Quo vadis - Сторінка 2

Там, усівшись у встелених шовком нішах, вони заходились насолоджуватися прохолодою. Декілька хвилин обидва мовчали. Вініцій замислено дивився на бронзового фавна, котрий, несучи на плечі німфу, нахилив її голову та пристрасно припадав губами до її вуст.

— Він чинить правильно, — сказав Марк. — Це ліпше, що є в житті.

— Мабуть, що так. Але ти, крім цього, ще любиш війну, яка мені не до душі — бо в шатрах нігті псуються, тріскаються та втрачають рожевий колір. Загалом, у кожного свої захоплення. Міднобородий[52] любить спів, особливо свій власний, а старий Скавр — свою коринфську вазу, котра вночі стоїть біля його ложа й котру він цілує, коли йому не спиться. Вже вицілував на її вінцях виїмки. Скажи, а віршів ти не пишеш?

— Ні, я жодного разу не написав повного гекзаметра.[53]

– І на лютні не граєш і не співаєш?

— Ні.

— А колісницею правиш?

— Колись брав участь у перегонах в Антіохії[54], та невдало.

— Тоді я за тебе спокійний. А до якої партії на іподромі ти належиш?

— До зелених.

— Тоді я цілком спокійний, тим паче що, хоча статки твої чималі, проте ти не такий багатий, як Паллант чи Сенека. У нас тепер, бач, похвально писати вірші, співати в супроводі лютні, декламувати і мчати в колісниці по цирку, та ще ліпше, а головне, безпечніше, не писати віршів, не грати, не співати й не змагатися на перегонах. А найвигідніше — вміти захоплюватися, коли все це робить Міднобородий. Ти красивий юнак — отож тобі може загрожувати хіба лише те, що в тебе закохається Поппея. Та для цього вона занадто досвідчена. Коханням вона вволю насолодилася за першими двома чоловіками, а за третім їй треба чогось іншого. Ти знаєш, цей дурень Отон і досі кохає її безтямно. Блукає там по іспанських скелях і зітхає — він так утратив колишні свої звички й так перестав стежити за собою, що на завивку волосся йому тепер вистачає трьох годин на день. Хто б міг очікувати цього від нашого Отона?

— Я його розумію, — заперечив Вініцій. — Та я на його місці діяв би інакше.

— А саме?

— Я створював би віддані мені легіони з тамтешніх горців. Ібери — хоробрі воїни.

— Вініцію, Вініцію! Мені так і хочеться сказати, що ти не був би на це здатен. І знаєш чому? Такі справи, звичайно, роблять, але про них не говорять, навіть в умовній формі. Щодо мене, я б на його місці сміявся з Поппеї, сміявся з Міднобородого і збирав би собі легіони — та не з іберів, а з іберійок. Ну, щонайбільше, писав би епіграми, котрих, зрештою, нікому б не читав, на відміну від бідолахи Руфина.

— Ти хотів розповісти його історію.

— Розповім в ункторії.[55]

Але в ункторії увагу Вініція привернули красиві рабині, що очікували там купальників. Дві з них, негритянки, подібні до чудових ебенових статуй, заходилися намащувати тіла чоловіків найтоншими аравійськими запашними оліями, інші, фригіянки, вправні у причісуванні, тримали в ніжних і гнучких, як змії, руках шліфовані сталеві дзеркала та гребені, ще дві, чарівні, як богині, дівчини — гречанки з острова Коса[56], вестипліки[57], чекали хвилини, коли треба буде мальовниче укласти зборки тог[58] на обох чоловіках.

— Присягаюся Зевсом Хмарозбирачем! — сказав Марк Вініцій. — Який у тебе квітник!

— А я більше дбаю про якість, аніж про кількість, — відповів Петроній. — Вся моя фамілія[59] в Римі становить не більше чотирьохсот людей, і я вважаю: хіба лише вискочкам треба більше прислуги.

— Мабуть, що й у Міднобородого немає таких прекрасних тіл, — сказав, роздуваючи ніздрі, Вініцій.

Петроній на це відповів із люб'язною недбалістю:

— Ти мій родич, і я не такий черствий чоловік, як Басс, і не такий педант, як Авл Плавтій.

Вініцій, одначе, почувши останнє ім'я, забув на мить про дівчат із Коса і, швидко поглянувши на Петронія, запитав:

— Чому тобі пригадався Авл Плавтій? Знаєш, під'їжджаючи до міста, я сильно розбив собі руку і провів у його домі більше десяти днів. Коли зі мною це сталося, Плавтій якраз проїздив дорогою, він побачив, що мені зле, і забрав мене до себе; там його раб, лікар Меріон, виходив мене. Саме про це і хотів я з тобою поговорити.

— Чого це раптом? Чи не закохався ти часом у Помпонію? Гіршого поєднання не можу собі уявити. Брр!

— Не в Помпонію, на жаль! — відповів Вініцій.

— Тоді в кого ж?

— Якби я сам знав, у кого! Та я навіть не знаю точно її імені — Лігія чи Калліна? В домі її називають Лігією, тому що вона з народу лігійців[60], і в неї є своє варварське ім'я: Калліна. Дивний дім у цих Плавтіїв! Народу багато, а тиша, мов у лісах Сублаквею[61]. Більше десяти днів я не знав, що там живе богиня. Але якось на світанні я побачив, як вона вмивалася біля фонтана в саду. І присягаюся тобі піною, з якої вродилась Афродіта, що промені пронизували її тіло наскрізь. Мені здавалося, коли зійде сонце, вона розчиниться в його світлі, як зникає з очей ранкова зірка. Відтоді я бачив її ще двічі, відтоді, повір, я не маю іншого бажання, мені не в радість усі розваги міста, я не хочу жінок, не хочу золота, не хочу коринфської бронзи, ні бурштину, ні перлів, ні вина, ні бенкетів, хочу тільки Лігію. Говорю тобі, Петронію, щиросердно, я тужу за нею, як тужив Сон, зображений на мозаїці у твоєму тепідарії, за Пасифеєю, тужу вдень і вночі.

— Якщо вона рабиня — купи її.

— Вона не рабиня.

— Хто ж вона? Вільновідпущениця Плавтія?

— Вона ніколи не була невільницею й не могла бути відпущеною на волю.

— Так хто ж вона?

— Сам не знаю — царська донька чи щось таке.

— Ти збудив мою цікавість, Вініцію.

— Але якщо ти захочеш мене вислухати, я тебе швидко вдовольню. Історія не занадто довга[62]. Ти, можливо, був знайомий із Ваннієм, царем свебів[63], — народ його прогнав, він довго жив у Римі й навіть прославився удачливою грою в кості та щасливою долею. Цезар Друз[64] повернув йому трон. По суті, Ванній був чоловіком твердим, спершу він правив непогано й воював успішно, та потім почав занадто завзято грабувати не лише сусідів, а й своїх свебів. Тоді Вангіон і Сидон, два його племінники, сини його сестри та Вібілія, царя гермундурів[65], вирішили змусити його знову вирушити до Рима… шукати щастя в грі.

— А, пам'ятаю, це було за Клавдія, зовсім недавно.

— Саме так. Почалася війна. Ванній закликав на поміч язигів[66], а його люб'язні племіннички — лігійців, які, прочувши про багатства Ваннія та сподіваючись на ласу здобич, прибули з такими полчищами, що сам імператор Клавдій стривожився. Втручатись у війну варварів Клавдій не хотів, одначе написав Ателію Гістру, що командував придунайським легіоном, аби той уважно стежив за перебігом війни й не дозволив порушити наш спокій. Гістр зажадав од лігійців обіцянки не переходити кордон, на що ті не лише погодились, але ще й дали заручників, серед яких були дружина та донька їхнього вождя. Ти ж бо знаєш, варвари вирушають на війну з дружинами й дітьми. Так що моя Лігія — донька того вождя.

— Звідкіля ти все це знаєш?

— Мені розповів сам Авл Плавтій. Лігійці тоді справді кордон майже не порушували, але ж варвари налітають, як буря, і, як буря, зникають. Так зникли й лігійці з турячими рогами на головах. Свебів і язигів Ваннія вони розбили, та цар їхній загинув, і вони пішли зі здобиччю, а заручники лишилися під владою Гістра. Мати невдовзі померла, доньку Гістр, не знаючи, що з нею робити, відіслав правителю всієї Германії Помпонію. Завершивши війну з хаттами[67], Помпоній повернувся до Рима, де Клавдій, як тобі відомо, дозволив йому тріумфальні почесті. Дівчина йшла за колісницею переможця, та коли урочистості добігли кінця, Помпоній теж не знав, що з нею робити, — адже заручницю не можна було вважати полонянкою, — і врешті-решт оддав її своїй сестрі, Помпонії Грецині, дружині Плавтія. В цьому домі, де все, від господарів до птиці в курятнику, сповнене чесноти, дівчина виросла, на жаль, такою ж доброчесною, як і сама Грецина, і стала такою красунею, що навіть Поппея поряд із нею мала б вигляд осінньої фіги поряд із яблуком Гесперид.[68]

— Ну, й далі що?

— Повторюю тобі, з тієї миті, коли я побачив її біля фонтана, побачив, як сонячні промені пронизують наскрізь її тіло, я без тями закохався.

— Виходить, вона прозора, як медуза чи як маленька сардинка?

— Не жартуй, Петронію, а якщо тебе ввело в оману те, що я так вільно говорю про своє захоплення, знай, що під ошатним вбранням нерідко приховані глибокі рани. Ще мушу тобі сказати, що по дорозі з Азії провів я одну ніч у храмі Мопса, сподіваючись отримати оракул. І ось уві сні мені явився сам Мопс[69] і прорік, що в моєму житті станеться велика переміна через кохання.

— Чув я: Пліній не раз говорив[70], що не вірить у богів, але вірить у сни, — і, можливо, його правда. Незважаючи на всі мої жарти, я й сам іноді думаю, що існує лише одне вічне, всемогутнє божество, яке творить, — Венера Родителька. Вона поєднує душі, поєднує тіла та предмети. Ерос вивів світ із хаосу. Чи добре він учинив, це інше питання, та коли вже так сталося, ми мусимо визнати його могутність, хоча можемо й не благословляти його.

— Ах, Петронію, куди легше почути філософське міркування, ніж добру пораду.

— Та скажи, чого ти власне хочеш?

— Хочу здобути Лігію. Хочу, щоб оці мої руки, які зараз обіймають лише повітря, могли обійняти її та пригорнути до грудей. Хочу дихати її диханням. Якби вона була рабинею, я б дав за неї Авлу сотню дівчат, у яких ноги вибілені вапном на знак того, що їх уперше виставлено на продаж. Хочу мати її в себе вдома доти, доки голова моя не побіліє, як вершина Соракту[71] взимку.

— Вона не рабиня, та все ж належить до фамілії Плавтія, а позаяк вона покинуте дитя, її можна вважати вихованкою. Якби Плавтій захотів, він міг би тобі її віддати.

— Ти, певно, не знаєш Помпонії Грецини. А втім, обоє вони привернулися до неї, мов до рідної доньки.

— Помпонію я знаю. Похмура, мов кипарис. Якби вона не була дружиною Авла, її можна було б наймати в плакальниці. Від дня смерті Юлії вона не знімає темної стули[72], й узагалі вигляд у неї такий, буцім вона вже за життя блукає луками, де ростуть асфоделі[73]. До того ж вона — одношлюбна дружина, а значить, серед наших жінок, які розлучалися по чотири-п'ять разів, істинний фенікс. А ти чув, нібито у Верхньому Єгипті нещодавно вилупився з яйця фенікс, що з ним трапляється не частіше ніж один раз на п'ятсот років?

— Ох, Петронію, Петронію, про фенікса ми поговоримо коли-небудь іншим разом.

— Що ж тобі сказати, любий мій Марку! Я знаю Авла Плавтія, він, хоча й засуджує мій спосіб життя, все-таки почуває до мене прихильність, а можливо, навіть поважає мене більше, ніж інших, знаючи, що я ніколи не був донощиком, як, приміром, Доміцій Афр[74], Тигеллін і вся зграя дружків Агенобарба.