переправи.

І кивнув лікарю-греку і простягнув йому руку. Спритний грек як оком змигнути перев'язав її золототканою пов'язкою і розітнув жилу на згині руки. Кров бризнула на узголів'я і облила Евніку, яка, підтримавши голову Петронія, схилилася над ним і сказала:

— Повелителю мій, невже ти гадав, що я тебе відпущу? Коли б хотіли боги подарувати мені безсмертя, а імператор — владу над світом, я й тоді пішла б за тобою.

Петроній усміхнувся, звів голову, торкнувся вустами її вуст і відповів:

— Ходімо зі мною.

І потім додав:

— Ти ж насправді мене кохала, божественна моя!..

А вона простягла лікарю свою рожеву руку, й за хвилину кров її полилася, змішуючись із його кров'ю.

Але він подав знак диригентові, і знов озвалися цитри й голоси, співано спершу Harmodiosa, а потім забриніла пісня Анакреонта, в якій поет скаржився, що одного разу знайшов під дверима змерзле й заплакане дитя Афродіти: забрав його, відігрів, висушив його крильця, а воно, невдячне, пронизало йому в нагороду серце своєю стрілою, і відтоді він утратив спокій…

Притулившись одне до одного, Петроній та Евніка, мов два божества, слухали, усміхаючись і бліднучи. Коли пісня завершилася, Петроній розпорядився розносити далі вино і страви, потім завів розмову з учасниками бенкету, що сиділи поблизу, про дріб'язкові, але приємні речі, про які зазвичай розмовляють на бенкетах. Урешті покликав грека, щоб йому перев'язав на хвилину жили, — сказав, що його змагає сон і хотів би ще віддатися Гіпносу, поки Танатос приспить його назавше.

І дійсно заснув. Коли прокинувся, голова дівчини лежала вже, подібна до білої квітки, на його грудях. Тоді поклав її на узголів'я, щоб іще раз подивитися. Потім знову розв'язано йому жили.

Співаки за його знаком затягли нову пісню Анакреонта, і цитри їх супроводжували тихо, щоби не заглушати слів. Петроній блід усе дужче, коли останні звуки змовкли, звернувся ще раз до учасників бенкету:

— Друзі, зізнайтеся, що разом з нами гине…

Але не зміг закінчити; рука його останнім рухом обняла Евніку, потім голова його відкинулася на узголів'я — і сконав.

Одначе учасники бенкету, дивлячись на ці два білі тіла, подібні до чудових статуй, зрозуміли добре, що з ними разом гине те єдине, що лишалось іще в їхнього світу: його поезія і краса.

Епілог

Спершу бунт галльських легіонів під проводом Віндекса не здавався занадто загрозливим. Імператору йшов лише тридцять перший рік життя, і ніхто не смів сподіватися, що світ незабаром уже позбудеться кошмару, що його душить. Згадували, що серед легіонів не раз уже, ще за попередніх імператорів, траплялися заворушення, які, одначе, придушувалися, не призводячи до зміни влади. Так, за Тиберія Друз приборкав бунт паннонських легіонерів, а Германік — надрейнських. "Хто б зрештою, — говорили люди, — міг після Нерона прийти до влади, коли всіх майже нащадків божественного Августа винищено за його правління?" Інші, дивлячись на колосальні статуї, що зображували його як Геркулеса, мимоволі думали собі, що ніяка сила такої могутності не зламає. Були й такі, що відтоді, як виїхав до Ахайї, сумували за ним, бо Гелій і Полікліт, яким доручив правити Римом та Італією, правили ще кривавіше за нього.

Ніхто не був певен за своє життя та майно. Закон перестав охороняти.

Погасла гідність людська й доброчесність, послабилися родинні зв'язки, а знікчемнілі серця не сміли навіть сподіватись. Із Греції доходило відлуння про нечувані тріумфи імператора, про тисячі вінків, які здобув, і тисячі переможених суперників. Світ видавався суцільною кривавою і блазенською оргією, але водночас укорінювалася думка, що надійшов край чеснотам і важливим справам, настав час танців, музики, розпусти, крові й що надалі так уже й мусить іти життя. Сам імператор, якому бунт відкривав шлях до нових грабунків, не вельми турбувався стосовно бунтівних легіонів і Віндекса, й навіть нерідко радість свою з того приводу виявляв. Із Ахайї не хотів також виїжджати, і лише коли Гелій повідомив йому, що подальше зволікання може призвести його до втрати влади, вирушив до Неаполіса.

Там знову грав і співав, пропускаючи повз вуха вісті про все більш загрозливий перебіг подій. Даремно Тигеллін розтлумачував йому, що раніше бунти легіонів не мали вождів, тепер же стоїть на чолі муж із давнього роду аквітанських королів, а до того ж воїн славний і досвідчений. "Тут, — відповідав Нерон, — слухають мене греки, що єдині слухати вміють і єдині достойні мого співу". Говорив, що першим його обов'язком є мистецтво і слава. Але коли врешті дійшла до нього звістка, що Віндекс назвав його кепським артистом, зірвався й виїхав до Рима. Рани, завдані йому Петронієм, які загоїло перебування в Греції, роз'ятрилися в його серці, й хотів у сенаті шукати справедливості за таку нечувану образу.

Побачивши по дорозі групу, відлиту з бронзи, яка зображувала галльського воїна, поваленого римським вершником, сприйняв це за добру прикмету, й відтоді, якщо згадував бунтівний легіон і Віндекса, то лише для того, щоб із них посміятися. В'їзд його до міста затьмарив усе, бачене досі. В'їхав на тій самій колісниці, на якій колись Август справляв свій тріумф. Зруйновано одну арку цирку, аби звільнити прохід для процесії. Сенат, вершники й неозорі натовпи вийшли йому назустріч. Мури дрижали від вигуків: "Привіт, Августе, привіт, Геркулесе! Привіт, божественний, єдиний, олімпієць, піфієць, безсмертний!" За колісницею несли здобуті ним вінки, назви міст, у яких тріумфував, і виписані на таблицях імена майстрів, яких переміг. Нерон сам був у захваті й запитував схвильовано августіанів, які його оточували, що є тріумф Цезаря в порівнянні з його тріумфом. Думка, що в кого-небудь зі смертних сміє здійнятися рука на такого метра-напівбога, в голові його не знаходила місця. Почувався істинним олімпійцем і через це — в безпеці. Запал і шаленство натовпів збуджували його власний шал. Ось чому видатися могло того дня, що не тільки імператор і місто, але весь світ збожеволів.

Під квітами та стосами вінків ніхто не вмів побачити прірви. Одначе ще того ж вечора колони й мури храмів укрилися написами, в яких перераховувалися лиходійства імператора, були погрози йому близькою розплатою й кепкування з нього як з артиста. Із уст в уста передавалася фраза: "Доти співав, аж поки півнів розбудив"[386]. Тривожні вісті почали кружляти містом і розросталися до потворних розмірів. Неспокій охопив августіанів. Люди в непевності, що покаже майбутнє, не сміли вимовити побажань надії, майже не сміли відчувати й думати!

А Нерон жив і далі тільки театром і музикою. Захоплювали його щойно винайдені музичні інструменти і новий водяний орган, який випробовували на Палатині. Здитинілим і нездатним до якогось рішення або дії розумом уявляв собі, що далекосяжними намірами вистав і видовищ відверне небезпеку. Прибічники, бачачи, що замість турбот про казну та військо дбає лише про влучні слова для зображення жахів, почали втрачати голови. Інші, одначе, припускали, що тільки заглушає відчуття тривоги в собі та в інших цитатами, маючи в душі неспокій. Із цієї причини його дії стали гарячковими. Щодня тисячі намірів з'являлись у нього в голові. Іноді зривався, щоб запобігти небезпеці, наказував складати на повози цитри й лютні, озброювати молодих рабинь, як амазонок, і водночас зі Сходу стягувати легіони.