Quo vadis - Сторінка 22

— Які маєш на те засоби?

Хілон усміхнувся лукаво:

— Засобами володієш ти, пане, я маю лише розум.

Петроній усміхнувся також, бо був цілковито задоволений своїм гостем.

"Цей чоловік може відшукати дівчину", — подумав він.

Тим часом Вініцій нахмурив свої брови, що зрослися, й мовив:

— Голодранцю, якщо мене вводиш в оману для зиску, накажу забити тебе киями.

— Я філософ, пане, а філософ не може бути жадібним до зиску, особливо до такого, який великодушно обіцяєш.

— Так ти філософ? — спитав Петроній. — Евніка говорила мені, що ти лікар і ворожбит. Звідки знаєш Евніку?

— Приходила до мене на пораду, позаяк слава моя сягнула її вух.

— Якої ж хотіла поради?

— На любов, пане. Хотіла вилікуватися від любові без взаємності.

– І вилікував її?

— Зробив більше, пане, бо дав їй амулет, який забезпечує взаємність. У Пафосі, на Кіпрі, є храм, о пане, в якім зберігається пояс Венери. Дав їй дві нитки з того пояса, вміщені в шкаралупу мигдалю.

– І вимагав собі добряче заплатити?

— За взаємність ніколи не можна достатньо заплатити, я ж, не маючи двох пальців на правій руці, збираю гроші на раба-переписувача, що занотовував би мої думки та зберіг моє вчення для світу.

— До якої школи належиш, божественний мудрецю?

— Я кінік, пане, бо маю дірявий плащ; я стоїк, бо біди переношу терпляче, а також перипатетик, бо, не маючи нош, ходжу пішки від винаря до винаря і дорогою повчаю тих, хто пообіцяє заплатити за глек вина.[178]

— При глекові стаєш ритором?

— Геракліт сказав: "Усе тече", — а чи можеш заперечити, пане, що вино тече?

– І прорік, що вогонь є божество, божество ж те палає на твоїм носі.

— А божественний Діоген із Аполлонії говорив, що сутністю предмета є повітря, і чим повітря тепліше, тим досконаліші утворюються істоти, а з найтеплішого повітря виникають душі мудреців. Позаяк щоосені настають холоди, то істинний мудрець мусить зігрівати душу вином… Бо також не можеш заперечити, пане, що глек хоча б слабкого вина з Капуї або Телесії[179] розносить тепло по всіх кістках тлінного людського тіла.

— Хілоне Хілоніде, де твоя батьківщина?

— На берегах Понту Евксинського[180]. Родом я із Месембрії.[181]

— Ти великий, Хілоне!

– І невизнаний! — додав меланхолійно мудрець.

Одначе Вініцій почав знову виявляти нетерплячку. Перед лицем надії, яка зблиснула йому, хотів би, щоб Хілон одразу вирушив у похід, і вся розмова здалася йому тільки марною тратою часу, через що злився на Петронія.

— Коли розпочнеш пошуки? — запитав, звертаючись до грека.

— Уже розпочав, — відповів Хілон. — І коли я тут, коли відповідаю на твої чемні запитання, шукаю також. Май тільки довіру, шляхетний трибуне, і знай, що коли б ти згубив зав'язку від взуття, зумів би відшукати зав'язку або того, хто її на вулиці підняв.

— Чи був уже використовуваним ти для таких послуг? — спитав Петроній.

Грек підвів догори очі:

— Занадто низько сьогодні цінують доброчесність і мудрість, бо навіть філософ змушений шукати інших засобів для існування.

— Які ж вони в тебе?

— Бачити все і пропонувати новини тим, хто хоче їх знати.

– І тим, хто за них платить?

— Ах, пане, мушу купити переписувача. Інакше моя мудрість помре разом зі мною.

— Якщо не зібрав досі навіть на цілий плащ, заслуги твої не мусять бути значні.

— Скромність перешкоджає мені ними вихвалятись. Але ж подумай, пане, що нема нині таких доброчинців, яких було чимало давніше і яких обсипати золотом за заслуги було так приємно, як проковтнути устрицю з Путеол. Не заслуги мої замалі, а замала вдячність людська. Часом же, коли втече цінний раб, хто його знайде, якщо не єдиний син мого батька? Коли на мурах з'являються написи проти божественної Поппеї, хто вказує винуватців? Хто викопає у книгаря вірш проти імператора? Хто донесе, про що говорять у домах сенаторів і вершників? Хто носить листи, що їх не хочуть довірити рабам, хто прислухається до новин при дверях цирулень, для кого немає таємниць винарів і пекарів, кому довіряють раби, хто вміє пронизати поглядом наскрізь кожний дім од атрію до саду? Хто знає всі вулиці, завулки, таємні місця, хто знає, про що говорять у термах, у цирку, на ринку, у школах ланістів[182], у ятках у торговців рабами і навіть у аренаріях[183]?..

— Присягаюся всіма богами, досить, шляхетний мудрецю! — заволав Петроній. — Бо ми потонемо в твоїх заслугах, доброчесності, мудрості й красномовстві. Досить! Хотіли ми знати, хто ти, і знаємо.

Але Вініцій радий був, бо подумав, що цей чоловік, як гончий пес, одного разу пущений на слід, не зупиниться, поки не знайде сховку.

— Добре, — сказав. — Чи потребуєш вказівок?

— Потребую зброї.

— Якої?

Грек простяг одну долоню, другою ж зробив жест рахування грошей.

— Такі нині часи, пане, — сказав, зітхнувши.

— Значить, будеш віслюком, — сказав Петроній, — який здобуває фортеці за допомогою мішків золота.

— Я лише бідний філософ, пане, — відказав з покірністю Хілон, — золото маєте ви.

Вініцій жбурнув йому гаманець, який грек піймав у повітрі, хоча дійсно не мав двох пальців на правій руці.

Потому підвів голову і сказав:

— Пане, знаю вже більше, ніж ти очікував. Не прийшов до тебе з порожніми руками. Знаю, що дівчину викрали не Плавтії, тому що говорив уже з їхніми слугами. Знаю, що її немає на Палатині, де всі зайняті хворою маленькою Августою, і, може, навіть здогадуюся, чому волієте шукати дівчину з моєю допомогою, а не з допомогою варти й солдатів імператора. Знаю, що допоміг їй утікати слуга, родом із того самого краю, що й вона. Не міг він знайти допомоги у рабів, бо раби, що тримаються всі разом, не допомогли б йому проти твоїх людей. Могли йому допомогти лише одновірці…

— Слухай, Вініцію, — перебив Петроній, — хіба я слово в слово не говорив тобі того самого?

— Це для мене честь, — сказав Хілон. — Дівчина, пане, — мовив, звертаючись знову до Вініція, — безсумнівно шанує те ж божество, що й найбільш доброчесна з римлянок, істинна матрона, Помпонія. Чув і те, що Помпонію було суджено домашнім судом за визнання якихось чужих божеств, не міг, одначе, від її слуг довідатись, яким є те божество і як називаються його прихильники. Якби міг про те знати, пішов би до них, зробився б найпобожнішим серед них і здобув би їхню довіру. Але ти, пане, хто, як я знаю, також перебував кільканадцять днів у домі шляхетного Авла, чи можеш повідомити мені щось про те?

— Не можу, — сказав Вініцій.

— Ви запитували мене довго про різні речі, шляхетні панове, і я відповідав на запитання, дозвольте, тепер я запитуватиму вас. Чи не бачив ти, шляхетний трибуне, ніяких статуеток, ніяких жертв, ніяких емблем, ніяких амулетів на Помпонії або на твоїй божественній Лігії? Чи не бачив, аби креслили одна одній якісь знаки, зрозумілі тільки їм?

— Знаки?.. Постривай!.. Так! Бачив раз, як Лігія накреслила на піску рибу.

— Рибу? А-а! О-о-о! Чи зробила те раз чи декілька?

— Один раз.

– І ти, пане, певен, що накреслила… рибу? О-о!..

— Саме так! — відповів зацікавлений Вініцій. — Чи здогадуєшся, що те означає?

— Чи здогадуюсь?! — заволав Хілон.

І, поклонившись на прощання, додав:

— Нехай Фортуна розсипле на вас порівну всякі дари, шановні панове.

— Скажи, щоб тобі дали плащ! — кинув йому вслід Петроній.

— Улісс дякує тобі за Терсіта, — відповів грек.

І, поклонившись удруге, вийшов.

— Що скажеш про цього шляхетного мудреця? — спитав Вініція Петроній.

— Скажу, що він одшукає Лігію! — вигукнув радісно Вініцій. — Але скажу також, що, коли б існувала держава пройдисвітів, він би міг бути в ній королем.

— Без сумніву. Мушу з цим стоїком завести ближче знайомство, але тим часом накажу обкурити після нього атрій.

А Хілон Хілонід, огорнувшись своїм новим плащем, підкидав на долоні під його полами отриманий від Вініція гаманець і милувався однаково його вагою, як і звуком. Ішов поволі й оглядався, чи з дому Петронія за ним не стежать, минув портик Лівії й, діставшись рогу Вірбійового схилу, звернув на Субуру.

"Треба піти до Спора, — мовив сам собі, — й випити трохи вина на честь Фортуни. Знайшов урешті, чого давно шукав. Молодий, запальний, щедрий, як копальні Кіпру, і за ту лігійську дурку готовий оддати половину майна. Так, такого, власне, шукав я вже давно. Треба, одначе, бути з ним обережним, бо його нахмурені брови не зичать нічого доброго. Ах! Вовченята правлять нині світом!.. Менше побоююся того Петронія. О, боги! Чому звідництво ліпше окупається нині, аніж доброчесність? Ага! Накреслила тобі рибу на піску? Якщо знаю, що те значить, нехай удавлюся кавалком козиного сиру! Але знатиму! Позаяк риби живуть у воді, а шукати у воді важче, ніж на суші, отже: заплатить мені за ту рибу окремо. Ще один такий гаманець, і зможу кинути жебрацькі торби й купити собі раба… Але що б ти сказав, Хілоне, коли б я порадив купити не раба, а рабиню?.. Знаю тебе! Знаю, що погодишся!.. Якби була красива, як, приміром, Евніка, сам би при ній помолодів, а заразом мав би з неї чесний і надійний прибуток. Продав тій бідолашній Евніці дві нитки з мого власного старого плаща… Дурненька, та коли б мені її Петроній подарував, то я б її взяв… Так, так, Хілоне, сину Хілона… Втратив ти батька й матір!.. Сирота, тож купи собі на втіху хоч рабиню. Мусить вона, щоправда, мешкати десь, отже, Вініцій винайме їй житло, в якому й ти притулишся; мусить одягтись, отже, Вініцій заплатить за її вбрання, і мусить їсти, значить, годуватиме її… Ох, яке тяжке життя! Де ті часи, в яких за один обол можна було дістати стільки бобів із солониною, скільки можна було в обидві долоні вмістити, або кавалок козиної кров'янки, такий довгий, як рука дванадцятилітнього отрока!.. Але ось цей злодій, Спор! У винарні скоріше за все про щось довідаєшся".

Так мовлячи, зайшов до винарні й замовив собі глек "темного", бачачи ж недовірливий погляд господаря, видобув золоту монету з гаманця і, поклавши її на столі, сказав:

— Споре, працював я сьогодні із Сенекою од світанку до полудня, й ось чим мій друг обдарував мене на прощання.

Круглі очі Спора зробилися при цьому ще круглішими, й вино відразу ж з'явилося перед Хілоном, той же, вмочивши в нім палець, накреслив рибу на столі й мовив:

— Знаєш, що це означає?

— Риба? Ну, риба і є риба!

— Дуркуєш, хоча доливаєш стільки води до вина, що могла б у ньому знайтись і риба.