Quo vadis - Сторінка 34

Але чого ж од нього ще хочуть? Чи він брався викрадати її, і хто міг чогось такого навіть вимагати від каліки, що позбувся двох пальців, од старого чоловіка, відданого роздумам, науці й доброчесності? Що буде, якщо пан такий достойний, як Вініцій, зазнає невдачі при викраденні дівчини? Певна річ, боги мусять турбуватися про обраних, але чи не трапляється часом так, наче боги грають у шашки, замість того щоб стежити, що діється на світі. Фортуна, як відомо, має зав'язані очі, отже, не бачить навіть удень, не тільки вночі. Нехай же щось станеться, нехай цей лігійський ведмідь кине на шляхетного Вініція жорно, бочку вина або, ще гірше, води, тоді хто ручиться, чи на бідолашного Хілона замість нагороди не впаде відповідальність? Він, убогий мудрець, виявив прихильність до Вініція, мов Арістотель до Александра Македонського[222], і коли б принаймні шляхетний Вініцій оддав йому той гаманець, який на його очах заткнув за пояс, виходячи з дому, було б за що, в разі нещастя, викликати негайно допомогу або задобрити самих християн. О! Чому не хочуть слухати порад старого, продиктованих йому обачністю й досвідом?

Вініцій, почувши це, видобув гаманець із-за пояса й кинув його на долоню Хілонові.

— Візьми й мовчи.

Грек відчув, що гаманець надзвичайно важкий, і зібрався з духом.

— Всі мої сподівання на те, — сказав, — що Геркулес або Тесей[223] іще важчі здійснювали подвиги, а ким же є мій особистий, найближчий друг Кротон, якщо не Геркулесом? Тебе ж, достойний пане, я не назву напівбогом, бо ти — бог, і надалі не забудеш про слугу вбогого й вірного, чиї потреби слід час від часу задовольняти, бо сам він, заглибившись у книги, не дбає про них зовсім… Якихось кілька десятин саду та будиночок, хоча б із найменшим портиком для прохолоди влітку, було б чимось гідним такого благодійника. Тим часом буду захоплюватися здалеку вашими богатирськими діями й благати Юпітера, щоб вам сприяв, у разі чого нароблю такого галасу, що пів-Рима прокинеться і прибіжить вам на допомогу. Що вже гидка й нерівна дорога! Олива вигоріла в моєму ліхтарі, і якби Кротон, що настільки ж шляхетний, як сильний, захотів узяти мене на руки й донести аж до брами, по-перше, заздалегідь дізнався б, чи легко йому буде нести дівчину, по-друге, вчинив би, як Еней[224], і в кінці залучив би на свій бік усіх порядних богів настільки, що за успіх нашої справи був би цілком спокійним.

— Волів би нести труп вівці, що здохла від корости місяць тому, — заперечив ланіста, — та якщо віддаси мені той гаманець, який кинув тобі достойний трибун, то понесу тебе аж до брами.

— Щоб ти відбив великий палець на нозі! — відповів грек. — Отак ти засвоїв уроки цього шанованого апостола, який повчав, що бідність і співчуття — дві найважливіші чесноти?.. Чи не наказав тобі без сумніву любити мене? Бачу, що ніколи не зробити з тебе навіть поганенького християнина і що легше сонцю проникати крізь мури Мамертинської в'язниці[225], ніж істині крізь твій череп гіпопотама.

Кротон же, наділений звірячою силою, та натомість обділений усіма людськими почуттями, сказав:

— Не бійся! Християнином я не буду! Не хочу позбуватися шматка хліба!

— Так, але якби мав хоч початкові знання з філософії, розумів би, що золото — тлін.

— Підійди до мене з філософією, а я тебе тільки раз ударю головою в живіт, і побачимо, хто виграє.

— Те ж саме сказати міг віл Арістотелю, — заперечив Хілон.

Розвиднялося. Світанок провів блідою барвою вздовж мурів. Придорожні дерева, будинки та розкидані тут і там пам'ятники почали проступати з темряви. Дорога не була вже безлюдною. Продавці городини поспішали до відкриття брам, ведучи віслюків і мулів, навантажених овочами; де-не-де скрипіли повози з дичиною. На дорозі та обабіч неї при самій землі стелилася легка імла, провіщаючи годину. Люди зоддалік у тій імлі нагадували привидів. Вініцій углядався в струнку постать Лігії, яка, в міру того як світало, ставала все більше сріблястою.

— Пане, — сказав Хілон, — образив би тебе, якби передбачав, що твоя щедрість закінчиться колись, але зараз, коли ти мені заплатив, не можеш мені дорікати, що говорю тільки для свого зиску. Отож раджу тобі ще раз, аби, довідавшись, у якім будинку мешкає божественна Лігія, повернувся до себе за рабами та ношами і не слухав цього слонячого хобота, Кротона, який тому тільки береться викрасти дівчину, аби вичавити твій гаманець, як верчик із сиром.

— Матимеш у мене удар кулаком поміж лопатками, це значить, що згинеш, — озвався Кротон.

— Матимеш у мене глек кефалленського вина[226], це значить, що буду живий-здоровий, — заперечив грек.

Вініцій не відповів нічого, бо підійшли до брами, біля якої дивне видовище привернуло їхню увагу. Двоє солдатів опустилися навколішки, коли проходив апостол, він же тримав з хвилину руку на їхніх шоломах, а потім перехрестив їх. Молодому патрицію ніколи раніше не спадало на думку, що вже й серед солдатів можуть бути християни, і зі здивуванням зазначив, що як у палаючому місті пожежа охоплює все нові будинки, так і вчення з кожним днем обіймає, мабуть, усе нові душі й поширюється нечувано швидко. Ну і вразило його те з огляду на Лігію, переконався ж, що, коли б вона хотіла втекти з міста, знайшлися б стражники, які самі полегшили б їй вихід. І подякував також тієї хвилини всім богам, що так не сталося.

Перейшовши пустирі, що лежали за муром, гурти християн почали розходитися. Треба було тепер іти за Лігією далі та обережніше, щоби не звернути на себе уваги. Хілон почав нарікати на рани і кольки в ногах, відстаючи щоразу більше, чому Вініцій не перешкоджав, вважаючи, що тепер боягузливий і хворий грек не буде йому потрібний. Він би йому навіть дозволив піти, якби той хотів, одначе знаного мудреця стримувала обережність, але штовхала вперед, очевидно, цікавість, бо йшов безупинно за ними, й навіть часом наздоганяв, повторюючи свої попередні поради та висловлюючи припущення, що старий, який супроводжував апостола, якби не зріст, дещо занизький, міг би бути Главком.

Ішли, одначе, ще довго, аж на Затибря, і сонце мало вже незабаром зійти, коли гуртик, у якому була Лігія, розділився. Апостол, стара жінка та хлопчик подалися берегом проти течії ріки, нижчий зростом старий, Урс і Лігія звернули у вузеньку вуличку і, пройшовши ще кроків сто, ввійшли до сіней будинку, в якому було дві крамниці: продавця маслин і продавця птиці.

Хілон, який ішов за якихось п'ятдесят кроків позаду Вініція та Кротона, спинився зразу ж як укопаний і, притиснувшись до муру, почав пошепки підкликати їх до себе.

Вони ж послухалися, бо треба було порадитися.

– Іди, — сказав йому Вініцій, — та подивися, чи цей будинок не має виходу на іншу вулицю.

Хілон, незважаючи на те, що нещодавно скаржився на зранені ноги, побіг так прудко, буцім на щиколотках мав крильця Меркурія, й за хвилину повернувся.

— Ні, — сказав, — вихід лише один.

Потім склав руки:

— Заклинаю тебе Юпітером, Аполлоном, Вестою, Кібелою, Ісідою та Осірісом, Митрою[227], Ваалом і всіма богами Сходу й Заходу, заклинаю тебе, пане, відмовся від свого наміру… Послухай мене…

Але враз осікся, коли побачив, що лице Вініція зблідло від хвилювання, зіниці ж його звузились, як у вовка. Досить було на нього глянути, аби зрозуміти, що нічого в світі не втримає його. Кротон почав набирати повітря у свої геркулесові груди і поводити своєю недорозвиненою головою то в один, то в другий бік, як роблять ведмеді, замкнені в клітці. Зрештою, не видно було на його лиці й найменшого неспокою.

— Я ввійду першим! — сказав.

— Підеш за мною, — владним тоном сказав Вініцій.

І за хвилину зникли обидва в темних сінях.

Хілон скочив за ріг найближчої вулички і виглядав звідти, чекаючи, що буде далі.

Розділ XXII

Вініцій лише в сінях зрозумів усю складність становища. Будинок був великий, кількаповерховий, один із тих, яких тисячі будовано в Римі з метою прибуткової здачі внайми житла, зазвичай же будовано так поспіхом і погано, що не минало й року, аби кілька з них не обвалювалися на голови їхніх мешканців. Були то справжні вулики, занадто високі й занадто вузькі, повні комірчин і закамарків, у яких гніздився вбогий люд, ще й вельми численний. У місті, в якому багато вулиць не мали назв, будинки ці були без номерів; власники доручали збір плати за житло рабам, ті, одначе, не зобов'язані міською владою подавати імена мешканців, часто не знали їх самі. Розшукати когось у такому будинку бувало часом надзвичайно важко, особливо де не було брамника.

Вініцій із Кротоном довгими, схожими на коридор сіньми дісталися вузького, забудованого з чотирьох боків подвір'я, що являло собою своєрідний спільний для всього будинку атрій, з фонтаном посередині, струмені якого падали в кам'яний чан, вмурований у землю. При всіх стінах здіймалися вгору зовнішні сходи, частково кам'яні, частково дерев'яні, що вели до галерей, із яких можна було пройти до помешкань. Внизу були теж помешкання, деякі з дерев'яними дверима, інші відділені від подвір'я тільки за допомогою вовняних, здебільшого витріпаних і подертих або полатаних запон.

Година була рання, і на подвір'ї жодної душі. Мабуть, у всьому будинку ще всі спали, крім тих, які повернулися з Остріану.

— Що будемо робити, пане? — запитав Кротон, зупинившись.

— Чекаймо тут; може, хтось з'явиться, — відповів Вініцій. — Не треба, щоб нас побачили на подвір'ї.

Але водночас подумав, що порада Хілона була слушною. Коли б мали кільканадцять рабів, можна було б оточити браму, яка, здається, була єдиним виходом, і обшукати всі приміщення, а так доведеться відразу потрапити до помешкання Лігії, інакше ж бо християни, яких у цьому будинку не бракувало, могли її попередити, що її шукають. З цього погляду, було небезпечним і розпитування сторонніх осіб. Вініцій хвилину подумав, чи не повернутися за рабами, але тут з-під однієї із запон, яка відділяла житло, вийшов чоловік з решетом у руці й попростував до фонтана.

Молодик з першого погляду впізнав Урса.

— То лігієць! — прошепотів Вініцій.

— Чи маю зараз поламати йому кістки?

— Зачекай.

Урс не помітив їх, бо стояли в темних сінях, і заходився спокійно обполіскувати у воді овочі, що ними було наповнене решето. Очевидно, що після проведеної на цвинтарі цілої ночі збирався готувати з них сніданок.