Quo vadis - Сторінка 50

Чому б тепер Нерону не вигнати християн? У Римі стало б просторіше. Петроній після того "плавучого бенкету" бачив щодня Нерона й на Палатині, і в інших місцях. Підказати йому таку ідею було неважко, бо імператор ніколи не відкидав намов, які приносили комусь загибель або шкоду. Після дозрілих роздумів Петроній склав собі цілий план. Ось улаштує в себе бенкет і на ньому схилить імператора до видання едикту. Мав навіть підстави сподіватися, що імператор йому довірить виконання. Тоді відправили б Лігію з усякими належними коханці Вініція почестями, приміром, до Байї, і нехай би там кохалися й бавилися християнством, скільки б їм захотілося.

Тим часом Вініція він провідував часто: по-перше, тому, що при всьому своєму римському егоїзмі не міг позбутися прихильності до нього, і по-друге, щоб намовляти його на подорож. Вініцій прикидався хворим і не показувався на Палатині, де щодня виникали нові задуми. Одного дня нарешті Петроній почув із власних уст імператора, що той вирішив твердо через три дні вирушати до Анція, і наступного дня пішов повідомити про це Вініція.

Але той показав йому список осіб, запрошених до Анція, що його вранці приніс йому вільновідпущеник імператора.

– Є в ньому моє ім'я, — сказав, — є і твоє. Повернувшись, застанеш такий самий список у себе.

— Коли б мене серед запрошених не було, — відповів Петроній, — це означало б, що треба померти, але я не думаю, щоб це настало до подорожі в Ахайю. Буду там Неронові занадто необхідним.

Переглянувши список, сказав:

— Щойно прибули до Рима, а вже доводиться покидати дім і тарабанитися до Анція. Але треба! Бо це не тільки запрошення, це й наказ.

— А якщо хтось не послухається?

— Дістане інше запрошення: вирушити в значно тривалішу подорож, із якої не повертаються. Шкода, що не дослухався моєї поради й не виїхав, поки був час. Тепер мусиш їхати до Анція.

— Тепер мушу до Анція… Дивись, у який час ми живемо та якими підлими є рабами.

— Чи ти лише сьогодні це помітив?

— Ні. Але бачиш, ти мені доводив, що християнське вчення є ворожим життю, бо накладає на нього пута. А чи можуть бути більш міцні пута, ніж ті, що носимо? Ти ж говорив: "Греція створила мудрість і красу, а Рим могутність". Де ж наша могутність?

— Погукай собі Хілона. Не маю нині аж ніяк бажання до філософствування. Присягаюся Геркулесом! Не я створив ці часи і не я за них відповідаю. Поговорімо про Анцій. Знай, що чекає тебе там велика небезпека й що ліпше б, може, було для тебе боротися з тим Урсом, що задушив Кротона, ніж туди їхати, але не поїхати не можеш.

Вініцій зневажливо махнув рукою і сказав:

— Небезпека! Ми всі блукаємо в мороці смерті, й щохвилини чиясь голова занурюється в цей морок.

— Чи маю тобі перераховувати всіх, хто мав трохи розуму й тому, незважаючи на правління Тиберія, Калігули, Клавдія та Нерона, дожив до вісімдесяти, а то й до дев'яноста років? Нехай тобі за приклад буде хоча б такий собі Доміцій Афр. Дожив до спокійної старості, незважаючи на те, що все життя був лиходієм і негідником.

— Може, тому! Може, саме тому! — відповів Вініцій і, переглядаючи список, сказав: — Тигеллін, Ватиній, Секстій Африкан[262], Аквілій Регул[263], Суїлій Нерулін, Епрій Марцелл і так далі! Що за збіговисько мужланів і мерзотників!.. І подумати лише, що воно править світом!.. Чи не ліпше б їм було возити якесь єгипетське або сирійське божество по містечках, бряжчати систрами й заробляти на хліб ворожбитством або танцями?..

— Або показувати вчених мавп, собак, які вміють рахувати, чи осла, що грає на флейті, — додав Петроній. — Усе це правда, але поговорімо про щось важливіше. Будь уважним і слухай мене: на Палатині я розповідав, що ти хворий і не можеш вийти з дому, тим часом ім'я твоє знаходимо в списку, що доводить: хтось не повірив моїм розповідям і вніс його навмисно. Нерона ти не цікавиш, бо для нього ти солдат, з яким щонайбільше можна побалакати про перегони в цирку і який у поезії та музиці нічого не тямить. Отож, аби внести твоє ім'я, постаралася Поппея, а це значить, що її пристрасть до тебе не була швидкоплинним захопленням і що вона прагне тебе підкорити.

— От відважна Августа!

— Відважна воістину, бо може тебе загубити зовсім. О, хоча б Венера вдихнула в неї якнайшвидше іншу любов, але поки що їй хочеться тебе, мусиш бути якомога обережнішим. Міднобородому вона вже починає набридати, волів би нині Рубрію або Піфагора, та лише через самолюбство піддав би вас найжорстокішій помсті.

— У гаю не знав я, що то вона зі мною говорила, але ж ти підслуховував і знаєш, що я відповів їй: що кохаю іншу і що не хочу її.

— А я тебе заклинаю всіма богами підземного царства, не втрачай решток розуму, які тобі ще лишили християни. Як можна вагатися, маючи вибір між загибеллю можливою та загибеллю неминучою? Хіба я не сказав тобі: якщо образиш самолюбство Августи, не буде для тебе порятунку? Присягаюся Гадесом! Якщо тобі набридло життя, то ліпше б тобі перерізати вени або кинутися на меч, бо коли образиш Поппею, може тебе спіткати смерть не така легка. Колись приємніше було з тобою розмовляти! У чому, власне, справа? Що з тобою станеться? Чи це тобі зашкодить кохати твою Лігію? Пам'ятай при тому, що Поппея бачила її на Палатині й що неважко їй буде здогадатися, заради кого нехтуєш таку високу милість. А тоді видобуде її хоч із-під землі. Загубиш не тільки себе, але й Лігію, розумієш?

Вініцій слухав, ніби думаючи про щось інше, і врешті сказав:

— Я мушу її бачити.

— Кого? Лігію?

— Лігію.

— Ти знаєш, де вона?

— Ні.

— Отже, знову почнеш шукати її по старих цвинтарях і на Затибрі?

— Не знаю, але мушу її бачити.

— Гаразд. Позаяк християнка, може виявитися, що вона розсудливіша за тебе, а це так і буде, якщо не хоче твоєї загибелі.

Вініцій здвигнув плечима.

— Вирятувала мене з рук Урса.

— У такому разі поквапся, бо Міднобородий не буде зволікати з від'їздом. А смертні вироки він може ухвалювати і в Анції.

Але Вініцій не слухав. Його турбувала тільки одна думка: побачення з Лігією, — тож почав розмірковувати, як це зробити.

Тим часом з'явилась обставина, що могла усунути всі труднощі. Наступного дня несподівано прийшов до нього Хілон.

Прийшов жалюгідний, обдертий, зголоднілий, у лахмітті замість плаща, слуги, одначе, що мали давній наказ впускати його в будь-який час дня й ночі, не посміли його зупинити, тож увійшов просто до атрію і, ставши перед Вініцієм, сказав:

— Нехай боги тобі пошлють безсмертя й поділяться з тобою владою над світом!

Вініцій у першу мить мав бажання наказати, щоб виставили його за двері. Та спало йому на думку, що, може, грек знає щось про Лігію, і цікавість переважила огиду.

— Це ти? — запитав. — Що з тобою сталося?

— Біда, сину Юпітера, — відповів Хілон. — Справжня доброчесність — це товар, про який ніхто не запитує, а справжній мудрець мусить бути задоволеним і з того, що раз на п'ять днів може купити в різника баранячу голову і обгризати на горищі, запиваючи слізьми. Ой, пане! Все, що мені дав, витратив я на книги в Атракта, а потім обібрано мене, розорено; рабиня, що купив записувати мої повчання, втекла, забравши решту того, чим твоя великодушність мене обдарувала. Тепер я жебрак, але подумав собі: до кого мушу звернутись, якщо не до тебе, о Серапісе, якого люблю, обожнюю й за якого ризикував життям своїм!

— По що прийшов і що приніс?

— По допомогу, о Ваале, а приніс тобі мої злидні, мої сльози, мою любов і врешті вісті, які через любов для тебе роздобув. Пам'ятаєш, пане, я тобі свого часу говорив, що продав рабині божественного Петронія одну нитку з пояса Венери Пафійської?.. Тепер я довідався: це їй допомогло, і ти, сину Сонця, знаєш, що в тому домі діється, знаєш також, ким є там Евніка. Маю ще одну таку нитку. Приберіг її для тебе, пане.

Тут замовк, помітивши гнівний порух брів Вініція, і, бажаючи відвести спалах, сказав поквапливо:

— Знаю, де мешкає божественна Лігія, вкажу тобі, пане, будинок і провулок.

Вініцій стримав хвилювання, викликане звісткою, і сказав:

— Де вона?

— У Ліна, верховного жерця християн. Вона там разом з Урсом, а той, як і раніше, ходить до мельника, якого звати, як твого вільновідпущеника, пане, Демас… Так, Демас!.. Урс працює ночами, тож, оточивши будинок уночі, не знайдете його… Лін — старий… а крім нього, там дві, ще старші, рабині.

— Звідки ти все це знаєш?

— Пам'ятаєш, пане, що був у руках у християн і вони мене пощадили. Главк помиляється насправді, вважаючи, що я винуватець його нещасть, але повірив у те, неборак, і вірить досі, а все-таки вони мене пощадили! Тож не дивуйся, пане, що вдячність наповнила моє серце. Я ж людина з давніх, ліпших часів. От і подумав: невже маю забути моїх друзів і доброчинців? Хіба не виявлю я закам'янілості, якщо не запитаю про них, не дізнаюся, що з ними діється, як їх здоров'я й де мешкають? Присягаюся Кібелою Пессинунтською[264]! Не я на це здатний! Стримувало мене спочатку побоювання, що можуть невірно зрозуміти мої наміри. Але любов, яку до них маю, виявилася сильнішою за побоювання, а особливо додала мені сміливості та легкість, із якою вони прощають усілякі кривди. Передовсім я думав про тебе, пане. Остання наша справа завершилася поразкою, та чи такий син Фортуни, як ти, може погодитися з цим? Тож готую тобі перемогу. Будинок стоїть на відчепі. Можеш наказати рабам оточити його так, що й миша не вислизне. О, пане, пане! Від тебе залежить лише, щоб іще нинішньої ночі ця великодушна царівна опинилась у твоєму домі. Та якщо це станеться, подумай, що спричинився до цього дуже бідний і зголоднілий син мого батька.

Вініцію кров ударила в голову. Спокуса ще раз струснула все його єство. Саме так! Це був спосіб, і цього разу спосіб надійний. Коли нарешті матиме Лігію в себе, хто ж зможе в нього її відняти? Коли нарешті зробить Лігію своєю коханкою, що ж їй залишиться іншого, як стати нею назавше? І нехай згинуть усілякі вчення! Що для нього значитимуть тоді християни, разом з їхнім милосердям і похмурою вірою? Чи не пора звільнитись од усього цього? Чи не пора розпочати жити, як усі живуть? Що потім зробить Лігія, як узгодить свою долю зі своєю вірою, це не важливо. Яке це має значення! Передовсім вона буде йому належати, й це вже сьогодні.